Що це є ця річ, яка називається смерть?
БАГАТО людей вірять, що смерть відчиняє двері до іншого життя. Вони вірять, що майбутність, якою особа тоді буде втішатися, залежить від її теперішнього життя. З другого боку, дехто вірить, що смерть викреслює всякі надії на майбутнє життя.
З огляду того, що є так багато суперечних поглядів відносно смерти, то чи можна певно знати про те, що стається, коли особа вмирає? Певно, якщо б ми мали якесь відкриття від Творця людини, тоді ми могли б бути певні. Біблія претендує і заявляє, що є таким відкриттям. Отже, те, що вона говорить нам про смерть, повинно закінчити всяку непевність.
Перша книга Біблії, Перша Мойсея каже, що перші люди, Адам і Єва, мали нагоду жити вічно. Їхнє вічне життя залежало від досконалої покори до свого Творця і Бога, Єгови. Щоб випробувати їхню слухняність і покору, Бог Єгова вимагав, щоб вони не їли плоду дерева знання добра і зла. Це було правильно таким чином випробовувати Адама й Єву. Бо тільки маючи відповідну пошану до Божого права установляти рівень добра і зла, правильного і неправильного, вони зможуть укорінити таку пошану в своїх дітях.
Відносячись до цього наказу не їсти плоду з дерева знання добра і зла, Бог сказав Адамові: “В день їди твоєї від нього ти напевно помреш”. (1 Мойс. 2:17) Тоді, коли Адам з’їв заборонений плід, то його було засуджено на смерть оцими словами: “У поті свойого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох, і до пороху вернешся”. (1 Мойс. 3:19) Згідно з цим, то Адамова смерть значила, що він перестане жити і нарешті вернеться назад до безжиттєвого пороху з якого він був створений.
Що сказати про душу?
Але, чи Адам мав якусь невидиму частину у собі — душу,— яка продовжала жити після його смерті? Якщо б Адам мав душу, то можна було б відповісти “так”. Але чи він дійсно мав душу? Описуючи про творення Адама, Біблія каже: “І створив Господь Бог [Єгова] людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, і стала людина живою душею”.— 1 Мойс. 2:7.
Зверніть увагу, тут не є сказано, що Адам мав душу. Тут показується, що він “став живою душею”, коли “дихання життя” оживило його мертве тіло. Отже, Адам сам був живою душею, і та душа померла. Єзекіїля 18:4 потверджує це розуміння, кажучи про душу: “Тож усі душі Мої [Божі]: як душа батькова, так і душа синова, Мої вони! Душа, що грішить, вона помре”.
Коли багато осіб уважно дослідили це вчення, що душа є щось відмінного від тіла і переживає смерть тіла, взнали, що це не є Біблійна наука. Вони знайшли, що це поняття почалося в грецькій філософії.
Журнал Ле Монд з 8-го листопада, 1972 р. (ст. 13) наводить французького автора і філософа Роджера Ґероді і каже, що грецька філософія “багато століть зводила Християнство”. Ми дальше читаємо: “Двоїстість тіла і душі і послідовний міф про безсмертність душі . . . є Платонові теорії (грецький філософ), які не мають нічого спільного з Християнством або Біблією”.
Професор Клод Тресмонтант, в його книжці Le problème de l’âme, зауважує: “Це є абсурдно говорити, так як робить Платонова і Кертесанова традиція, що людина . . . складається з душі і тіла. . . . Ніхто не повинен говорити, ‘Я маю душу’, бо це зробить його інакшим від душі, яку він дійсно посідає. Треба говорити так: ‘Я є жива душа’ ”.— ст. 180, 181.
У підручнику, якого вживається для євангельської інструкції, Ернст Буш признає: “Наука, що смерть значить відділення тіла від душі, зайшла в церкву з грецької філософії. . . . Людину не можна розділювати на тіло і душу, так, щоб смерть впливала на тіло, а не на душу. Ціла людина є грішницею, ціла людина з тілом і душею вмирає, так як Павло вчить у 1 Кор. 15”.
Спосіб, яким Біблія говорить про стан мертвих постачає більше доказу, що душа не переживає смерти тіла і далі свідомо існує. Жалуючи свій мізерний стан, вірний Йов сказав: “Як вийшов, із нутра то чому я не вмер? . . . Бо тепер я лежав би спокійно, я спав би, та був би мені відпочинок”. (Йова 3:11, 13) У книзі Екклезіястова 9:5, 6 ми читаємо: “Бо знають живі, що помруть, а померлі нічого не знають. . . . І їхнє кохання, і їхня ненависть, та заздрощі їхні загинули вже”.
