„Ви помрете без крові!”

Я ВСТАЛА готувати обід, коли відчула, як щось тріснуло в нижньому правому боці мого живота. Я зігнулась у двоє від болю, але мислила, що це була тільки одна з тих багатьох мук, яких ви відчуваєте при початкових пологах.

Проте, біль погіршувався. Живіт дуже болів, ходити було трудно; щось було дуже негаразд. Жінка, наша сусідка в Арлінгтоні, Техасі — вірний друг протягом усього мого випробовування — зараз відвезла мене до лікарні.

„Ні!” я галасувала, коли лікар піддав думку, що це були тільки муки при пологах. Уже породивши двоє дітей, то я знала, які були муки при пологах, а ці не були такі муки. Отже вони почали проводити медогляд.

Коли мій чоловік, Майк, прибув до лікарні, то я вже дичавіла з болю. Я стогнала та плакала, не тільки через біль, але також тому, що ніхто не вірив мені, що зі мною було щось дуже серйозного. Проте, Майк, подивившись на мене, обернувся й попросив головну медичну сестру, щоб вона зараз покликала лікаря — якого-небудь. Коли прийшов лікар, то привів з собою лікаря-акушера (лікар, який допомагає при вагітності й пологах), мого домашнього лікаря й педіатра (лікар, що займається дитячими недугами).

Лікар-акушер ніжно положив свою руку мені на живіт. Я пронизливо викрикнула. Його ніжний дотик був так як би хтось різав мене ножем. „О, Боже мій!” він сказав. „В її животі є принаймні дві пінти крові. Правдоподібно це є абруптіо плацента [передчасне відділення плаценти від матки]. Ми негайно мусимо розтинати живіт і матку”.

Я відразу повернулась до мого чоловіка й автоматично бовкнула, „Ох, Майку, нехай не дають мені крові!”

Наш стан випробований

Так спокійно як було можливо, Майк узяв тих трьох лікарів на бік і коротко пояснив їм наш погляд у питанні переливання крові, як Свідки Єгови.

„Біблійна книга Дії Апостолів наказує християнам стримуватись від крові”, він сказав. „Це значить стримуватись від крові в якій-небудь формі. Під жодними обставинами моя дружина не прийме крові”.— Дії 15:20, 29.

Згідно з лікарями, то число моїх кров’яних клітин було небезпечно низьке. Коли мене привезли до лікарні, то вміст гемоглобіну в моїй крові був 10, а гемотокрит 30. Лікарі були певні, що вміст кров’яних клітин тепер був ще нижчий. (Нормальна кількість гемоглобіну є від 12 до 16; гемотокриту від 34 до 50.)

Тепер вони почали щиро впрошувати мене, але для мене це звучало як тактика, щоб настрашити. „Ви помрете без крові, чи знаєте це?” запитав один з лікарів.

„Так”, я відповіла. „Але я не можу порушити Божий закон та моє сумління”.

Дивно, мені було легко сказати: „Так, я знаю, що я можу померти”. Я відчула спокій знаючи, що мертві лежать спокійно в могилі й, що вмерти є таке саме, як би заснути. Мертві „нічого не знають”, я навчилась з Біблії.— Екклезіястова 9:5, 10.

Мене засумувала думка, що я можливо буду мусила залишити мого чоловіка й діти. Я дуже жаліла за Майком. ,Як же він зможе доглядати (можливо) троє дітей?’ я подумала. ,Як мої дочки віднесуться до моєї смерті?’ Я була в найкращому становищі. Я або прокинуся тут у лікарні або в Божому Новому Ладі за допомогою воскресіння. Це моя родина постраждає.

Я підписала законне відмовлення звільняючи лікарню і лікарів від якої-небудь відповідальності за те, що вони зроблять мені операцію без крові. І 15 хвилин пізніше мене повезли на хірургію на кесарів розтин. О 6:01 годині пополудні, народилась Міген, важуча п’ять фунтів і чотири з половиною унцій. Її взяли до відділу пильного догляду.

Лікар вийшов з кімнати й сказав Майкові, що я переносила глибокий нервовий шок. Вони не відкрили джерела кровотечі, і хіба зараз відкриють, то я помру саме там на операційному столі.

