Жах на морі

БІЛЬШІСТЬ із нас були туристи з Італії та інших європейських країн, які верталися з Греції. Ми виїхали з портового міста Патрас у п’ятницю рано 27-го серпня 1971 р., і продовжали на північнозахід через Іонійське й Адріатичне море до Анкони, Італії. Цілий день у п’ятницю погода була спокійна, але наша подорож була дуже повільна. Часами здавалося, що корабель стояв на місці.

Ми подорожували грецьким кораблем Геленна, 561 футів довгий, перероблений з нафтового корабля. Незважаючи на величезність корабля, то не було тяжко бачити, що він був переповнений, більше як тисячу пасажирів тиснулося по всіх можливих куточках разом із коло 200 автами. Я була одна з пасажирів без кабіни, і отже використовувала верхню палубу якнайкраще. Тут багато пасажирів купалися в басейні повний морської води і старалися обпалюватися на сонці.

Тієї ночі багато з нас спало на кріслах на палубі. Спочатку це було приємно, але десь коло другої години рано з’явився вітрець і ставав чим раз сильніший. Холод почав проймати нас. Деякі пішли вниз шукати трохи сховку. Я взяла своє крісло і пішла за ними. Багато пасажирів уже спали в їдальні, отже я знайшла вигідне місце і продовжала відпочивати.

Вогонь вибухає

Сорок хвилин по п’ятій годині рано я раптом пробудилася. Люди дуже метушалися і на зовні можна було бачити трохи диму. Хтось сказав, що на кораблі сталася пожежа. Тоді ми почули як один із робітників проклинав сторожу тому, що скорше не зауважили вогню. Я подумала собі, що може хтось кинув цигарку вниз і від того почався маленький вогонь. Але газети пізніше повідомили, що вогонь почався в кухні, в задній частині корабля.

Я вернулася нагору де був мій багаж. Люди метушалися в різні сторони. Багато вже вдягали рятувальні пояси. Дим побільшувався. Зі заду корабля на ліво я бачила як вогонь зносився високо вгору. Деякі робітники спішили гасити його вогнегасниками.

Паніка збільшалася разом із вогнем. Жінки мліли, діти плакали, а мужчини протестували та погрожували. Деякі юнаки, фотографували сцени у рятувальних поясах, щоб мати доказ свого досвіду.

Люди кинулися до рятувальних човнів по обох боках корабля. Я перенесла свій багаж в місце, що виглядало трохи безпечніше. Зі собою я взяла лише торбинку з документами та дорогими речами.

Я дісталася до рятувального човна, якого деякі робітники приготовляли спускати на воду. Але нічого не можна було зробити. Човна не було можливо спустити в долину тому, що на шнурах було наліплено багато фарби. Коли цю проблему розв’язали, то кабестан на спускання не працював.

Тимчасове полегшення; більший переляк

Тимчасом здавалося, що робітники дещо контролювали вогонь гасильниками. Тепер можна було бачити лише трохи диму. Оголошення через голосники, вжиті перший раз, підкріпило наше почуття полегшення: НЕБЕЗПЕКИ НЕМАЄ, ЗАЛИШАЙТЕСЯ ТАМ ДЕ ВИ Є.

На жаль! Факти не сходилися з цим оголошенням. Сильний вітер почав підвівати пожежу і приблизно з п’ять хвилин знов можна було бачити вогонь. Вогонь дуже поширювався через вітер. Видовище було жахливе.

Тоді страх охопив пасажирів, які несамовито рвалися до рятувальних човнів. Більшість із них не були добре вбрані, деякі лише в нічному одязі, тому що вони спали по кабінах. За кілька хвилин вони наповнили рятувальні човни. Ніхто не знав, що робити тому, що жодних інструкцій не було.

Робітники, проте, просили їх вилізати з човнів, тому що їх не було можливо спустити на воду. З цього сталося ще більше замішання та переляк, як люди почали вилізати з них. Я бачила як одна жінка, з розбитим пальцем, шукала лікаря.