Зверніть увагу, що Писання уподібнюють непритомний стан мертвих до спання. Так як хтось, що твердо спить не знає, що відбувається навколо нього, так і мертві нічого не знають. Підтримуючи цю думку маємо кілька осіб, яких привели до притомности коли вони постраждали фатальний атак серця. Коли одного лікаря, який мав подібний досвід кілька років тому в Клівленді, Охайо, запитали, як він почувався мертвим, він відповів: “Ви нічого не відчуваєте. Там немає ні думки, ані пам’яті”.
Інші люди, яких серця перестали битися кажуть, що вони зазнавали блаженне почуття. Про таких осіб цей лікар робить заключення: “Я є певний, що вони були в замішанні. Вони думають про час між притомністю, а непритомністю про час півкоми або неприродного сну. Коли ваші важні органи перестають діяти, то ви не відчуваєте нічого”.
Немає дійсних мук
Тому що мертві нічого те відчувають, то вони не можуть переносити фізичні муки. Бо по смерті тіла не лишається нічого свідомого, що може відчувати біль.
І Адамові нічого не згадувалося про місце мук. Його кара за неслухняність, не була муки, але смерть. Якщо, в дійсності, його кара мала бути вічні муки у вогненному пеклі, то чи Бог не був би несправедливий, коли б стримував цю інформацію від першої людини?
Але Бога неможливо обвинувачувати і казати, що Він не був справедливий. Смерть справді була Адамова повна кара за його переступ і для всіх його нащадків, тому що вони вспадкували смертельні слабкості та недосконалості. Біблія говорить: “Заплата за гріх — смерть”, а не муки. (Рим. 6:23) Також, “Бо хто вмер, той звільнився від гріха”. (Рим. 6:7) Якщо б, одначе, особа далі мучилася б після смерти, то про неї не можна було б сказати, що вона вже ‘звільнилася від гріха. Вона далі мусіла б сплачувати свої переступи.
Крім цього, ідея, що Бог відсилає злих на вічні муки противиться внутрішньому почуттю любови і правосуддю, яких людина успадкувала. Наприклад, коли б ви почули, що якийсь батько мучив свого сина поливаючи його окропом, то чи ви відчували б, що то була властива кара? Без різниці, який неслухняний син міг би бути, то чи ви могли б мати ніжне почуття до такого батька? Чи ж ви не відчували б огиду до вчинка такого батька? І чи це не є правда, що лише диявольські особи люблять дивитися як хтось страждає?
Факт, що назагал люди ненавидять коли мучать якихось осіб, навіть тварин, без різниці, що вони вчинили, то над цим треба добре застановитися. Так як Біблія показує людина була створена на ‘Божий образ’. (1 Мойс. 1:27) Це значить, що її обдарувалося божественними рисами. Отже, загальна огида серед людей до жорстоких мук, має своє джерело в цих Богом-даних рисах, які були передані через Адама всім членам людської родини. З цього огляду, то як трудно повірити, що Той, що вкорінив таку загальну огиду буде вічно мучити людей неймовірними муками!
Біблія показує, що Бог не хоче, щоб зло приходило Його творінням. Він не радіє, коли мусить карати когось. Ми читаємо; “Він не хоче, щоб хто загинув, але щоб усі навернулися до каяття”. (2 Пет. 3:9) “ ‘Бо не жадаю Я смерти помираючого’, говорить Господь Бог [Єгова], ‘але покайтеся та й живіть’ ”. (Езек. 18:32) Якщо таке є Боже відношення до тих, які заслужили кари за злочин, то як Він може дивитися з похвалою на страшні страждання в якомусь місці вічних свідомих мук? Ясно є, що Він ніколи не може зробити цього, бо “Бог є любов”.— 1 Ів. 4:8.
Тому що всі люди вмирають, то як же зіпсуті, ненависні особи будуть покарані? Писатель Біблійної книги до Євреїв порівнює їхню долю до того, що стається з неплодотворним полем, яке заросло терням та будяччям: “Кінець її — спалення”. (Євр. 6:8) Коли таке поле спалиться, то воно вже не буде неплодотворне покрите терниною та будяками. Так само, вічне знищення буде кара тим, що добровільно виступають проти Божих способів. Вони будуть залишатися мертві вічно.
Але, що сказати про тих, які стараються чинити добро? Писатель листа до Євреїв далі каже: “Та ми сподіваємося, любі, кращого про вас, що спасіння тримаєтеся. . . Та не є Бог несправедливий, щоб забути діло ваше та працю любови, яку показали в Ім’я Його ви”.— Євр. 6:9, 10.
Ясно, що є надія для осіб, які ще не стали цілком на дорогу зла і яким ще можливо допомогти змінитися. Їхня смерть не може значити, що все вже закінчилося для них. Іначе, їхній стан не був би інший від тих, які навмисно і безсердечно зневажають права та добробут свого ближнього. З цього логічно виринає питання, Яка є надія для більйонів мертвих?