Охорона правопорядку. Сподівання і острах

НА ПОЧАТКУ XIX сторіччя багато англійців виступали проти створення професійної поліції, яка мала б уніформу. Вони побоювалися, що збройні сили в руках уряду поставлять під загрозу їхні свободи і що поліція перетвориться на мережу шпіонів, як це сталося під керівництвом Жозефа Фуше у Франції. Однак усі мусили добре подумати над питанням: «А що буде без поліції?»

Лондон був уже найбільшим і найбагатшим містом у світі, беззаконня ширилося і ставало дедалі небезпечнішим. Ані добровільні нічні сторожі, ані «ловці злодіїв», ані детективи карного поліцейського суду з Боу-Стрит не спроможні були захистити людей та їхнє майно. Клайв Емслі у своїй книжці «Англійська поліція. Політична і соціальна історія» (англ.) пише: «Приходило щораз чіткіше усвідомлення того, що у цивілізованому суспільстві немає місця злочинності й безладу». Отже, лондонці, сподіваючись кращого, погодились на створення поліції під керівництвом сера Роберта Піляa. З вересня 1829 року констеблі Великого Лондона, одягнені у форму, почали патрулювання.

З самого початку поліція викликала сподівання й острах: від неї сподівались захисту, але боялись, що поліцейські будуть зловживати силою та владою.

Перші американські «копи»

У США перші підрозділи поліції були організовані в Нью-Йорку. Із зростанням добробуту тут ширилась і злочинність. До 40-х років XIX століття у дешевих бульварних газетах, що тоді стали виходити в світ, друкували моторошні історії про вбивства й пограбування. Мешканці міста чимраз наполегливіше вимагали захисту, тож 1845 року в Нью-Йорку з’явилась поліція. Ось так почалась славна історія поліції як Лондона, так і Нью-Йорка.

Американців, як і англійців, непокоїло те, що уряд матиме озброєний виконавчий орган. Але дві країни вирішили цю проблему зовсім по-різному. Англійці вибрали поліцію, що складалася з джентельменів у високих кепі та синіх формах. Їхньою зброєю мав бути схований короткий кийок. Досі британські «боббі» не носять з собою вогнепальної зброї, а беруть її лише в екстремальних ситуаціях. Проте нещодавно в одній газетній статті говорилося: «З кожним днем стає очевиднішим те, що неминуче повне озброєння британської поліції — лише справа часу».

У Сполучених Штатах через побоювання, що уряд зловживатиме своєю владою, було прийнято Другу поправку до Конституції, яка гарантує «право мати і носити зброю». Тому поліцейським необхідна була вогнепальна зброя. Згодом використання її призвело до вуличних перестрілок, без яких важко уявити собі загальноприйнятий образ американського полісмена. Підхід до озброєння охоронців порядку в США зумовлений також тим, що їм довелось починати свою діяльність у зовсім інших обставинах, ніж склалися в Лондоні. Населення Нью-Йорка зростало, як на дріжджах, тому почався хаос. Наплив тисяч переселенців, головно європейців та афроамериканців після початку громадянської війни (1861—1865), призвів до сутичок на ґрунті расизму. Поліцейські вважали, що їм слід вдаватися до жорсткіших методів.

Отже, до поліції ставилися в основному як до необхідного зла. І люди були готові миритися з певними виявами надуживання силою заради хоча б якогось порядку та безпеки. Проте у деяких країнах виник особливий вид поліції.

Поліція, що вселяла страх

На зорі історії поліції, тобто на початку XIX століття, Європа жила головним чином під владою імператорів. Загалом європейська поліція захищала правителів, а не їхніх підданих. Навіть британці, яким так не подобався задум мати озброєних поліцейських у формі на своїй землі, не були проти застосування військової поліції у колоніях. Роб Моубі у своїй книжці «Охорона порядку в країнах світу» (англ.) каже: «Майже кожне десятиліття в історії колоніальної поліції позначено епізодами жорстокості, корупції, насилля, вбивств та надуживання владою». Автор згаданої публікації, віддавши належне колоніальній поліції, додав, що через неї «у всьому світі вкорінилася думка про те, що поліція — це урядове військо, а не соціальна служба».

