Від поганського Риму до так званого Християнства

ЗІ ВСІХ стародавніх світових імперій жодна не мала більшої слави й сили від Риму. У найвищій точці свого розвитку вона сягала від Іспанії на заході, до Перської затоки на сході, і від Єгипту на півдні до Британії на півночі. Однак з часом вона занепала і повалилася. З її руїн виринуло так зване Християнство.

Стародавню римську історію можна поділити на три доби: монархію, від 753 до 509 р. перед З.Д.; так звану республіку, від 509 р. до 27 р. перед З.Д., і імперію, від 27 р. перед З.Д. до 476 р. З.Д.

Від Ромулуса до Юлія Цезаря

Згідно римськими переказами, перший цар Риму був Ромулус, який почав царювати в 753 р. перед З.Д. Кажуть, що по Ромулусі царювало ще шестеро царів. Тоді, в 509 р. перед З.Д., римляни скинули свого етруського царя, і заснували так звану республіку.

Коли Рим став досить сильний, щоб відбивати атаки своїх ворогів, то його провідники тоді почали вести загарбницькі війни. До 133 р. перед З.Д., Рим уже був забрав Грецію, Македонію, Карфаген (у Північній Африці) і провінцію Азії.

Пізніше, через щедре вживання свого багатства і через свої військові подвиги та через розбиття своїх суперників в дома Юлій Цезар прийшов до сили. Він був останній сильний чоловік в республіці і мав владу від 49 до 44 р. перед З.Д.

Від Августа до Клавдія

Заздрісні і підозрілі дворяни забили Юлія Цезаря. Його смерть довела до дальших суперницьких війн. Переможець був Октавіян, праплемінник і усиновлений син Юлія. У 30 р. перед З.Д., Октавіян підкорив Єгипет. Це зробило Рим шостою світовою силою біблійної історії. Проте, світські історики, переважно кажуть, що Римська імперія почалася в 27 р. перед З.Д. У тому році Октавіян або Октавій дістав назву “Кесар Августус”, а Августус значить “піднесений, святий”. Августус царював коло сорок років, від 27 р. перед З.Д. до 14 р. З.Д. Він був у силі, коли цар Ірод царював над Палестиною для Риму і Ісус народився в Юдейському селі Віфлеємі.— Мат. 2:1; Луки 2:1.

По Августі почав царювати його усиновлений син, Тиверій Кесар від 14 до 37 р. З.Д. Час його царювання включає три і пів років Ісусової земної служби. (Луки 3:1, 23) У тому часі губернатор, Понтій Пилат представляв Рим в Юдеї (і в Самарії), а тетрарх Ірод Антипа представляв Рим у Галілеї і Переї. В останніх роках царювання Тиверія, правдиве Християнство почало поширюватися по цілій Римській Імперії, коли віруючі євреї, і нововірці верталися до своїх домів із свята П’ятдесятниці в Єрусалимі 33 р. З.Д.— Дії 2:5-11, 41, 42.

Тиверій усиновив собі Ґаїуса за сина, якого прізвище було Каліґула. Цей усиновлений син збожеволів і після чотирьох років царювання сторожа вбила його. Його наступником був Клавдій (від 41 до 54 р. З.Д.). Про нього згадується в Діях Апостолів 18:1, 2 відносно того, що він випустив декрет вигнати євреїв із Риму. Його четверта дружина Агріппіна, яка також була його племінниця, випросила Клавдія призначити її сина з попереднього подружжя на його спадкоємця, замість його власного сина Брітаннікуса. Пізніше вона отруїла Клавдія, і виставила свого молодшого сина Нерона на царя.

Від Нерона до Тражана

Нерон царював від 54 до 68 р. З.Д. Хоч сьогодні сумніваються, що це він підпалив Рим, то він таки вживав ту пожежу, як причину, щоб переслідувати християн. Кажуть, що Нерон вживав спосіб обвивати християн одягом покритий смолою, прив’язував їх до стовпів і тоді запалював їх, щоб освітлювати свої сади під час вечірніх забав. Правдоподібно, що Павло зустрів свою смерть у часі царювання Нерона, десь коло 66 р. З.Д. У тому самому році фанатичні сікарійці вирізали римське військо в Масаді. Це розпочало війну між євреями, а римлянами, яка нібито закінчилася сім років пізніше на тому самому місці.

Три наступні імператори (Ґалба, Ото, Вітеліус) царювали шість місяців, три місяці і майже рік, за порядком, і кожний помер насильною смертю. По них царював Веспасіян, десять років, від 69 до 79 р. перед З.Д. Він наставив Ґаллуса на провідника римського війська проти євреїв. Коли його вибрали на імператора то він лишив свого сина Тита пильнувати обов’язків. За Веспасіяном Тит став імператором. Протягом його двохрічного царювання (79 до 81 р. З.Д.) славний Колосеум був закінчений. Також у тому часі вибухнув вулкан на горі Везувій, і знищив Помпей, як і інші міста.