Я не бачила ніяких рятувальних кораблів, і я хотіла знати чи вони вислали радіосигнал про наше нещастя. Ми не були дуже далеко від італійського берега, бо бачили світла при світанні. Пізніше ми довідалися, що ми були лише п’ятнадцять миль від Торе Кейн, південносхідної Італії. Очевидно, радіосигнали не були вислані аж до 6:40 рано, цілу годину після того, як зауважили вогонь.

Де б не подивитися можна було бачити обличчя повні розпачливости та переляку. Тут була вмліваюча італійська жінка, яку доньки старалися потішити та підкріпити. А там далі можна було бачити бадьору французьку матір, яка давала інструкції своїм донькам. Трохи дальше, батько і мати надівали рятувальні пояси на своїх маленьких дітей. Навіть обличчя деяких робітників поблідли від страху.

Якраз тепер здалека можна було бачити два кораблі, які прямували просто до нас, але ще були досить далеко. Це полегшило наш переляк. Багато думали, що кораблі пошлють свої рятувальні човни по нас. Дійсно хтось проголосив, щоб усі йшли вниз і приготовлялися входити в рятувальні човни. Я послухала і пішла за ними.

Чекаючи внизу

Тут уже було повно людей з оберненими обличчями до двох вихідних дверей. На щастя, вітер провівав через ці двері, отже ми мали трохи повітря для дихання.

Тут люди трохи втихомирилися, хоч деякі далі мліли. Всі старалися потішати один одного. Всі дивилися на море в надії, що побачать рятувальний човен, який приближиться до корабля. Ми сподівалися інструкцій через голосники, які б показали нам, що ми мали робити, але їх не було.

Більше як пів години минуло, і коли б дим не вився вдолину сходами, то ми були б заловлені немов миша у пастці й згоріли б живцем. Я була недалеко сходів і коли побачила дим негайно поспішилася на вищу палубу. Я побігла в передню частину корабля, геть від вогню. Там уже було багато людей. Зі заду капітанського мостка зносився до гори великий дим.

Розпачливий стан

До цієї хвилі я була дещо оптимістично настроєна, маючи надію, що хоч буде треба втратити авто та багаж, то однак врятуємо наше життя. А коли полум’я вже було так близько, то моя оптимістичність зникла. Проте, хоч була велика небезпека, то я таки була спокійна.

Я бачила, що люди нахилялися через поруччя і думала, що вже спускали драбини приготовляючись сходити в рятувальні човни. Але коли я подивилася вниз, я побачила, що море було повне людей! Замість драбин, вони прив’язували грубі шнури і спускалися ними у воду. Палуба корабля була приблизно п’ятдесят футів верх води, і мені кров застигала в жилах, коли лише подумала, що буду змушена спускатися у воду не знаючи напевно чи корабель рухався чи ні. Я не мала рятувального пояса і не знала де люди познаходили свої пояси.

Поглянувши на командантську частину палуби я побачила робітника з рятувальним поясом і попросила, щоб він дав мені його. Він зняв пояс і хотів кинути його вниз. Але ми знали, що сильний вітер візьме його. Я подякувала йому і почала шукати за чимось іншим. Тоді я побачила рятувальне коло. Хтось сказав мені, що воно було краще від пояса, отже я взяла його.

Я лише підняла коло, коли молодий чоловік, без рятувального пояса, з маленькою дівчинкою на руках, приступив до мене і сказав: “Прошу дай його нам. Нас є четверо і ми не маємо рятувальних жакетів”. Стоячи біля нього була його дружина з маленькою дитиною на руках. Я відразу дала його їм.

Мені було шкода цієї молодої родини. Як би вони могли спасти своє життя з двома немовлятами? Саме перед ними був молодий чоловік, який приготовлявся спускатися у воду. Батько просив розпачливо його, щоб він узяв одну з його дітей. Чоловік несамолюбно погодився і з великою спритністю та увагою почав спускатися з дитиною. Страшно було дивитися, але я дуже раділа, коли пізніше довідалася, що всі четверо з цієї родини були спасені.

