Чому зазнають поразку в боротьбі проти злочину?
Прочитайте, що колишній поліцай говорить відносно цього
ЖОДНЕ місто не має так багато злочину, як місто Нью-Йорк. У недавньому році тут було забито більше людей — 1.669 — ніж на протязі семи років боротьби в північній Ірландії!
Бувши поліцаєм в Нью-Йорку на протязі чотирнадцяти років, я бачив невдачу різного зусилля припинити злочин. Моріс Наджарі, спеціальний прокурор для штату Нью-Йорк не зробив помилки, коли сказав: “Ми вже не можемо забезпечувати людей проти злочину”.
Щоденно сотки людей в Нью-Йорку стають жертвами душогубства, нападу, гвалтовання або грабіжництва — серйозний злочин репортується майже кожної хвилини. Передова стаття у часописі Нью-Йорк Таймс, говорячи про збільшення злочину на початку 1975 р. в порівнянні з тим самим часом 1974 р., сказала: “СЕРЙОЗНИЙ ЗЛОЧИН ЗБІЛЬШИВСЯ НА 21.3 ПРОЦЕНТИ У МІСТІ”. Не дивно, що по багатьох околицях міста люди бояться виходити з своїх домів — дійсно, вони стали вязнями у своїх власних домах.
Чи поліція є винна?
Перестрашені й люті — і можна зрозуміти чому — люди часто обвинувачують поліцію. Кажуть, що ми є занадто тупі, щоб розв’язати злочин, або занадто ліниві. Назагал, люди думають, що злочинці підплачують нас, так як робить враження кінофільм Serpico, якого висвітлюють на екранах міста. Багато кажуть, що ми є загорді коритися законам, яких ми є під обов’язком проводити в життя. Інші кажуть, що ми не маємо почуття до публіки, і що дуже знущаємося над підозрілими кримінальниками.
Хоч у такому обвинувачуванні може бути трохи правди, то я вірю, що назагал воно не представляє правди. Публіці дуже легко не зрозуміти поліційну роботу. Отже це не є справедливо судити перед тим ніж ви почуєте нашої сторони. Коли вислухаєте її, то я вірю, що це поможе вам зрозуміти не тільки чому злочин збільшується, а також, ви побачите розстроєння та натиски, яких поліція мусить переносити.
Реалістичний погляд на поліцію
Деякі люди кажуть, що головна причина чому злочин збільшується є тому, що поліція сама є підкупна. На доказ цього вони можливо наводять як приклад, що з п’ятдесят один поліцаїв у Нью-Йорку, яким наказали принести “загублені” бумажники до бюра, то п’ятнадцять вибрали гроші з них. (Часопис Нью-Йорк Таймс, з 17-го листопада 1973 р.) Проте, розгляньмо цю справу перспективно.
Чи ви знали, що пізніше коли провели подібну пробу з мешканцями Нью-Йорку, то сорок дві особи з п’ятдесятьох безчесно затримали собі гроші? Отже до деякої міри поліція лише відбиває рівень суспільства, якого вона сама є частиною, чи не так? А відносно підкупу, чи то ж не публіка є готова підкупляти поліцію?
Я не оправдую безчесність між поліцаями. Але це є добре мати повне уявлення. Правда, між поліцією є корупція. Але, чи ми, поліцаї, не припиняємо багато злочину? Чи назагал люди не будуть дотримувати закон, коли бачать нас?
Пригадайте собі, що сталося в 1969 р., коли 3.700 поліцаїв у Монтреалі, Канаді, вийшли на страйк. Там злочин так скоро збільшився, що урядові провідники казали, що “анархія загрожувала” місту. І повірте мені, що у Нью-Йорку було б багато гірше. Без поліції люди в Нью-Йорку мусіли б робити барикади у своїх власних домах. У місті не було б можливо жити!
Що поліція переносить
Щоб показати, що часто розстроює поліцію, коли вона бориться проти злочину, дозвольте мені розказати вам наступне: Один співробітник по праці поліцай зловив малолітків дванадцять і тринадцять років віку у статевих зносинах на даху проектованого будинка. Він повів дівчину до її родичів. Але матір сказала йому не пхати носа в її справу, кажучи: “Вона вже є панна; і може мати статеві зносини, коли захоче”. Через такий досвід поліцай стає безпомічний. Я вірю, що сьогоднішнє дозвільне відношення, де можна чинити, що хочеться, збільшує злочин.
