Життєпис

Щаслива, що змогла зробити внесок у всесвітню біблійну освіту

РОЗПОВІЛА АННА МАТЕАКІС

На поромі спалахнула пожежа. Якби це величезне судно, завдовжки 171 метр, потонуло, морська глибочінь стала б моєю могилою. У двобої з велетенськими хвилями я відчайдушно боролася за життя. Щоб не піти на дно, я схопилась за жінку, одягнену в рятівний жилет. Я благала в Бога сили та відваги. Це все, що мені залишалось.

ЦЕ СТАЛОСЯ в 1971 році, коли я поверталась до свого третього місіонерського призначення в Італію. У тій корабельній аварії я втратила майже все. Але в мене залишилось найцінніше — життя, християнське братство і можливість служити Єгові. Служачи Богові, я вже побувала на трьох континентах, і ця аварія була лише однією з багатьох подій мого життя.

Я народилася 1922 року в місті Рамаллах, що за 16 кілометрів на північ від Єрусалима. Мої батьки народились на острові Крит, але тато виростав у Назареті. У мене було троє братиків і сестричка, а я була наймолодшою. Якось нашу сім’ю спіткало горе. Загинув мій брат, він потонув у річці Йордані під час шкільної екскурсії. Батьки були настільки пригнічені, що вирішили переїхати з Рамаллаха до Афін. Тоді мені було три рочки.

Знайомство з біблійною правдою

Невдовзі після того як ми переїхали до Греції мій найстарший брат Нікос, якому в той час було 22 роки, познайомився з Дослідниками Біблії (так тоді називалися Свідки Єгови). Те, про що він дізнавався з Біблії, приносило йому велику радість, і мій брат палко прагнув служити Богові. Через це наш батько настільки розлютився, що вигнав Нікоса з дому. Але коли тато вирушав до Палестини, мама, моя сестра та я ходили разом з Нікосом на християнські зібрання. Я й досі пригадую, з яким запалом мама розповідала про те, що почула там. Але невдовзі вона захворіла на рак і померла у віці 42 років. У той важкий час моя сестра Аріадна з любов’ю дбала про нашу сім’ю. Хоча вона сама була ще дуже молода, але протягом років заміняла мені маму.

Коли батько приїздив у Афіни, він завжди брав мене до православної церкви. Навіть після його смерті я, хоча й не так часто, продовжувала туди ходити. Але оскільки я зрозуміла, що люди, які відвідують богослужіння, в своєму житті не виявляють відданості Богові, то зрештою я перестала ходити до тієї церкви.

Після смерті батька я стала працювати у міністерстві фінансів. А мій брат присвячував усі свої сили проповідуванню про Царство — він вже багато років служив у Греції. Ще в 1934 році Нікос переїхав на Кіпр, де на той час не було жодного охрещеного Свідка Єгови. Отож йому випала честь сприяти проповідницькій праці у тій території. Згодом він одружився з дівчиною на ім’я Ґалатія, і вони разом протягом багатьох років служили повночасноa. Нікос часто висилав нам біблійні книжки та журнали, але ми, як правило, навіть не відкривали їх. Він пробув на Кіпрі до самої смерті.

Правда стає змістом мого життя

У 1940 році Георг Дурас, ревний Свідок з Афін, який був другом Нікоса, відвідав нас і запросив на біблійне вивчення, яке відбувалося в нього вдома. Ми охоче погодились. Незабаром ми вже самі почали розповідати іншим про те, чого навчилися. Отримані з Біблії знання спонукали мене і мою сестру присвятитись Єгові. Аріадна охрестилася 1942-го, а я — 1943 року.

Після закінчення Другої світової війни Нікос запросив нас переїхати до Кіпру, і в 1945 році ми оселились у місті Нікозії. На відміну від Греції, на Кіпрі проповідницька праця не була під забороною. Ми проповідували не лише від дому до дому, але й на вулицях.

Через два роки моя сестра Аріадна повернулась до Греції. Там вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, вірним поклонником Єгови, і залишилась в Афінах. Через деякий час Аріадна разом з чоловіком стали заохочувати і мене повернутись до Греції та розпочати в столиці повночасне служіння. Оскільки я завжди ставила перед собою ціль бути повночасною служителькою, то переїхала до Афін, де була значно більша потреба в проповідниках.

Переді мною відкриваються нові можливості

Першого листопада 1947 року я розпочала піонерування, тож щомісяця я проводила в проповідуванні 150 годин. Наш збір мав велику територію для проповідування, і мені доводилось багато ходити пішки. Але в той час я зазнала чимало благословень, хоча були й труднощі. Поліція не раз арештовувала Свідків, коли вони проповідували чи відвідували християнські зібрання, тож невдовзі заарештували і мене.

Мене звинуватили у прозелітизмі, який у той час вважався злочином, і засудили на два місяці ув’язнення в жіночій в’язниці «Авероф», що в Афінах. Там відбувала покарання інша жінка-Свідок, отож ми підбадьорювали одна одну і втішалися приємним християнським товариством. Після в’язниці я й далі з радісним духом продовжувала піонерувати. Багато тих, з ким я вивчала Біблію, і донині вірно служать Єгові, і це приносить мені велику радість.