У море

Тепер я мусіла сама щось робити. Часу не можна було тратити. Дим ставав більший, а вітер сильніший. Мені не лишалося ніякого вибору; я мусіла спускатися у море по одному шнурі! Я зібрала всю свою відвагу, скинула дощовик, торбину і черевики і перелізла через поруччя. Я трималася шнура, як могла; вага мого тіла відразу потягнула мене вниз. Тому, що я спустилася з такою швидкістю, то поринула дуже глибоко під воду. Відразу я боролася, щоб вийти на поверхню. Дихаючи глибоко я старалася як могла, щоб не замотатися в шнури, які плили біля корабля.

Тоді на пальцях лівої руки і долонях, я зауважила глибокі рани, але я не відчувала ніякого болю. Море було повне людей, і вони один за одним спускалися у воду. Не раз люди падали на мене, затоплюючи мене під воду.

Я старалася відплисти від корабля, але не могла, тому що великі хвилі бушали навколо його. Я почувала себе немов серед великого вира, який втягав мене під корабель, що стояв над нашими головами немов величезна, страшна гора. Це було страшне і я бачила, що кожної хвилини могла втопитися.

Погіршаючи справу над головами висів рятувальний човен. Ніхто не знав чи він спускався вниз чи він лише висів на половині дороги. Коли вогонь дальше розширявся по кораблі на нас почали падати запальні кусочки корабля.

Коли небезпека побільшалася, я напружилася і відплила до гвинта. На щастя корабель зупинився. Я приплила до гвинту і відпочила кілька хвилин, тоді рушила у відкрите море.

Боротьба за життя

Недалеко була жінка з рятувальним поясом. Я чула як вона умліваючим голосом кричала “Aiuto, Aiuto” (допоможіть, допоможіть). Вона була середнього віку і правдоподібно не дуже знайома з морем. Тому що ми ще були близько корабля я сказала їй, щоб вона старалася відплисти від нього, щоб горілий кусок не впав на неї. Я взяла її за руку і почала плисти, стараючись відплисти у відкрите море.

Хвилі були великі, деякі від п’ять до вісім футів, і плавати було не легко. Одначе, я таки тримала жінку за руку. Я кинула очима на неї, але її лице виглядало мертве. Коли я покликала її, вона не відповідала. Її очі були наполовину відкриті, а на лиці тихий вираз. Але я не знала чи вона зімліла чи була мертва.

Море ставало все більше бурхливе, а це ставило мене в критичний стан, головно тому, що я не мала рятувального пояса. Також моя сукня обтяжувала мене, але я не могла її скинути. Недалеко мене, я побачила на половину згорілу драбину із шнурів плаваючи на воді. Я хотіла схопити її, тому що вона могла помогти мені триматися на воді, але я не могла доплисти до неї.

Одна надія була плисти до тих двох кораблів, яких я бачила ще на кораблі. Але тепер там появився і третій. Одною рукою я трималася пояса жінки, а другою плила по бурхливому морі. Я була цілком сама, мов горіх у шкаралупці серед величезного моря, з мертвою жінкою правдоподібно, при моїм боці.

Певно, що це було страшне положення, але я таки не почувала себе самітньою і загубленою. На початку нещастя, я скерувала свої думки до нашого Творця, і покірно просила Його допомоги та проводу в цій тяжкій хвилині мого життя. Я не вважала, що Він мусить спасти моє життя, але знала, що Він може зробити це якщо така була Його воля. Я постійно кликала Його божественне ім’я Єгова, і це давало мені сили. Я не забувала того, що читала в Біблії, в 27-го розділі Дій Апостолів, про досвід апостола Павла в дорозі до Італії, коли його корабель затопився.

