Одинадцять років, щоб знайти правдивий скарб

БЕЙРУТ, Ліван. Це місто є загальновідоме для більшості людей з газетних заголовків, як місце порване цивільною війною. Але для мене воно є дім. І десь тоді як мої співвітчизники палали гнівом, а мій дім вибухнув війною, то я заступив мою ненависть миром більш дорогоцінним від якого-небудь скарбу на землі. Давайте я розкажу вам, як це сталось.

Я був наймолодший з сімох дітей, народившись арабським батькам у Бейруті у 1949 р. Ще за дитинства я дуже бажав приблизитись до Бога. Але ніхто в моїй родині не був дуже релігійним, навіть незважаючи на те, що вони заявляли бути християнами. Моя родина дуже рідко коли ходила до церкви. Отже, я ходив сам.

Молячись навколішках перед образом Ісуса або діви Марії, я часто плакав. Я молився, щоб пізнати правду. Коли я проходив мимо церкви, то завжди перехрещувався. Я хотів задовольнити Бога, і коли виростав, то думав, що стати священиком буде найкращий спосіб зробити це.

У 1962 р., коли мені було 13 років, то я з матір’ю пішов, записатись до священства. Всередині головного адміністративного будинку Греко-православної Церкви в Бейруті, ми піднімались по сходах до бюра патріарха. Коли я сказав йому, що хотів стати священиком, то він тільки запитав: „Чи в тебе є добрий голос?” „Так”, я відповів. І коли він побачив, що в мене дійсно був добрий голос, то сказав: „Ми приймаємо тебе”. Як я тішився! Я відчував мов би набув скарб — служити Богові, як священик!

Правдивий скарб?

Як ми відходили, то жінка працююча в церковному центрі сказала щось яке турбувало мене. „Не ставай священиком”, вона наполягала. „Ти будеш ще більше грішити”. Що ж вона мала на думці? Я не розумів. Але протягом наступних трьох років мого привчання на священство, я часто пригадував собі її слова, із зрозумінням. Чому? Через те, що я зауважував.

Священики в Лівані втягались у політику, підтримували одну партію й протистояли якійсь іншій. Я знав одного священика, носячого револьвера захованого під його рясою. Це здавалось мені неправильно, щоб священики були такі готові брати участь у воюванні й війні. Я був цікавий знати, ,Чи Христос або Його апостоли робили б це?’

Також, священики були дуже пожадливі до грошей. Я бачив як вони сперечались про зібрані гроші, проклинали один одного. „Я хочу цього”, вони казали. І я бачив їх з їхніми коханками. Кожного разу, що деякий священик відправляв Службу Божу, то на неї приходила його коханка. Багато людей знали про їхній гріх. Одного разу, коли я побачив як його коханка прийшла й відштовхнула стареньку жінку, щоб узяти собі краще місце коло священика, то я почав ненавидіти того священика. Однак, я таки вірив, що церква навчала правду, тільки священики були зіпсовані.

Після трьох років я перестав приготовлятись для священства, однак був дуже діяльним у церковних справах, регулярно ходив до церкви й був членом хору. Мої мети змінились. Тепер я дуже зацікавився спортом, а зокрема баскетболом. Крім того, під час шкільних перерв, я працював у фабриці мого старшого брата і навчався його ремесла. Бувши 20 років старшим від мене, то він був мені так як батько — наш батько вже був помер.

Зустріч із Свідками

Члени нашої церкви були дуже антисемітські. І нас також навчили ненавидіти Свідків Єгови. Нам казали, що Свідки були сіоністами, що вони були проти Христа. Правда, вони вживали Христове ім’я, але, я мислив, що вони тільки претендували на те, що вірили в Нього. Коли б хтось тільки згадав слово „Єгова”, то я дуже сердився й був готовий битись. Ми організували молодіж, щоб вона стежила за Свідками від дому до дому, непокоїти і нападати на них ціпками та камінням.