У 1949 році я отримала запрошення зі США на навчання до 16-го класу біблійної школи «Ґілеад» Товариства «Вартова башта», яка готує повночасних служителів до місіонерської праці. Я і мої рідні були в захопленні. Я планувала спершу відвідати міжнародний конгрес, який проходив влітку 1950 року в Нью-Йорку, а потім залишитись на навчання.

Після прибуття до Сполучених Штатів мені випала честь майже шість місяців служити у відділі прибирання у всесвітньому центрі Свідків Єгови в Нью-Йорку. Там було чисто і затишно, мені дуже подобалось товариство радісних братів і сестер. Перебування у всесвітньому центрі стало для мене великим підбадьоренням, і я завжди з приємністю згадуватиму тих півроку. Потім настав час інтенсивного навчання у «Ґілеаді», і п’ять місяців школи злетіли, немов один день. Ця школа допомогла зрозуміти, наскільки чудові й глибокі біблійні знання, і ми зі ще більшою радістю та запалом прагнули доносити ці життєдайні істини до інших.

Перше місіонерське призначення

На школі, перш ніж отримати призначення, ми могли вибрати собі партнера у місіонерському служінні. Рут Гемміг (тепер Бошард) була чудовою сестрою, і вона стала моєю партнеркою. Радість переповнювала наші серця, коли нам повідомили, що ми з Рут призначені в Стамбул — місто між Азією та Європою. Ми знали, що в Туреччині було заборонено проповідувати, але ми не сумнівались у підтримці Єгови.

Стамбул — це чудове багатонаціональне місто. Там ми могли походити по метушливих базарах, скуштувати вишуканих страв з будь-якого куточка світу, відвідати цікаві музеї, помилуватися мальовничими краєвидами чи просто прогулятись узбережжям. Але найважливіше те, що там було чимало щирих людей, які прагнули навчитись про Бога. Невелика група Свідків у Стамбулі складалася здебільшого з вірменів, греків та євреїв. Однак у цьому місті можна було зустріти людей і багатьох інших національностей, і той, хто знав іноземні мови, у тому числі турецьку, міг поспілкуватися з більшою кількістю людей. Ми дуже раділи, коли знайомилися з людьми різних національностей, які були спраглі правди. Багато з них і досі вірно служать Єгові.

На жаль, з часом Рут була змушена покинути Стамбул, оскільки їй не вдалось поновити дозвіл на перебування в країні. Нині вона продовжує служити повночасно у Швейцарії. Хоча пройшло вже стільки років, мені й досі бракує її чудового і підбадьорливого товариства.

Служіння в іншій півкулі

У 1963 році я також мусила поїхати з Туреччини, бо не змогла поновити дозвіл на перебування в країні. Мені було дуже важко залишати співхристиян, які попри багато труднощів робили добрий духовний поступ. Мої рідні, щоб трохи підбадьорити мене, оплатили мені поїздку до Нью-Йорка, де я могла відвідати обласний конгрес. Я чекала на своє нове призначення.

Відразу після конгресу я отримала призначення до Ліми (Перу). Разом зі своєю молодшою сестрою, яка стала моєю партнеркою, ми вирушили з Нью-Йорка до Ліми. Там я мешкала в місіонерському домі, який був розташований над філіалом Свідків Єгови. Я вивчила іспанську мову, і мені дуже подобалось проповідувати у цій країні, також я полюбила місцевих братів і сестер.

Нове призначення, нова мова

З часом моїм рідним у Греції почало дошкуляти погане здоров’я та похилий вік. Вони ніколи не казали мені припиняти повночасне служіння, щоб доглядати за ними і повернутися до так званого нормального життя. Я багато роздумувала над цим і молилась до Єгови, тому зрозуміла, що було б ліпше служити ближче до своєї сім’ї. Відповідальні брати охоче відгукнулись на моє прохання й призначили мене в Італію. Мої рідні знову покрили витрати, пов’язані з переїздом. До того ж в Італії була велика потреба у вісниках.

Знову мені довелося вивчати нову мову, на цей раз італійську. Спершу мене призначили у місто Фоджу. А потім я переїхала до Неаполя. Моєю територією для проповідування був мальовничий куточок Неаполя — Позіліпо. Це досить велика територія, і там жив лише один вісник. Я багато проповідувала, і Єгова допоміг мені розпочати чимало біблійних вивчень. З часом у тому місті виріс цілий збір.