Години минали і жодного знаку допомоги не було. Хвилі ставали більші й буйніші. Я старалася плавати як могла на гребнях хвиль, як вони котилися на мене. Тримання за пояс моєї померлої супутниці трохи помагало мені. Але боротьба, щоб не втопитися дуже втомляла мене; мої сили зменшувалися.

Над головою перелітав гелікоптер, очевидно шукаючи живих. І тепер летів ще один. Я бачила як він піднімав людей далеко позаді мене. Тому що він летів просто на мене, я почала махати рукою, щоб і мене побачили.

Я майже приплила до одного корабля, але вітер віддаляв мене на право. Дивлючись на гелікоптер, я не зауважила, що моторовий човен плив до мене, щоб дати мені допомогу. О що за полегшення! Яка радість!

Рятування

Припливши до мене, вони кинули мені великий мотузок, щоб витягнути мене з води. Але я не могла дати собі ради. Я була цілком виснажена, а до того мене ще зловили корчі в мою праву ногу. Отже два моряки нахилилися з човна і підняли мене своїми сильними руками. Вони зараз накинули на мене ковдру і дали мені щось випити, щоб я вивергнула морську воду.

Всі сили лишили мене. Але яке задоволення, що врятували мене з рук бурхливого моря, після більше як трьох годин боротьби!

Я жалувала за моєю померлою супутницею. Моряки мусіли залишити її в морі, тому що спішили помагати живим. Але коли б не її допомога, яку вона незнано дала мені, то не знаю чи я сама була б дала собі раду.

У човні разом зі мною було більше людей, яких моряки витягнули з води. Всі були закутані ковдрами, і на їхніх обличчях можна було бачити велике втомлення. Моторовий човен спішив вишукувати живих, і коли був повний вернувся до югославського корабля, який називався “Свобода”.

Робітники були великою допомогою для нас. Вони віддавали нам майже все, що мали. Більше як сто людей вже були на кораблі Свобода, включаючи й капітана Геленни, його дружину, і кілька інших робітників.

Помішане хвилювання

Жаль було дивитися на тих, що пережили. Правда, на втомлених обличчях можна було бачити радість і задоволення, вдячність за те, що були спасені. Однак деякі були дуже хворі, деякі були попалені або з поломаними руками. І більшість із них, так як я, мали поранені руки, тому, що спускалися мотузом у море. Багато дужо зажурені, не знаючи, що сталося з іншими членами їхніх родин.

Дуже зворушуюча була сцена коли один молодий чоловік віднайшов свою сестру. Вони обнялися, плачучи, бо не знали, що сталося з їхньою матір’ю. Цей молодий чоловік старався помогти їй, але йому не стало сили. Там була жінка, яка подорожувала з своїми чотирьма дітьми. Двоє врятувалися з нею, але вона не знала, що сталося з двома молодшими. У кутку сиділа італійська дівчина, яка бачила як батько втопився перед її очима. Отже між багатьма була атмосфера глибокого горя.

Коли корабель Свобода припливав до Барі, Італії, де ми прибули три години пізніше, ми старалися висушити наш одяг на теплому сонці і трошки відпочити. Ми всі думали про те, що сталося б коли б вогонь почався вночі, або коли б ми були дальше від берега. Може бути, що ніхто не спасся б. А так, то більше як тисяча осіб врятувалося, а лише коло дві дюжини загинуло.

На березі чекала поліція, журналісти, медичні сестри й авта для першої допомоги. Тих, яким було треба лікарської допомоги негайно забирали до лікарнів де дуже уважно і любо доглядали нас. Все робилося, що було можливо, щоб помогти нам і за це я була дуже вдячна. Я ніколи не забуду, як мої друзі відвідували мене і старалися потішити мене та інших у лікарні своїми виразами щирої християнської любови.

Я вже не страждаю від фізичного болю від поранення. І хоч загубила дуже багато матеріяльного майна, то маю цю потіху: Я ще маю те, що неможливо купити за гроші, а саме, життя.— Подане.