Побоюючись революцій, диктаторські уряди використовували таємну поліцію, щоб стежити за громадянами. Таємна поліція нерідко витягувала з людей інформацію, вдаючись до тортур, і усувала підозрюваних у підривній діяльності, влаштовуючи вбивства або арешти без суду. У нацистів було гестапо, в СРСР — КДБ, а в НДР — Штазі. Важко повірити, але в Штазі працювало 100 000 офіцерів і, мабуть, півмільйона інформаторів, які контролювали 16-мільйонне населення Східної Німеччини. Працівники Штазі цілодобово прослуховували телефонні розмови та завели особисті справи на третину мешканців країни. Джон Келер у своїй книжці «Штазі» (англ.) написав, що «працівники Штазі не знали меж, не знали й сорому. Багато церковників, у тому числі високопоставлених протестантів і католиків, були завербовані у секретні інформатори. У їхніх кабінетах і сповідальнях встановили силу-силенну апаратів для підслуховування».

Поліція вселяє страх не тільки в країнах з деспотичним урядом. По всьому світі поліцейських у великих містах звинувачують у терорі, бо вони встановлюють порядок надто жорсткими методами, особливо якщо справа стосується меншин. Коментуючи скандал у Лос-Анджелесі, один журнал зауважив, що «зловживання поліції сягнули нового рівня беззаконня і породили новий вислів — «поліцейський бандит».

У зв’язку з цим перед урядовцями постало запитання: «Як поліпшити репутацію поліції?» Намагаючись підкреслити свою суспільно корисну роль, поліцейські наголошують на тих аспектах своєї роботи, які спрямовані на допомогу населенню.

Перспективи щодо допомоги населенню

Багато країн зацікавилися традиційною системою охорони порядку в Японії. Там у поліцейській дільниці (її називають «кобан») по змінах працює десять-дванадцять поліцейських, які відповідають за невеликий район. Британський викладач кримінології Франк Лішмен, який тривалий час жив у Японії, написав: «Широко відомі масштаби добрих послуг, які надають японські дільничні: вони скеровують на потрібну вулицю (в Японії рідко яка вулиця має назву), позичають загублені парасольки перехожим під час дощу, допомагають сп’янілим «сараріменам» (бізнесменам) потрапити на останній поїзд додому та дають поради, коли в перехожих виникають труднощі». Завдяки роботі поліцейських у мікрорайонах, Японія здобула завидну репутацію, бо вулиці японських міст вважаються безпечними.

Чи організація поліції за японським зразком принесе успіх і в інших країнах? Деякі дослідники кримінології вважають, що у японських поліцейських можна повчитися. Тепер сучасні вдосконалені засоби зв’язку радше віддаляють поліцейських від людей, яким вони служать. У багатьох містах робота охоронців порядку часто зводиться до виїздів на виклики. Здається, що подекуди про початкову мету — запобігання злочинам — забуто. На противагу цьому поліцейські знову почали залучати населення до охорони мікрорайонів.

Співпраця з місцевим населенням

«Це справді ефективний спосіб, злочинів меншає,— говорить Дуї, констебль з Уельсу.— Він полягає у тому, щоб сусіди дбали про безпеку одне одного. Ми організовуємо зустрічі, на яких вони можуть познайомитись, обмінятися номерами телефонів та дізнатися, як запобігати злочинам. Мені подобається цей проект, бо люди, що живуть по сусідству, усвідомлюють себе членами одного колективу, як це було колись. Часто люди навіть не знають своїх сусідів. Проект приносить успіх тому, що підвищує свідомість людей». При цьому також поліпшуються стосунки між поліцією і громадськістю.

Ще один новий напрямок роботи поліції — це заохочення ставати співчутливішими до жертв. Відомий нідерландський віктимолог Ян ван Дейк пише: «Поліцейські повинні знати, що те, як вони розмовляють з потерпілими, має не менше значення, ніж те, яким чином лікар розмовляє з хворим». Часто поліцейські і досі не вважають насилля та зґвалтування у сім’ї справжніми злочинами. Але Роб Моубі говорить: «За останні роки поліцейські почали цілком інакше ставитись до насилля та зґвалтування в сім’ї. Проте ще чимало слід змінити». Зловживання становищем — сфера, у якій чи не кожному поліцейському або міліціонеру варто переглянути свою поведінку.