По ґетто (бідні й скупчені) околицях поліцай репрезентує суспільство, яке люди вірять принижує і змушує їх жити в таких міських джунглях. Отже по таких околицях часто на нас дивляться, що ми є для них загрозою замість допомогою. Наприклад, коли ідемо в сусідство, щоб зловити продавця наркотиків, то сусіди обстоюють за таким продавцем і виступають проти нас. Я вірю, що таке протиполіційне, ненависне відношення також поширює злочин.
Я пригадую собі один випадок у Бедфорд-Стайвесант кварталі Бруклину. Кілька хуліганів вкрали авто і старалися втікати. Ми хотіли зловити їх, але вони стратили контролю і побили авто. Ми загнали їх у кут і стіни будинку під револьверами. Але навколо нас зараз зібралася товпа і почала загрожувати нам. Як я тішився, коли почув сирену поліційних авт, які поспішали нам на допомогу.
Треба самому зустріти такий стан, щоб краще зрозуміти почуття холодного страху. Я знаю, що критики завжди є готові осуджувати поліцію за те, що поліцаї є скорі вживати свої револьвери і силу. Але з безпечного місця легко критикувати. Ці критики почували б себе інакше, коли б самі зустріли озброєних кримінальників.
Стан справді став жахливий! У місті вбивають майже одного поліцая кожного місяця! Трудно повірити як злочин вже поширився — один співколега по праці поліцай сказав, що одно поліційне авто мусіло бути в п’ятьох випадках грабіжництва лише за одним об’їздом своєї території, головно в дільницях де знаходяться аптеки.
Навіть душогубство вже стало звичайним явищем, і часто поліція стає черства до цих випадків. Поліцай Іван Флорес, який працював у 73-му відділі Браунсвил, де є дуже багато злочину, розказував, що одного разу, коли сів з’їсти бутерброт, був такий зайнятий, що навіть забув обмити руки від крови вбитої жертви.
Люди по таких кварталах також стають черстві й нечутливі. В іншому випадку, чоловік забив свою дружину. У них було дванадцятеро дітей, і коли поліція вела дослідження, то кілька дітей бавилися навколо хати, немов нічого не сталося!
Але чому ж маємо поразку в нашій боротьбі проти злочину? Чи це тому, що поліція не є достатньо приготована для виконання їхнього завдання?
Приготовлені боротися з злочином
У 1961 р., коли мені було двадцять чотири роки, я вчився в поліційній Академії в Нью-Йорку. Це треновання включало фізичне приготовлення — вправи, джудо й як уживати зброю. У класі ми уважно переглядали детально всякий злочин, і вчилися як арештувати. Це має включати більше як лише просто сказати: Ви є арештовані. Я навчився, що стається коли візьмуть когось до в’язниці, як у нього беруть відтиски пальців, фотографують і приготовляють до суду. Я також навчився яких доказів потрібно, щоб арешт мав стати перед судом.
Після приблизно п’яти місяців навчання я закінчив школу і мене призначили служити в 66-ій окрузі у районі Бороу Парк, Бруклин. Там я обходив свій район і часами їздив патрольовим автомобілем. Помагати людям залагоджувати свої проблеми або давати комусь медичної, чи іншої допомоги дуже задовольняло мене.
Проте, я не любив ставити людей до суду за нарушення законів вуличного руху, тому що це дуже сердило людей. Отже, місяць кінчався і я не покарав людей скільки вимагалося від мене. Тоді я мусів накладати кари на людей за так звані “межувальні нарушення”— як-от коли хтось не став зовсім автомобілем або старається переїхати вулицю під час зміни світла. Я дуже не любив цього.
Я ніколи не забуду свій перший арешт. Я спинив одного шофера, який швидко їхав автом без ліцензії і він давав мені 100 доларів підкупу. Я заарештував його і взяв до поліційної станції.
Відтоді я арештовував сотки осіб, але ніколи не забуду той перший випадок тому, що мусів прийти на суд де бачив великий хаос. Дійсність не була така, якої я сподівався з свого навчання в академії. Але незабаром я довідався про інші тривожні дійсності, які цілком противилися нашому гарному навчанню в академії.
Так, як дійсно буває
За короткий час я побачив, що публіка підплачувала багато поліцаїв. Усі знали, що деякі поліцаї брали охоронні гроші від азартних грачів та інших кримінальників.
Тоді Кнапп Комісія почала досліджувати корупцію поліції. Приблизно чотири роки тому вона добилася до джерела корупції, і відтоді поліцаїв засуджували та брали до в’язниці! Крім цього змова між поліцаями мовчати була розбита — і поліцаї дійсно почали виявляти корупцію. Отже страх почав поширюватися і поліцаї боялися, щоб інші поліцаї не виявили їх, і це допомогло вичистити корупцію.