Домінітіан, брат Тита, старався постійно забити його. І може бути, що він дійсно спричинив смерть Титові. Домітіан тоді царював від 81 до 96 р. З.Д. і відновив офіціяльне переслідування християн. Кажуть, що він також був перший імператор, який наказав, щоб люди поклонялися йому за Bominus et Deus (Господь і Бог). Згідно традицією, при кінці Домітіанового царювання апостола Івана вигнали на острів Патмос, де він дістав Об’явлення.

За Домінітіаном на протязі півтора року царював Нерва. Він був один із кращих імператорів у Римі і стягнув на себе велику ворожість через свою справедливу політику. Він скасував закон, якого Домітіан ухвалив проти християн. Але, тому що прихильники поганських релігій таки не переставали ворогувати проти християнів, то їх далі переслідували. І християни були непопулярні тому, що їхнє життя було інше. Вони не хотіли поклонятися імператореві, мішатися в політику, і приймати участь у війнах. За їхній спосіб життя і їхнє завзяття до євангелії їх вважали за противників Юдаїзму і погрозою для всіх, що користали з поганських релігій.— Дії 8:1; 9:1, 2; 12:1-5; 18:12-17; 19:23-41.

Тражан (від 98 до 117 р. З.Д.) наступник Нерви, наслідував його розумні і справедливі політики, і так само то робив наступник Гадріян (від 117 до 138 р. З.Д.). Кажуть, що Гадріян був один із найкращих імператорів у Римі. Він завів справедливу систему збирати податки і дуже поліпшив стан невільників. Він видав закон забороняючи римським урядникам звертати увагу на публічні доноси проти християн. Цей закон забороняв убивати жодного християнина, за винятком того, кого можна було законно доказати, що він учинив якийсь злочин.

Цікаво зауважити, що ті імператори, які були найкращі провідники, загально були приязні до християн.

Переслідувачі Маркус Ауреліус і Діоклетіян

Наступне царювання, Антоніуса Піуса (від 138 до 161 р. З.Д.), усиновлений син Гадріяна, правдоподібно було найспокійніше. Потім царював Маркус Ауреліус (від 161 до 180 р. З.Д.).a Протягом цієї доби, в другому столітті З.Д., Рим бачив найбільше поширення — покриваючи обшир три і пів мільйонів квадратних миль і хвалився, що в ньому було коло 55 мільйонів людей. Проте, царювання Ауреліуса було попсуте потопами, пожежами, землетрусами, чумами, комахами, бунтами, завойовними війнами і переслідування християн. Вояки, які верталися додому з військових походів, приносили зі собою смертельні чуми з яких багато вмирало по цілій імперії.

Маркус Ауреліус був ревним прихильником релігії. Коли подорожував через Грецію він особисто брав участь в Елюсінянських таємницях. Коли йому було вісім років, він уже був салійським священиком. По останніх своїх перемогах його далі показували священиком при жертівному вівтарі. Бачучи його релігійний запал, можна оцінити чому він переслідував християн в часі свого царювання.

Ауреліус також був завзятий вояк. Він сам водив своїх вояків у битву.

Кажуть, що його “Міркування” були проводом для його сина Коммодуса. Але Коммодус, який царював від 180 до 192 р. З.Д., став один із найгірших римських імператорів. Він був зневажливий, тиранський, кровожадібний, марнотратний і так гордився своєю фізичною відвагою, що наказував, щоб йому поклонялися за Римського Геркулеса. Але, кілька з його призначених жертов, яких він мав намір вигубити, постаралися, щоб він помер перше.

Під Коммодусом Римська імперія почала розпадатися. Його смерть не закінчила поганий уряд, але за ним прийшли століття анархії і замішання. В одній добі шістдесят сім років довгій двадцять дев’ять імператорів, та тих, які привласнювали собі сили імператора, всі крім чотирьох, померли насильною смертю. Також, у тих роках Десіус (від 249 до 251 р. З.Д.), і Валеріян від 253 до 260 З.Д. дуже сильно переслідували християнів. Ці переслідування закінчилися смертю імператорів, які розпочали їх.

Діоклетіан (від 284 до 305 р. З.Д.) сильно старався відновити імперію до її колишньої слави та сили необмеженим і жорстоким управлінням. Він надівав царську корону і позичив зі Сходу дуже складні і пишні церемонії, щоб надати собі таємничої святости в очах людей. При кінці його царювання він почав страшно переслідувати християн, яке тривало майже десять років (303 до 313 р. З.Д.), і наступники його продовжували те переслідування.

Константин робить Римську Імперію “християнською”

На протязі майже двадцять років після цього, суперники Діоклетіана бродили через моря крови в своїх війнах за зверхністю. Нарешті в 324 р. З.Д., Константин “Великий”, ставши незаперечним провідником, почав єднати імперію. (Діоклетіан розділив її, і царював над Сходом, а Максіміян на Заході.) Щоб досягнути своєї мети, Константин віддавав “ ‘варварських’ царів звірям разом із тисячами їхніх послідовників”, і знайшов причину, щоб забити одну з своїх дружин і одного свого сина.