„Дуже жалую”, сказав Майк. „Ми вже казали вам, що Шері не прийме крові, хоч би мусила померти. Я не тільки виступав би проти того, що сам вірив, коли б погодився з вами, але також порушив би сумління моєї дружини. Я не міг би жити з цим. Це не є рішення, якого ми поквапно зробили. Ми вже давно тому вирішили грунтуючи наше рішення на принципах у Біблії. Ви можете застосовувати інші процедури, як-то кровозамінники, щоб наповнити об’єм крові”.

Хоч лікар не погодився з нами, то дав моєму чоловікові своє слово, що буде старатись як може допомогти без крові.

Кризи можуть одурманювати міркування. Відкладати рішення аж поки не виникне проблема, то через це можна легко скомпрометувати від тиску лікарів, а також робітників у лікарні. Я дуже тішуся, що з чоловіком ми заздалегідь вирішили, щоб стояти непохитно в разі випадку.

Лікар вернувся до операційної кімнати й знайшов джерело кровотечі — прорвану вену в матці, яка здається ослабла від моїх попередніх вагітностей. Мусили накласти 20 швів, щоб зупинити кровотечу. Хоч я загубила більше як половину своєї крові, то некров’яним розчином Рінгера могли підтримати об’єм моєї крові.

„Найбільша проблема тепер є від зараження мікроорганізмом”, лікар сказав моєму чоловікові. Він пояснив, що я помру від такого зараження тому, що в мене було замало крові боротись проти хвороби. Знову вони рекомендували переливання крові.

„Чи ви кажете, що можете запевнити, що моя дружина не заразиться такою хворобою, як гепатит, або якоюсь іншою якщо дасте їй кров?” запитав Майк.

„Ні”, відповів лікар.

Майк зробив висновок, що буде менший риск зараження, коли мені не будуть переливати кров. Лікар згодився шанувати рішення мого чоловіка.

„Міген жива!”

Минуло два дні й я ще не бачили мого новонародженого немовлятка. Хоч мені казали, що наша дочка була жива, але дуже хвора, то я відчувала, що вона померла. Коли мій дядько приїхав з Гюстону з Поляровим фотоапаратом, то це піддало Майкові думку. ,Якщо б Шері мала якийсь доказ, що Міген була жива’, він подумав, ,то це допоможе їй видужати’. Отже він позичив фотоапарат і переконав медичну сестру, щоб вона сфотографувала Міген. „Вона дійсно живе!” я вигукнула, з великих радощів тому, що перший раз побачила мою маленьку Міген, хоч тільки на знімці. Я мусила жити, бо не тільки родина моя покладалась на мене, але також і це немовлятко.

Мене доглядали чудові медичні сестри й лікарі. Старша сестра з відділу пильного догляду два рази денно давала мені рапорт про Міген, байдуже який незначний він був.

Четвертого дня я краще почувалась. Кількість гемоглобіну й кров’яних клітин ставали більше стійкими. Тепер перший раз відколи почався цей випадок я стала потішатись. Однак, Майк виглядав дуже втомлений. На протязі минулих двох днів і двох ночей він був зі мною в лікарні. Тепер він міг піти додому й відпочити.

П’ятого дня я вже почувалась на стільки краще щоб мені зняли всі катетери (рури), яких були вставили другого дня. Як я тішилась, коли мені сказали, що я вже могла піти до дитячої кімнати пильного догляду! Там перший раз я зможу тримати та годувати мою Міген. Я знайшла її лежачу, нагу й дуже маленьку. Нарешті ми вже з’єднались всупереч усіх цих шансів — який же зворушливий момент! Я так дуже тішилась, що аж почала плакати, а медична сестра теж.

Поворот нездужання

Пізніше того вечора, коли я з Майком розмовляли, то я почала гірше почуватись. ,Ох, ні! Це не може бути’, я подумала. ,Може коли випорожнюся, то буду краще почуватись’. Але замість краще почуватись, я почала дуже блювати. Майк привів мене назад до ліжка й покликав медичну сестру.

Мій шлунок знову опухав від крові. Як лікар дав наказ, щоб знову вкласти всі ті катетери, то Майк ніжно обтирав мені лоб і тримав мене за руку. Раптом усе втихло. Вся наша радість зникла. Майк почав приглушено ридати.