Одного дня після вправи баскетболу я відвідав мою сестру, і там перший раз особисто побачився із Свідками, коли вони відвідували її дім. За звичаєм араби гостинно приймають гостей в своєму домі, отже я був гостинний. Коли вони ставили мені запитання на яких я не мав відповідей, то я сказав, „Прийдіть наступного тижня, а я покличу священика”.

Наступного тижня ми знову зустрілись. Я бачив, що священик не знав Біблії — він не міг обороняти себе. Коли Свідки показали нам, що ми не повинні кликати жодного духовного провідника „отцем”, то він тільки сказав, ,Добре, не кличте мене отцем’. (Матвія 23:9) Хоч він і не знав Біблії, то таки був моїм священиком. Отже, я сказав Свідкам: „Не відважуйтесь знову відвідувати нас. Якщо не послухаєте, то я поламаю вам ноги”. І я не жартував.

Добиваючись спортивної слави

Тимчасом, я вже був більше як шість футів (1.8 метрів) росту, досить великий між арабами. І я нічим не цікавився тільки баскетболом; протягом років я щоденно тренувався п’ять годин. Я вирішив стати найкращим баскетболістом і до 1971 р. став відомий по цілій країні за мою здібність. Того ж року мене вибрали до народної команди, яка представляла Ліван у міжнародному змаганні в Саудівській Аравії.

Наступного року мене ще більше визнали, і призначили капітаном шкільної команди складаючись з найкращих баскетболістів цілого Лівану. Я був головним баскетболістом охоронної лінії. Ми поїхали до Іраку на турнір усіх арабських країн і майже виграли. Ми зайняли друге місце від Іраку. У 1973 р. мене знову вибрали до найкращої команди в Лівані.

Я добився своєї мети,— ставши найкращим баскетболістом, принаймні в Лівані. Люди пізнавали мене. Я став славним. Дівчата товпились до мене. Але з усього цього я не був дійсно щасливий так як сподівався. Мій скарб не був справжній.

Знову зустрівся із Свідками

Спочатку 1973 р., мій близький друг, співбаскетболіст, почав студіювати Біблію із Свідками. Коли я довідався про це, то зараз пішов до нього й сказав: „Самі, ці люди не є добрі. Не зв’язуйся з ними”. І в моєму гніві я прокляв ім’я Єгови.

„Ні! Ні! Йосипе, не кажи цього”,— він застерігав мене. „Поговори із Свідками”.

„Добре”,— я сказав,— „але якщо я докажу тобі з Біблії, що в них немає правди, то чи ти перестанеш студіювати з ними?”

„Добре. Але коли покажеться, що вони мають правду”,— він відповів,— „то чи ти станеш Свідком Єгови?”

Я погодився на це.

Нас близьких друзів було п’ять. Я поінформував інших трьох, і разом ми пішли до нашого священика. „Просимо вас ходіть з нами, щоб поговорити із Свідками”, ми попросили його. Але він не хотів піти. Отже, мої друзі сказали: „Якщо священик не хоче говорити із Свідками, то ми теж не підемо”. Але я був дав Самові моє слово, і тепер не міг не дотримати його.

У домовленому часі коло дюжина Свідків зібралась у Самієвому домі. Вони були дуже дружні, але я не хотів здружуватись з ними. „Починаймо дискусію”, я вимагав. Отже, Свідок очолюючий групу запросив мене починати. „Ель, бог сирійців, є правдивий Бог”,— я сказав,— „Єгова є Богом Ізраїля, і Він є душогубом”.

Свідок не сперечався, але тільки запитав: „Чи ви вірите у цілу Біблію?”

„Так”, я відповів.

Він попросив мене розгорнути Біблію до Псалма 83:18. Зробивши це, я не міг повірити своїм очам. Це було неначе хтось ударив мене кулаком. Я ніколи не бачив ім’я „Єгова” в Біблії. Там було сказано: ,Той, Якого ім’я є Єгова є Всевишнім Богом над усією землею’. А я часто проклинав те ім’я!

