Константин Великий. Чи він був поборником християнства?

Римський імператор Константин входить до числа небагатьох, імена яких історія увінчала титулом «Великий». Загальновизнане християнство додало до нього такі вислови, як «святий», «тринадцятий апостол», «рівний святістю з апостолами» та «обраний за Божим Провидінням виконати найбільшу зміну в цілому світі». З іншого боку, дехто описує Константина як «заплямованого кров’ю, затаврованого безліччю жахливих лиходійств та сповненого облуди... потворного тирана, винного у приголомшливих злочинах».

БАГАТО тих, котрі називають себе християнами, були навчені, що Константин Великий був одним із найвидатніших добродійників християнства. Вони вшановують його за визволення християн від страждання через римське гоніння та наділення їх релігійною свободою. Крім того, чимало людей вважають, що він був вірним послідовником Ісуса Христа й дуже прагнув просувати християнську справу. Православна й коптська церкви проголосили Константина та його мати Олену «святими». За церковним календарем їхні свята відзначаються 3-го червня або 21-го травня.

Ким насправді був Константин Великий? Яку роль він відіграв у розвитку післяапостольського християнства? Історія та вчені дають дуже інформативну відповідь на ці запитання.

Константин як історична постать

Константин, син Констанція Хлора, народився у місті Наїссус (Сербія) приблизно 275 року н. е. Коли його батько став імператором західних провінцій Рима 293 року н. е., він воював при Дунаї під командуванням імператора Галерія. У 306 н. е. році Константин повернувся у Британію до свого батька, що помирав. Невдовзі після батькової смерті армія піднесла Константина до звання імператора.

У той час п’ять інших осіб проголосили себе августами. Період з 306 по 324 роки н. е., після якого Константин став єдиним імператором, був часом безперервної громадянської війни. Перемога у двох походах забезпечила Константинові місце в римській історії та зробила його єдиним правителем Римської імперії.

У 312 році н. е. Константин розбив свого противника Максентія за межами Рима в битві при мості Мільвія. Християнські апологети твердили, що в час цього походу серед білого дня на небі з’явився вогненний хрест з латинським написом «In hoc signo vinces» («Цим знаком переможеш»). Також вважається, що уві сні Константинові було наказано намалювати на щитах своїх вояків ініціали Христового ім’я грецькою мовою. А втім, ця історія повна анахронізмів. У книжці «Історія християнства» (англ.) говориться: «Існують суперечності щодо точного часу, місця й подробиць цього видіння». Вітаючи Константина в Римі, язичницький сенат проголосив його головним августом і великим понтифіком, тобто верховним жерцем поганської релігії цієї імперії.

У 313 році н. е. Константин встановив співробітництво з імператором Лікінієм, що був правителем східних провінцій. За допомогою Міланського едикту вони разом надали всім релігійним групам свободу віросповідання та рівні права. Багато істориків, однак, применшують важливість цього документа, кажучи, що він не був серйозним імперським документом, який визначав зміну політики стосовно християнства, а всього-на-всього звичайним офіційним листом.

За десять років Константин завдав поразки своєму останньому позосталому суперникові Лікінію і став беззаперечним володарем римського світу. У 325 році н. е., все ще неохрещений, він очолював перший великий вселенський собор «християнської» церкви, на якому було засуджено аріанство й укладено положення головних вірувань, назване Нікейським символом віри.

У 337 році н. е. Константин смертельно захворів. Коли смерть уже зазирала йому в очі, він охрестився і відтак помер. Після його смерті сенат зарахував його до пантеону римських богів.

Релігія в стратегії Константина

Посилаючись на загальне ставлення до релігії римських імператорів третього й четвертого сторіччя, книжка «Історія грецького народу» (грец.) говорить: «Навіть коли ті, хто сидів на імператорському троні, не мали таких глибоко релігійних схильностей, що було в дусі тієї доби, вони бачили необхідність віддавати релігії перевагу настільки, наскільки це вписувалося в їхні політичні плани, аби надати своїм вчинкам принаймні якогось релігійного відтінку».

Звичайно, Константин був чоловіком своєї доби. На початку своєї діяльності він потребував певного «божественного» заступництва, а цього не могли дати побляклі римські боги. Імперія, включаючи релігію та інші установи, була в стані занепаду, а тому для її відбудови потрібно було чогось нового й захопливого. Енциклопедія «Гідрія» (грец.) говорить: «Константин був особливо зацікавлений християнством, бо воно не тільки підтримувало його перемогу, але й реорганізацію його імперії. Християнські церкви, які повсюдно існували, стали його політичною підпоркою... Він оточив себе великими прелатами тих часів... і вимагав, щоб вони непорушно зберігали свою єдність».