Тоді розпочали програму вичистити корупцію зі всіх відділів. Наприклад, вивішували оголошення по відділах пояснюючи, що коли поліцай відслужить двадцять років, і на протязі наступніх двадцять років коли буде на пенсії, може заробити разом 500.000 доларів, і перестерігали їх, що вони загублять все коли візьмуть підкуп. Поліцаї не хотіли загубити такого доходу через підкуп. Ми тепер дістаємо добру платню і я не думаю, що багато будуть рискувати загубити такі гроші через підкуп.
Це не значить, що в основному тепер усі поліцаї стали чесні. Один помічник Головного Інспектора не робив помилки, коли сказав про деяких колишніх зіпсутих поліцаїв: “Тепер вони шукають нагоду заробити багато грошей і важать гроші проти риску”. Здається, що цей рисковий фактор муситься тримати високо, так як недавній поліційський звіт показав, що обставини поліпшуються через страх зловлення.
Одначе, я знаю, що назагал публіка далі вірить, що більшість поліцаїв є продажні; ми втратили пошану через минулі вчинки. Також, до цього почуття додає горде поводження деяких поліцаїв.
Через таку втрату публічного довір’я — через яку немає співпраці, багато людей стають ненависні — і це є головна причина, я вірю, через яку ми програємо нашу боротьбу проти злочину.
Детективна служба та інші чинники
Я хотів робити поступ, отже 18-го травня 1962 р., я дістав цю нагоду через страшний випадок — два детективи в Бруклині, Фаллон і Фінніґен були забиті в крамниці де продають тютюн, лише кілька міських кварталів від місця в якому я служив. У тих часах забиття поліцаїв було незвичайне, отже покликали детективів із цілого міста, щоб розв’язати цю справу.
Тієї самої ночі цього душогубства я дістав інформацію з таємного джерела, яка приголомшила мене — мені сказали хто один із тих вбивців був. Я відразу пішов до поліційної станції і розказав, що сталося. Мене відразу призначили помогти розв’язати цю справу. Тієї самої ночі ми могли потвердити, що один із підозрілих був включений в цьому душогубстві. Пізніше його заарештували і засудили.
Через мою допомогу у цій справі мене порекомендували до бюра детективів і весною 1963 р., я пішов до Поліційної Академії вчитися на детектива. Після того, так як був звичай, мене призначили до Молодої Команди, в якому працювали початкуючі детективи, яких завдання було приводити в життя закон по місцях де молодь любила сходитися, як-от по кегельбанах, галях більярдних ігор і школах. Але від 1966 р. я працював при регулярній детективній роботі.
Дослідження більшости з злочинних випадків не є нічого у порівнянні з розв’язанням душогубства Фаллона і Фінніґона, при якому працювало дюжини детективів і спеціалістів. Коли щоденно буває більше як 1.000 серйозних злочинів, то просто не вистачає часу докладно досліджувати кожний випадок.
Але коли є більше часу, то ведуть повне дослідження. Детективи вишукують свідків, які бачили злочин і вони докладно вишукують всякі докази. Відбитки пальців є дуже важний доказ у розв’язанні злочину; проте, я вірю, що багато детективів не використовують цього до повної міри. Вони не вживають досяжних наукових способів викорінювати злочин, тому що вони не цікавляться або тому що не є переконані про їхню цінність.
Тому, що злочин так дуже поширюється, то процес дослідження дуже занепав — лише один із кожних п’ятьох серйозних випадків розв’язується, і правдоподібно, що дійсне число є багато менше. Тому публіка загубила довір’я в поліцію. Розстроєння і самолюбство збільшуються і через це більше людей звертаються до злочину.
Однак, багато поліцаїв вірять, що є ще важніші причини через які ми програємо боротьбу проти злочину.
Чому можна сказати, що злочин оплачується
Попросто сказавши, причина цього є, що ЗЛОЧИН ОПЛАЧУЄТЬСЯ. Доказ підримує цей погляд. Тому Яків С. Кембел, колишній адвокат до президентської комісії розв’язувати злочин, сказав: “Злочин оплачується”. Він зауважив, що кримінальники “мають 99 до 1 нагоду зробити серйозний злочин і не піти до в’язниці”. Але в місті Нью-Йорку кримінальники мають ще більшу нагоду поповнити злочин і не бути караними за нього.
Наприклад, з 97.000 випадків у яких арештували за серйозний злочин недавнього року, лише 900 заарештованих взяли на суд і визнали винними або невинними! Більшість справ розв’язували за “пробачливою згодою”. Це значить, що кримінальник погоджується визнати себе винним до меншого заскарження за яке часто карають відложеною карою. Іншими словами, його відпускають на волю. Таких не карають! Навіть кожних вісім із десятьох душогубств розв’язують “пробачливою згодою”. У таких випадках переважно душогуба легко карають, і незабаром він знову виходить на волю повторяти свій злочин.