Свідок попросив мене розгорнути Біблію ще до іншого віршу (Боже ім’я, Єгова, знаходиться коло 20 разів у арабській Біблії). Але я сказав, „Ні, якщо я не вірю в цей вірш, то й не вірю в цілу Біблію. Один вірш вистачить”.

„Добре, я хочу ще більше дискутувати”, я сказав. „Але я хочу сказати вам щось. Якщо ви дійсно є учнями Ісуса Христа — дійсними учнями,— то я стану Свідком Єгови. Але якщо ні, якщо ви є сіоністи, то я страчу вас усіх”.

„Добре”, вони відповіли, „якщо знайдете нас бути сіоністами, то можете стратити нас”.

З того дня я почав читати Біблію, щось якого я ніколи не робив. Я прочитав її за три місяці, а також простудіював книжку Правда, яка веде до вічного життя із Свідками Єгови. Знання про Бога та Його Царство стало щось дуже дорогоцінним для мене. Так як Ісус сказав: „Царство небесне подібне ще до захованого в полі скарбу, що людина, знайшовши, ховає його, і з радости з того йде, та й усе, що має, продає та купує те поле”. (Матвія 13:44) Я хотів навчитись про це — як мені стати одним з земних підданих того Царства. Але поставити це на першому місці від усього іншого — не було легко.

Продаючи все за скарб

Я не знав, що мені робити. Я ще дуже любив баскетбол. І багато моїх дівчат-подруг дзвонили до мене по телефону й вимагали моєї дружби. ,Мати добрий час’ дуже тягнуло мене. Моя родина навіть заохочувала мене до такого неморального життя, тому що вони всі дуже ненавиділи того, що я здружився із Свідками. Віддати все за скарб здавалось забагато; я перестав студіювати Біблію.

Сталось, що мій брат дуже заборгувався через азартні ігри, і я покинув університет та пішов працювати повночасно, щоб допомогти йому врятувати його фабрику. Свідки продовжували відвідувати мене й старались підкріпити моє оцінювання — але без успіху. Після коло шістьох місяців я запитав себе: ,Йосипе, що ж ти робиш? Та ж ти знаєш, що Свідки мають правду’.

Але мені було треба змінитись. Чи я міг змінити своє життя? Щоб показати мою постанову, то перш за все я покинув курити. Потім я пішов до телефону й покликав Фадія, Свідка, який студіював зі мною. „Моя кров на твоїй голові”, я сказав йому. „Ти мусиш студіювати зі мною”.

„Чи ти серйозно говориш? Прийди й ми почнемо студіювати цього вечора”, він відповів. Це було в грудні 1973 р.

Я відразу почав приходити на зібрання, і кожного разу брав із собою інакшу дівчину. Але коли якась дівчина домагалась стосунків, то я пояснював: „Ні, я вже не можу так робити”. Тому що жодна з них не прийняла правди, то з часом я порвав усі стосунки з тими дівчатами.

Тренер баскетбольної команди дуже розлютився. Протягом багатьох років він старався зробити з мене доброго баскетболіста, і в нас була найкраща команда в Лівані. А я несподівано покинув її. Я вирішив схопити дійсний скарб. 24-го серпня, 1974 р., я охрестився на символ свого присвячення служити Богові Єгові.

Наступного року я одружився з Кеті, регулярною піонеркою (тобто, повночасною вісницею Свідків Єгови). Потім, у 1976 р., мене призначили на старшого в християнському зборі. Десь у той час я купив свою власну фабрику таку саму як мій брат мав в якій ми металізували метал. У мене працювало тільки п’ять Свідків. Я закривав фабрику о 4-ій годині пополудні й ходив на службу з моєю дружиною аж до 11 години ввечері. Ми проводили 20 біблійних студій на місяць. Але, я вагався між двома діяльностями.