Константин збагнув, що «християнська» релігія,— хоча відступницька й на той час дуже зіпсута,— може стати в пригоді як поновлювальна та об’єднувальна сила, аби послужити його великому плану імперського панування. Приймаючи основи відступницького християнства, щоб здобути підтримку в просуванні своїх політичних намірів, він вирішив об’єднати людей під однією «католицькою», або вселенською, релігією. Язичницькі звичаї та святкування набули «християнських» назв. А «християнські» священнослужителі отримали статус, платню та здобули впливовість язичницьких жерців.

Домагаючись релігійної злагоди з політичних міркувань, Константин швидко придушив усі відмінні погляди, проте не на основі доктринальної правди, але на основі того, чи їх схвалює більшість. Великі догматичні розбіжності в надзвичайно поділеній «християнській» церкві дали йому можливість втрутитись у ролі «посланого Богом» посередника. Завдяки своїм стосункам з донатистами у Північній Африці та з послідовниками Арія у східній частині імперії, він швидко з’ясував, що переконування зовсім недостатньо, аби закласти підмурки твердої та об’єднаної віриa. Скликання Константином першого в історії церкви вселенського собору було спробою розв’язати аріанську контроверзу. (Дивіться інформацію в рамці «Константин і Нікейський собор»).

Щодо Константина, історик Пол Джонсон говорить: «Однією з головних причин його толерантності стосовно християнства може бути те, що воно допомогло йому й Державі утримувати контроль над церковною політикою щодо ортодоксальності й іновірства».

Чи він дійсно став християнином?

Джонсон говорить: «Константин так і не покинув культу сонця й викарбовував зображення сонця на своїх монетах». «Католицька енциклопедія» (англ.) зауважує: «Константин виявляв однакову прихильність до обох релігій. Будучи великим понтифіком, він піклувався про поганське поклоніння і захищав його права». «Константин ніколи не став християнином»,— говорить енциклопедія «Гідрія», а потім додає: «Євсевій Кесарійський, який уклав життєпис Константина, говорить, що той став християнином в останній момент свого життя. Це ні про що не говорить, оскільки напередодні [Константин] зробив жертвоприношення Зевсу, бо той також мав титул великого понтифіка».

Аж до дня своєї смерті в 337 році н. е. Константин носив язичницький титул великого понтифіка, тобто верховного вождя у справах релігії. Про його хрещення доцільно запитати: чи йому передувало справжнє покаяння й навернення, як вимагає Святе Письмо? (Дії 2:38, 40, 41). Чи це було повне занурення у воду на символ Константинового присвячення Богу Єгові? (Порівняйте Дії 8:36—39).

«Святий»?

«Британська енциклопедія» (англ.) говорить: «Константин отримав право називатися Великим радше завдяки тому, що він зробив, а не тому, ким він був. Якщо взяти до уваги його характерні особливості, то він, насправді, стоїть нижче від усіх тих, до котрих у давній або теперішній час застосовується цей епітет [Великий]». У книжці «Історія християнства» повідомляється: «Існують ранні повідомлення про його лютий характер та жорстокість у поривах гніву... Він не мав поваги до людського життя... Чим більше він старівся, тим потворнішим ставало його приватне життя».

Очевидно, Константин мав серйозні проблеми через свій характер. Один історик говорить, що «його імпульсивна вдача часто підштовхувала його до злочинів». (Дивіться інформацію в рамці «Династичні душогубства»). Константин не був «християнською постаттю», доводить історик Г. Фішер у своїй праці «Історія Європи». Факти не свідчать, що він був правдивим християнином, який вдягнув «нову особистість» і виявляв плоди Божого святого духу: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віру та здержливість (Колосян 3:9, 10, НС; Галатів 5:22, 23).

Наслідки його зусиль

Будучи язичницьким великим понтифіком, а тому й релігійним вождем Римської імперії, Константин намагався схилити на свій бік єпископів відступницької церкви. Він запропонував їм місце чиновників римської державної релігії, що обіцяло владу, видатне становище й багатство. «Католицька енциклопедія» визнає: «Декотрі єпископи, осліплені блиском двору, доходили навіть до того, що вихваляли імператора як Божого ангела, священну особу, а також пророкували, що він, подібно до Божого Сина, царюватиме на небі».