Невдовзі після свого приїзду я розпочала біблійне вивчення з однією місцевою жінкою та чотирма її дітьми. Ця жінка та дві її доньки сьогодні — Свідки Єгови. Ще я вивчала Біблію з подружньою парою, у якої була маленька донечка. Сьогодні усі вони в правді, символізували своє присвячення водним хрещенням. А їхня донька одружилася з вірним Свідком Єгови, і вони разом ревно служать Богові. Вивчаючи Біблію з іншою родиною, я була вражена, наскільки дієве Боже Слово. Коли ми прочитали кілька біблійних віршів стосовно того, що Бог не схвалює поклоніння образам, мати не чекала, поки закінчиться вивчення. Вона негайно позбулася всіх образів.

У небезпеках на морі

Вирушаючи з Італії до Греції чи у зворотному напрямку, я завжди подорожувала морем. Такі подорожі були дуже приємні. Але одна мандрівка влітку 1971 року запам’яталася мені надовго. Я поверталась до Італії поромом «Елена». Рано-вранці 28 серпня на кухні корабля спалахнуло полум’я. Вогонь охопив решту судна, і серед пасажирів зчинилася паніка. Жінки непритомніли, діти плакали, а чоловіки сварилися і погрожували. Люди поспішали до рятувальних човнів, які викинули по обидва боки палуби. Однак було дуже мало рятувальних жилетів, а механізм, який опускав човни в море був несправний. Я не мала рятувального жилета, а вогонь охопив палубу, залишалось лише скочити в море.

Коли я опинилась у воді, то побачила поряд жінку в жилеті, яка трималася на плаву. Мені здалось, що вона не вміє плавати, тож я схопила її за руку і відтягнула від судна, яке вже тонуло. Море ставало все більш розбурхане, і я майже не мала сил триматися на воді. Ситуація видавалась безнадійною, але я безперестанку благала Єгову дати мені сміливості, і ці молитви додавали мені сил. Я пригадала корабельну аварію, яка сталася з Павлом (Дії, розділ 27).

Схопившись за ту жінку, я боролася з хвилями протягом чотирьох годин. Поки мала ще сили, я намагалася плисти і звертатись до Єгови за допомогою. Зрештою я помітила, що наближається шлюпка. Моє життя врятовано! Але та жінка, на жаль, була вже тоді неживою. Коли ми прибули до міста Барі (Італія), мене забрали до лікарні. Там я пробула кілька днів, до мене приходило багато Свідків і приносили все необхідне. Їхня християнська любов дуже вразила тих, хто був зі мною в лікарняній палатіb.

Після одужання мене призначили до Рима. Брати попросили мене опрацювати ділову територію в центрі міста, і саме таким служінням я з допомогою Єгови займалася протягом наступних п’яти років. Майже 20 років я мала нагоду втішатися служінням в Італії, за цей час я дуже полюбила італійців.

Знову в Афіни

З часом здоров’я Аріадни та її чоловіка значно погіршилось. Я розуміла, що коли буду ближче до них, зможу до деякої міри віддячитись за їхню любов і все те добро, яке вони робили для мене. Мушу зізнатися, що мені було дуже важко покидати Італію. Однак після того, як відповідальні брати дали згоду, я з літа 1985 року піонерувала в Афінах, де колись у 1947 році почала повночасне служіння.

Я проповідувала в території, яка належала до нашого збору, окрім того я попоросила братів дозволу проповідувати в діловій території у центрі міста. Так протягом трьох років ми разом з партнеркою у піонерському служінні свідчили людям, яких рідко можна застати вдома.

З плином часу моє бажання служити Єгові постійно збільшувалось, але я вже не мала таких фізичних сил, як колись. Помер чоловік моєї сестри. Аріадна, яка була для мене як мама, втратила зір. На щастя, у мене протягом років повночасного служіння ніколи не було проблем зі здоров’ям. Однак недавно я впала з мармурових сходів і зламала праву руку. Через деякий час я знову впала і травмувала таз. Довелося робити операцію, тож довгий час я пролежала в ліжку. Сьогодні я вже не можу вільно пересуватись, як колись. Я ходжу лише з ціпком, до того ж мене мусить хтось супроводжувати. Однак я не здаюсь і сподіваюся, що мій фізичний стан поліпшиться. Мене робить щасливою і потішає те, що я все-таки можу ділитися з іншими біблійною правдою, хоча й не стільки, як раніше.

Коли пригадую ті щасливі роки, які я провела в повночасному служінні, серце переповнюється безмежною вдячністю Єгові. Він та його земна організація постійно давали надійне керівництво та цінну підтримку, завдяки яким я могла повністю присвятити своє життя служінню Богові. Я дуже прагну, аби Єгова зміцнив мене і я далі могла служити йому. Я щаслива, що змогла зробити свій скромний внесок у всесвітню працю біблійної освіти, якою керує Бог (Малахії 3:10).

[Примітки]

[Ілюстрація на сторінці 9]

З моєю сестрою Аріадною та її чоловіком Міхалісом перед навчанням у школі «Ґілеад».

[Ілюстрація на сторінці 10]

Рут Гемміг та я, призначені до Стамбула.

[Ілюстрація на сторінці 11]

В Італії (початок 1970-х років).

[Ілюстрація на сторінці 12]

Сьогодні з Аріадною.