Страх перед корумпованістю правоохоронців

Очікувати захисту від правоохоронних органів іноді здається наївним, особливо коли поширюються повідомлення про корупцію серед поліцейських та міліціонерів. Ще з часів заснування поліцію звинувачують у продажності. У книжці «Нью-йоркське поліцейське відділення. Місто і його поліція» (англ.) зауважується, що 1855 року «багато ньюйорківців думало: головоріз чи поліцейський — невелика різниця». У книжці «Обличчя Латинської Америки» (англ.) Дункана Ґріна говориться: «Загалом вважається, що майже всі [поліцейські] продажні, некомпетентні та порушують права людини». Начальник відділу кадрів латиноамериканської поліції, під керівництвом якого 14 000 працівників, сказав: «Що ж ви очікуєте від поліцейського, котрий отримує менше [100 доларів] за місяць? Коли йому пропонують хабара, він його бере».

Наскільки серйозною є проблема корумпованості? Відповідь залежить від того, хто її дає. Поліцейський із США, який багато років працював у місті зі стотисячним населенням говорить: «Звісно, якась частина зіпсулась, але більшість наших співробітників — чесна. Я мав можливість переконатися у цьому». В іншій країні слідчий у карних справах з 26-річним досвідом роботи каже так: «Вважаю, що корупція процвітає скрізь. Чесних поліцейських дуже мало. Коли поліцейський оглядає пограбовану квартиру і знаходить там гроші, то навряд, чи не візьме їх. Коли знайде вкрадені цінності, частину залишить собі». Чому ж поліцейські та міліціонери йдуть на правопорушення?

Дехто починає службу, керуючись високими принципами, але потім піддається впливу продажних колег і безпринципності злочинного світу, з яким стикається. У книжці «Що знають поліцейські» (англ.) автор наводить слова чиказького охоронця порядку: «Поліцейські стикаються зі злом безпосередньо. Воно оточує їх. Вони відчувають його на дотик... на смак... на запах, вони чують його... вони мусять мати з ним справу». Поліцейські можуть легко потрапити під шкідливий вплив.

Справді, робота поліції та міліції дуже важлива, але і тут є чимало недоліків. Чи варто сподіватись кращого?

[Примітка]

[Рамка/Ілюстрації на сторінках 8, 9]

«Чи ж не чудо ці британські «боббі»?»

Британці були одними з перших, хто дозволив собі розкіш мати поліцію. Вони хотіли, щоб у їхній країні все було добре організовано, так само як чітка робота поштових диліжансів. У 1829 році міністр внутрішніх справ сер Роберт (Боббі) Піль переконав парламент ухвалити створення лондонської столичної поліції зі штаб-квартирою в Скотленд-Ярді. Хоч попервах лондонських поліцейських не любили за те, що вони вживали суворих заходів до п’яниць та азартних гравців на вулицях, з часом «боббі» стали улюбленцями англійців.

У 1851 році Лондон з гордістю запросив представників з усього світу на всесвітню промислову виставку. Гості були здивовані чистотою вулиць, відсутністю на них п’яниць, проституток і бродяг. Спритні полісмени скеровували потоки людей, носили багаж, допомагали переходити вулиці і навіть підводили старих леді до екіпажів. Не дивно, що і британці, і чужоземні гості говорили: «Чи ж не чудо ці британські «боббі»?

Здавалося, поліція настільки ефективно запобігає злочинам, що головний констебль Честера у 1873 році вже уявляв собі час, коли запеклих злочинців майже не залишиться! Крім того, поліція почала організовувати лікарські пункти і пожежну службу. Поліцейські започатковували добродійні установи, які роздавали бідним взуття й одяг, засновували гуртки для хлопчиків та доми відпочинку, проводили екскурсії.