Мій стан погіршився, і я почала все більше та більше покладатись на Єгову, щоб Він зміцнив мене й мою родину. Часто мій дорогий батько й тесть дуже приємно молились коло мого ліжка. Це ще більш підбадьорювало нас. Також підбадьорювали телефонні розмови, картки якими бажали мені видужання й молитви наших братів та сестер у вірі.

Дев’ятого дня мені знову зняли катетери. Я дуже тішилась тому, що Майк мав прийти відвідати мене й я хотіла зробити йому несподіванку. Я трохи прибралась і сіла в ліжку. Як він тішився, коли побачив мене без тих катетерів! Рука в руку ми йшли коридором подивитись на нашу Міген, яку вже тримали в регулярній дитячій кімнаті разом з усіма здоровими немовлятками.

Ще один поворот нездужання

Пізніше того вечора я почувала ту саму нудоту. ,Я ніяк не могла сказати Майкові, що знову захворіла’, я подумала. ,Я знаю, що зроблю. Я скажу йому, щоб він завчасу пішов додому й добре виспався’. Він погодився на це. Він тільки вийшов з кімнати, а я знову почала блювати.

Я потягнула за шнурок і покликала медичну сестру. Сестри позлітались. Вони допомогли мені лягти в ліжко й покликали лікаря.

Лікар увійшов у кімнату, зігнувся над мною й сказав, „Шері, не гнівайтесь, я знову мушу застромлювати катетери й покликати спеціаліста, щоб він завтра переглянув вас”. Несподівано я дуже настрашилась і почала нестримно плакати. Це вже третій раз, що в мене будуть застромлювати катетери. Мені вже набридли ті фальшиві надії, біль, упорскування. Вже доволі цього!

Коли сестри повідходили, то я почала молитись до Бога. ,Чи Єгові вже набридло тому, що я так багато молилась до Нього?’ спало мені на думку. Я відчувала, що зловживала Його добродушністю тому, що Він уже досі допоміг мені терпіти.

Коли Майк увійшов до кімнати наступного ранку, то я зауважила велике розчарування на його обличчі. Минулого вечора, коли він був пішов додому, то я так добре почувалась, а тепер — я дуже жаліла його. Ми трохи поплакали а тоді помолились.

Прийшов спеціаліст і підтвердив те, що лікар підозрівав — часткове замкнення малої кишки. Через недостачу кров’яних клітин, то спеціаліст перестерігав: „Вам, мала пані, на якийсь час не зможемо робити операції”.

Мені давали дуже багато заліза, щоб підкріпити мою кров — дві ін’єкції заліза по п’ять кс (кубічні сантиметри) і це дуже боліло. Здорова людина не зможе стерпіти таку високу дозу заліза, але я могла через велику недостачу червонокрівців і гемоглобіну в моїй крові.

Добра новина

Одинадцятого дня в лікарні, рентгенівські проміння відкрили, що те замкнення вже зменшувалось. І Міген оголосили бути цілком здоровою. Я мусила скоро видужувати тому, що Міген чекала на мене, щоб я взяла її додому.

У наступних днях було ще більше доброї новини. Я вже могла приймати рідкий харч. Кількість кров’яних клітин збільшувалась. Рентгенівські проміння показали, що замкнення в кишці вже цілком зникло. Перший раз за 13 днів я побачилась з моїми іншими двома дочками хоч через вікно. Вони дуже тішились! А я також.

Ще більше доброї новини. Після 17-ох днів у лікарні, я вже піду додому — завтра!

Той день за яким ми всі молились уже прийшов. ,Справді, що Бог вислухав; Він звернув увагу на голос моєї молитви’, я подумала. (Псалом 66:19) Я подякувала лікареві за все те, що він зробив для мене, а навіть за те, що шанував моє Біблією-привчене сумління і тому, що не перестав лікувати мене. Я висказала йому свою вдячність за те, що він так старався врятувати моє життя. „Ви є одна щаслива жінка”, він сказав приємно. Як звичайно, я віддала честь Єгові.

Міген уже одягнули й принесли до мене, разом з парадою медичних сестер. Ми міцно обняли одна одну і попрощались. А тоді й додому до автомашини до плакливого возз’єднання з нашими дочками і батьками. Як це добре було вернутись додому живою!— Так як розказала Шері Флемінг.

[Ілюстрація на сторінці 15]

Наша здорова дочка Міген