З мого власного досвіду я можу навести багато прикладів такої судової процедури. Але я виберу лише один. У 1970 р. один запеклий кримінальник безжалісно забив на смерть ножем безпомічного старенького чоловіка, власника склепу з алкогольовими напоями. Однак, цьому запеклому вбивцеві дозволили визнати себе винним, як ненавмисне вбивство і засудили на п’ять років в’язниці, то значить, що він правдоподібно відсидів лише два або три роки. Але це був один із найбільш огидних випадків, яких я коли досліджував!
Але чому ж такі справи не беруть до суду і не карають за них? Суддя Давид Росс пояснює: “Ми вже маємо забагато справ і то коштувало б мільйони [доларів], щоб дослідити всі ці справи”. Крім цього, в’язниці вже є переповнені, а будувати нові коштує майже 40.000 доларів для кожного в’язня. Навіть тепер тримати одного кримінальника в тюрмі коштує 10.000 доларів на рік. Отже, то не тільки є за коштовне брати кримінальників на суд, але також тримати їх у в’язниці.
Це заохочує людей далі чинити злочин, бачучи, що злочин оплачується. Хулігани часами навіть насміхаються з нас, коли ми арештовуємо їх, бо знають, що не мають чого боятися. Чи ж бачите тепер чому поліцаї не є дуже охочі арештовувати кримінальників? Переважно їх і так не будуть карати. Наприклад, у Вашінґтоні, Д.К., одного чоловіка арештували п’ятдесят сім разів протягом п’яти років перед тим ніж засудили його.
Стан є дуже поганий, так як колишній Комісіонер Поліції міста Нью-Йорку, Патрик Мурфі сказав: “Поліція є лише видима розпадаюча рука занепадаючої системи контролювати злочин, не-системи, в якій позивачі, як і судді також занепадають”.
Редакторська стаття в часописі Нью-Йорк Таймс не робила помилки, коли сказала про судову систему. “В дійсності, тут маємо ‘систему’, яка завжди є під загрозою розпастися від своєї власної ваги, що більше діє лише, щоб відвертати такий занепад замість вживати правосуддя або охороняти публіку”.— 7-го лютого, 1975 р.
Публіка найбільше терпить, а особливо жертви. Ніхто навіть не думає помагати або сплачувати їхні втрати. Крім цього, коли хтось мусить свідчити в суді, то ще мусить пожертвувати свій власний час, часто день платні, у надії, що кримінальника хоч покарають. Але тепер, коли так мало кримінальників карають, то все менше і менше жертв заскаржують їх, і попросту можна сказати, що я не виную їх. Одна жінка в Філадельфії мусіла ходити сорок п’ять разів до суду заки засудили грабіжника, що був обграбував її!
Яка є відповідь?
Недавно, мені представили ідею, щоб кримінальник працював і сплатив жертві те, що вкрав або зруйнував. Ця ідея походить із Біблії, де, так, як Божий закон вимагав, злодій, який вкрав бугая і продав його мусів дати п’ять бугаїв у винагороду! (2 Мойс. 22:1—4) То є логічно! Злочин можна було б дуже зменшити коли б кримінальники мусіли відшкодовувати своїм жертвам, або у випадку недолітків, коли б родичі мусіли б понести відшкодовання за них.
Також треба негайно карати за злочин. Коли немає кари, то кримінальник відчуває, що злочин оплачується, отже далі буде красти, так як Біблія показує. (Еккл. 8:11) Але коли б добровільних душогубів відразу вбивали б, так як Біблія радить, то я запевняю вас, що було б менше душогубства. (4 Мойс. 35:30, 31) І коли б добре карали решта кримінальників, то я є певний, що злочин можна було б зменшити.
Однак, цей лад все дальше і дальше відступає від розсудку і здорового розуму. Отже, так довго, як він буде існувати, то хоч прикро сказати, то я таки не бачу жодної надії на дійсне поліпшення в поліційній боротьбі проти злочину.— Додана стаття.
[Рамка на сторінці 5]
‘Деякі особи говорять що поліція є підкуплена’.
[Рамка на сторінці 5]
“Душогубство стало звичайним явищем і поліція часто стає затверділою і черствою до душогубства”.
[Рамка на сторінці 6]
“Багато поліцаїв приймали підкуп”.
[Рамка на сторінці 6]
“Просто немає часу докладно розслідити більшість злочинів”.
[Рамка на сторінці 7]
“Злочин оплачується тому, що більшість злочинців не будуть покарані”.