Отже в лютому 1978 р. я продав фабрику й став спеціальним піонером. Яке ж благословення! Наступного місяця бомба розгромила ту фабрику. Коли б я був не продав її, то вона тепер не мала б жодної вартості!

Скарб вартий якої-небудь пожертви

Служити нашому люблячому Отцю, Єгові, і справам Його Царства дало мені дійсне задоволення, незважаючи на небезпеки служити Богові в цій війною-спустошеній країні. Першого року цивільної війни, яка почалась у 1975 р., загинуло людей десь від 15 000 до 20 000, а відтоді згинуло ще десятки тисяч! Тому що в Лівані є тільки три мільйони населення, то це було б таке саме як би Сполучені Штати загубили багато мільйонів громадян у такій війні! Часто ми виконували нашу службу під час перестрілок і бомбардування.

У 1980-му р. мене призначили на надзирателя округи в Бейруті, відвідувати збори в тому місті, щоб підбадьорювати їх духовно. Протягом двох років з половиною в цій службі, ми регулярно відвідували всі збори, незважаючи на те, що іноді падало тисяча артилерійських снаряд і бомб щохвилини неначе дощ. Тому що в сусідстві одного збору відбувався страшний бій, то ми не були певні, чи це було безпечно відвідувати збір у той час. Декотрі брати цікавились знати: ,Чи хтось прийде на зібрання під такими обставинами?’ Нас порадили прибути. У зборі було 45 вісників Царства, і всіх 45 зібралось на зібрання, незважаючи на важку перестрілку!

Часто зібрання відбувались тоді як на зовні вибухали бомби. Ходячи в службу, ми ухиляємось від куль і ховаємось так як солдати. Але ми продовжуємо проповідувати, вірячи що померти в Божій службі був би найкращий спосіб смерті. Одного разу ми зробили розпорядок піти на службу, але стріляння дуже шаленіло й протягом трьох годин нас десятеро товпились у маленькому коридорі, чекаючи перерви в стрілянні. Ми співали пісні Царства й обговорювали біблійні питання.

Іншого разу, я проповідував від дому до дому з дев’ятилітнім хлопчиком. Це був перший раз що він пішов на службу. Ми зустрілись з чоловіком втягненим у війну. Чоловік притулив револьвер до моєї голови й сказав, що застрілить мене. Я молився до Єгови за допомогою. Потім я сказав йому: „Якщо ви вб’єте мене, то моя родина, яка не є Свідками Єгови, може вишукати й вбити вас”. Він відпустив нас, і ми продовжували проповідувати від дому до дому. Той молодий хлопчина виявив правдиву християнську відвагу.

Часто ми зазнаємо охорону від Єгови. Наприклад, один вояк перебрав дім в якому збирався наш збір. Дехто можливо цікавиться знати: ,Навіщо Єгова дозволив це?’ Сталось, що наступного понеділка ввечері, в якому зібрання було б відбувалось, на вулицях заворушився великий бій. Бій зближився саме до того дому в якому ми були б зібрались на наше зібрання. Будинок поперчили кулями, і певно, що в ньому було б згинуло багато Свідків. Солдати іншої партії перебрали той дім. Пізніше мені вдалось домовитись з ними й вони повернули його нам, щоб ми знову збирались у ньому!

Після більше як двох років служби як надзиратель округи в тому війноюспустошеному Бейруті, то в березні 1983 р., мене покликали до центру Свідків Єгови в Нью-Йорку для спеціального тренування. Тих кількох місяців, яких я з Кеті були в Нью-Йорку, справді стали найвищою точкою нашого життя. Вернувшись назад до Лівану, ми твердо постановили доказати нашою службою, що Боже Царство є ціннішим від усього іншого, є дійсним скарбом.— Внесок.

[Вставка на сторінці 19]

Ми організували молодих осіб, щоб вони турбували й нападали на Свідків