Коли відступницьке християнство здобувало прихильність політичного уряду, воно чимраз більше зливалося із цим світом, з його світською системою й зрештою відійшло від вчень Ісуса Христа (Івана 15:19; 17:14, 16; Об’явлення 17:1, 2). Унаслідок цього утворилося змішання «християнства» з такими лжевченнями й звичаями, як Трійця, безсмертя душі, пекельний вогонь, чистилище, молитви за небіжчиків, перебирання чоток, використання ікон, статуеток і таке інше. (Порівняйте 2 Коринтян 6:14—18).

Від Константина церква також успадкувала схильність до авторитарності. Біблеїсти Гендерсон і Бак говорять: «Було спотворено простоту Євангелія, впроваджено помпезні обряди й церемонії, вчителям християнства надавалися світські почесті та привілеї, а Царство Христа великою мірою перетворилося в царство цього світу».

Де є правдиве християнство?

Історичні факти виявляють правду про те, що́ лежить в основі Константинової «величі». Загальновизнане християнство не було засноване Ісусом Христом, Головою правдивого християнського збору, але певною мірою є продуктом політичного пристосовництва й хитрих прийомів язичницького імператора. Історик Пол Джонсон ставить дуже влучне запитання: «Чи імперія підкорилася християнству, чи християнство продалося імперії?»

Усі ті, хто дійсно хоче сповідувати чисте християнство, можуть отримати допомогу, щоб розпізнати правдивий християнський збір сьогодні та приєднатися до нього. Свідки Єгови по цілому світі з великою радістю допоможуть щиросердим людям розпізнати правдиве християнство й поклонятися Богові так, як цього хоче він (Івана 4:23, 24).

[Примітка]

[Рамка на сторінці 28]

Константин і Нікейський собор

Яку роль на Нікейському соборі відіграв неохрещений імператор Константин? «Британська енциклопедія» говорить: «Константин сам очолював обговорення та активно керував ними... Усі єпископи, за винятком лише двох, у трепеті перед імператором підписали символи віри, багато — проти власної волі».

Через два місяці гарячих релігійних дебатів цей поганський політик втрутився і вирішив справу на користь тих, хто говорив, що Ісус — Бог. Але чому? «Константин, по суті, не розумів питань, які ставилися в грецькій теології»,— говориться в праці «Коротка історія християнської доктрини» (англ.). Проте він розумів одне — релігійні розбіжності становили загрозу його імперії і був сповнений рішучості зміцнити свою імперію.

Що ж до кінцевого документа, який був опрацьований у Нікеї при сприянні Константина, книжка «Історія грецького народу» зауважує: «Це виявляє [Константинову] байдужість стосовно доктринальних питань... його вперту наполегливість будь-яким коштом відновити єдність церкви й урешті-решт його переконаність, що, будучи «єпископом тих, хто не належить до церкви», він має останнє слово в будь-яких релігійних питаннях». Чи Божий дух стояв би за постановами, які були ухвалені на цьому соборі? (Порівняйте Дії 15:28, 29).

[Рамка на сторінці 29]

«Династичні душогубства»

Під цим заголовком у книжці «Історія грецького народу» описуються, як у ній подається, «гидкі родинні злочини, що їх вчинив Константин». Невдовзі після заснування своєї династії, він забув, як отримувати радість від несподіваних досягнень та почав усвідомлювати, яка небезпека загрожує йому. Будучи недовірливою людиною, яку, мабуть, підбурювали підлабузники, він спочатку ви́носив підозру до свого племінника Лікініана — сина співавгуста, котрого вже стратив, бо Лікініан був потенційним конкурентом. Після того як Константин вбив племінника, було страчено його первонародженого сина, Криспа, з яким розправилася його мачуха, Фауста, бо здавалося, що він стоїть на заваді її нащадкам до повної влади.

За цей злочин Фауста пізніше сама поплатилася життям. Виявляється, що імператриця Олена, яка до самого кінця справляла вплив на свого сина Константина, була причетна до цього вбивства. Збентежені почуття, які часто керували Константином, також викликали хвилю страт багатьох його друзів і приятелів. У книжці «Історія середньовіччя» (англ.) робиться висновок: «Страта (не називаючи це вбивством) свого сина та дружини свідчить про те, що християнство не справляло на нього жодного духовного впливу».

[Ілюстрація на сторінці 30]

Ця арка була побудована в Римі на честь Константина.

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 26]

Musée du Louvre, Paris