Згідно легенди або переказів, Константин, коли брав участь в одній з своїх війн за верховною владою, мав видіння або сон в якому він бачив знак хреста зі словами, “цим знаком ти переможеш”. Кажуть, що це було надхненням в його успіхах. Він переніс столицю імперії з Риму до Візантії і назвав її Константінополь (місто Константина). Він претендував навернення до Християнства, але охрестився на його смертнім ложі.

Так званий “Указ Мілану”, яким Константин і його співпровідник Лісініус мали дати християнам свободу релігії, був нічим іншим, як лист, якого Лісініус написав до “деяких урядових начальників на Сході, наказуючи їм докладніше застосовувати указ Ґалеріуса”. А Ґалеріус був умовив Діоклетіана переслідувати християн. Але перед його смертю, Ґалеріус побачив несправедливість або даремність усього цього і він (Ґалеріус) видав указ дати свободу релігії.

Бувши розчарований, що так звані християни були поділені наукою, Константин скликав Раду Нісеї в надії з’єднати їх. Він сам був предсідником цієї Ради. Зауважуючи, що більшість вибрали науку про Трійцю, як її пояснював Атаназій, він вирішив зробити це законом Імперії. Константин тоді вигнав Арія і тих, що погоджувалися з ним вірою. (Арій вірив, що Ісус Христос не був частиною якоїсь рівної трійки, але, що Бог створив його і що він був нижчий від Бога.)

Константин тоді зробив Римо-Католицизм релігією Римської Імперії і переслідував тих, які не погоджувалися з нею. Каже єзуїтський теолог МекКензі в своїй книжці Римо-Католицька Церква (анг. мові) (1969 р.): “Я розумію, що римський католицизм почався з наверненням Константина”. Церква тоді, замість бути переслідувана, стала переслідувачем. Про це сучасний історик пише:

“Четверте століття було добою великого розширення християнської Церкви. Століття почалося з переслідуванням християн, які становили меншу частину населення, яким керував поганський імператор. При закінченні століття Християнство стало єдиною офіціяльною релігією імперії, . . . під охороною християнського імператора, який сам був видав закони переслідувати . . . усіх, що яким-небудь способом відступали від прийнятих доктрин державної церкви.

“Але цей швидкий ріст не завжди був чистий здобуток для церкви. Наплив великого числа байдужих і самолюбних дуже принизив загальний мораль і релігійний запал у церкві, а разом з тим вніс нехристиянські науки і практики”.— Перегляд Європейської Цивілізації (анг. мові) автори Ферґусон і Брунн.

Після Константина до кінця імперії

По смерті Константина в 337 р. З.Д., прийшла доба великої внутрішньої боротьби, як Римська імперія продовжила розпадатися. Римський імператор Юліян (361 до 363 р. З.Д.) обернувся проти релігії, яку накинули на нього і старався знову відновити поганство як державну релігію. Перед його смертю він мусів признати свою невдачу. Щодо його принципів, то його були багато вищі від багатьох, які визнавали себе бути християнські імператори. Протягом царювання імператора Теодосіуса (від 379 до 395 р. З.Д.) Римо-Католицтво стало державною релігією, а всі інші релігії стали незаконні.

Як світські уряди слабли через моральне зіпсуття і “варварські” напади, то римські епископи набирали все більшої сили. Отже, після того, як Ґотський цар, Аларік, розграбував Рим у 410 р. З.Д., Інносентій 1-ий, єпископ Риму, взяв провід у відбудуванні міста. У тому самому часі він вимагав, щоб усі західні єпископи визнавали його головою релігійних справ.

Лев 1-ий ще дальше поступив у цьому напрямку. Можна сказати, що він був перший дійсний папа, бо імператор Валентініян 3-ий дав йому владу над усіма єпископами Західної Імперії.

У 476 р. З.Д., цар Одоасер (Одовакар), генерал німецького походження усунув римського імператора Ромулуса Августулуса і престол став порожній. Таким то чином після п’ятсот років стародавня Римська імперія закінчилася; себто, західна частина тієї імперії.

Рим був найсильніший за всіх стародавніх світових імперій. Він також був найширший. Біблія зображає його ‘звіром, страшним і грізним, та надмірно сильним, і в нього (були) великі залізні зуби”. (Дан. 7:4-14; 2:36-44) А чому ж вона ослабла і повалилася? Один історик описав її занепад, як “найбільшою проблемою в історії”.

Занепад Риму не представляє ніякої проблеми тим, що знають біблійні принципи. Ісус сказав, що “дім, поділений супроти себе, не втримається”. (Мат. 12:25) Справді, що поділ і внутрішні суперечки прискорили занепад і упадок тієї імперії. Біблія також каже, “що тільки людина посіє, те саме й пожне”.— Гал. 6:7.

Наводимо з Н. Ф. Канторової Середньовічна Історія (анг. мові): “Були деякі дуже погані події в житті римського світу, на яких клясики не хочуть звертати уваги: дуже багато невільників, великі міські нетри і страшна біднота, широке практикування мужоложства”. До цих також треба додати велику розпусту і пожадливість; ласолюбне бенкетування, безглузду жорстокість, огидні релігійні практики і разюче політичне зіпсуття. Чи це є дивно, що Рим упав?

[Примітка]