Звичайно, новостворена поліція мала проблеми з дисципліною через хабарництво і жорстокість. Але більшість вважала для себе за честь підтримувати порядок, майже не застосовуючи сили. У 1853 році поліцейські у містечку Віган, що у графстві Ланкашир, зустрілися віч-на-віч із розлютованими шахтарями, що оголосили страйк. Мужній сержант, маючи всього лише десятьох підлеглих, твердо відмовився застосувати вогнепальну зброю власника шахти. Ставлення британських правоохоронців до своєї справи добре ілюструє лист, отриманий Гектором Маклеодом 1886 року, коли він пішов слідами батька і став поліцейським. У книжці «Англійська поліція» (англ.) наводяться такі рядки з цього листа: «Через жорстокість можна втратити прихильність громадян (...) Я віддаю перевагу громадськості тому, що ти [поліцейський] служиш людям, до них тебе призначили і твій обов’язок — догоджати їм, а також начальнику».

Гейден, інспектор столичної поліції у відставці, говорить: «Нас завжди вчили діяти стримано, оскільки наш успіх залежить від підтримки громадян. Наші короткі дерев’яні кийки були останнім засобом, який більшість так і не застосувала за весь період служби в поліції». Створенню доброї думки про британських «боббі» посприяв і популярний телевізійний серіал «Діксон із Док-Ґріна», що не сходив з екранів 21 рік. Його головним героєм був чесний констебль, який знав кожного на своїй дільниці. Мабуть, цей фільм заохочував поліцейських відповідати цьому образу, але, безсумнівно, він теж зміцняв любов британців до своєї поліції.

Ситуація змінилась у 1960-ті, коли традиція національної гордості поступилася традиції піддавати сумніву повноваження органів влади. У 1970-ті роки інформація про корумпованість і расизм у рядах поліцейських заплямувала репутацію поліції. Не допомогли і спроби здобути підтримку громадськості з допомогою проекту залучення мешканців до охорони дільниць. Згодом, після звинувачень у расизмі і підтасовуванні доказів, поліцейські доклали неабияких зусиль, щоб виправитись.

[Відомості про джерело]

Фотографія вгорі: http://www.constabulary.com

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 10]

Нью-йоркське чудо?

Особливі зусилля поліції чи міліції приносять просто чудові результати. Довгий час Нью-Йорк вважали одним з найнебезпечніших міст світу, і в кінці 1980-х років здавалося, що знеохочені поліцейські ніяк не можуть зарадити цій ситуації. Через економічні проблеми влада міста заморозила зарплату поліцейських і скоротила кількість працівників. Продавці наркотиків підвищили свою активність, місто охопила жахлива хвиля насилля. Мешканці бідних районів лягали спати під звуки перестрілок. У 1991 році сталися великі сутички на ґрунті расизму, і самі поліцейські виступили з гучним протестом на знак свого незадоволення.

Новий шеф поліції вирішив знайти шляхи стимулювання своїх підлеглих: він організовував регулярні зустрічі, на яких поліцейські детально розбирали стратегію роботи кожної дільниці. Джеймс Ларднер і Томас Репетто у своїй книжці «Нью-йоркська дільниця...» розповідають: «Про керівника детективів чи голову відділу боротьби з наркобізнесом начальники дільниць читали в газетах, але рідко бачили на власні очі. Тепер же усі вони не одну годину сиділи поряд на зустрічах». Показники злочинності почали падати. Кількість убивств поступово зменшилась з приблизно 2000 у 1993 році до 633 у 1998 році. Причому останній показник був найменшим за 35 років. Ньюйорківці заговорили про чудо. За останні вісім років кількість зареєстрованих злочинів зменшилась на 64 відсотки.

Як поліцейські досягли такого успіху? У газеті «Нью-Йорк таймс» за 1 січня 2002 року робилося припущення, що їм дуже допоміг «Компстат» — «система стеження за злочинами, яка полягає у вивченні щотижневої статистики з усіх дільниць. Вона дає змогу викривати проблеми та реагувати на них, щойно вони виникають». Колишній комісар поліції Бернард Керек сказав: «Ми дивилися, де було скоєно злочин, аналізували, чому його скоїли, а тоді переміщали загони [поліцейських] і необхідні нам засоби, щоб тримати ці райони під контролем. Ось так і зменшили рівень злочинності».

[Ілюстрація на сторінці 7]

Типове поліцейське відділення в Японії.

[Ілюстрація на сторінці 7]

Автоінспекція в Гонгконзі.

[Ілюстрація на сторінках 8, 9]

Нагляд за натовпом під час футбольного матчу в Англії.

[Ілюстрація на сторінці 9]

Поліцейський зобов’язаний допомагати потерпілим.