Кіліо — африканський спосіб жалоби

„МАНГАЗА померла!” Ці разючі слова дуже засмутили чотирьох молодиків, які несподівано стали сиротами. Їхня мати померла! Однак, вони мали ще більше горювати.

Чому? Тому що троє дітей Мангази — Емелі, Річард і Ернест — Свідки Єгови. Їхня віра не дозволить їм практикувати довговкорінені похоронні звичаї Заїру — традиції вкорінені в забобоні й в віруванні в безсмертя душі. Як же цим трьом християнським молодикам ставитись до тиску, щоб скомпрометувати? Їхній досвід не тільки підкріплює віру, але також дає нам нагоду подивитись на цікаві звичаї жалоби в Африці.

Порвані стосунки з традицією

Ці молодики відразу зробили відважне рішення. Річард установив контакт із старшими місцевого збору Свідків Єгови й запросив їх поговорити з найстаршим братом Мангази. Він не тільки успадкував їхній дім, але за звичаєм, мав обов’язок зробити розпорядок на кіліо — слово на жалобу в мові суахілі.

Старші ласкаво пояснили йому, що місцевий збір Свідків Єгови буде доглядати за похороном. Проте, Свідки не будуть перешкоджати яким-небудь місцевим традиціям, яких родина бажала проводити.

Слова за померлих

Трупарня до якої взяли Мангазового трупа зараз наповнилась родичами й друзями. Всі, а зокрема близькі родичі, дуже голосили, бо якщо людина не плаче, то хтось може подумати, що вона була відповідальна за її смерть. Як можете бачити, в Заїрі не приймають смерть за природну хіба помре дуже старенька особа. Часто вірять, що чаклунство є причиною смерті. Отже, родичі іноді будуть закликати до „духів” померлих предків, „Вона вже йде до вас!” або, „Просимо добре привітати її!”

Діти Мангази не могли зовсім уникнути тієї хвилюючої обстановки. За звичаєм, жіночі родичі не відступають від труни. Тому Емелі сказала: „Я не хотіла залишатись удома й непокоїти родину. Я запросила декотрих християнських сестер піти зі мною до трупарні. Ми подивимось, вийдемо, а потім, після кількох хвилин, повернемось назад. Це допомогло мені заволодіти собою”.

На цвинтарі

Під час похорону виникали ще інші проблеми для християнських дітей Мангази. Як труну несли з трупарні на кладовище, то родина сформувалась у процесію співаків та танцюристів. Ернест сказав: „Ми не приставали до процесії, тому що не хотіли стати частиною традиційного обряду”.

При кладовищі вісник з місцевого збору Свідків Єгови дав підбадьорюючу промову з Біблії в якій підкреслив християнську надію на воскресіння. Діти Мангази й її Свідки-други тепер відступили від гробу. Проте, решта залишились віддати померлому їхні засновані на звичаї „звістки”. Всі пильно слухають цих звісток, щоб вирішити хто був „убивцем” або причиною смерті. „Прощайте мені за те, що я раз образив вас”, „якщо я є винуватий за вашу смерть, то прийдіть, і мене візьміть, сьогодні” можуть вважати бути визнанням провинності.

„Кіліо”

Присутні на похороні вже цілий тиждень практикують кіліо. Тому що дім належить до брата Мангази, то її діти можуть мало що зробити про це, хіба дивитись як він приготовляє кіліо. По-перше, він виносить з дому всі меблі. Потім всі родичі збираються до дому, чоловіки сідають навколо вогню на кріслах та стільцях, а жінки на підлогу в хаті на мішковині. Близьких жіночих родичів кладуть у куточки, щоб вони там мріяли та мали видіння. Вони знову стараються віднайти ,причину смерті’, навіть коли вже знають медичну.

На щастя Мангаза вже давно наказувала своїм дітям: „Якщо я помру, а вам буде снитись сон або ви одержите якусь звістку нібито від мене, то не вірте їй! Звістка буде від невидимих, злих духів”. Вона додала: „Якщо я помру, то це буде залежати від вас усіх залишитись вірними, щоб ми знову могли бачитись у воскресінні”. „Ці слова”, сказав Ернест, „були великою допомогою для нас під час похорону й тижня кіліо”. Річард додав: „Через це нам було легше зостатись вірними й не скомпрометувати”.

Але, не скомпрометувати під час довгого тижня кіліо — не легко. Емелі старалась як могла, щоб не спілкуватись з іншими жінками й старалась розмовляти з співхристиянами, які цілий тиждень відвідували їх. „Це допомогло мені стояти непохитно і щоб родичі не вплинули на мене”, вона сказала.

Тоді як кіліо має бути тижнем жалоби, то іноді є схоже на бенкетування. Кажуть, що ненажерливість і п’янство допомагають вам забувати жалобу смерті. „Ми ніколи не пили з присутніми, а навіть не подавали їм напитки”, сказав Ернест, „тому що це значило б брати участь у кіліо”.

Само собою зрозуміло, не всі тішились такою непохитністю. Один родич, який прилетів на кіліо літаком з далекої місцевості навіть казав, що буде бити всіх присутніх Свідків Єгови. „Але побачивши, так багато присутніх Свідків”, сказав Ернест, „він ніколи не сповнив своєї загрози”.

Настав вечір. Згідно із звичаєм, нікому не дозволяють спати в ліжку. Емелі сказала: „Перших дві ночі я ночувала з християнською сестрою. Але коли гості на кіліо вже звикли до моєї відсутності, то я почала спати на своєму ліжку”. Подібно, Енрест і Річард виходили пізно вночі й ночували в домі друга. „Ми виходили по одному”, сказали Річард і Ернест, „щоб не звернути великої уваги на себе, і вертались вранці гоститись з родиною”.

Сьомий день

Це є спеціальний день церемонії й кіліо, день радості, кінець тижня жалоби.

Плакальники співають і танцюють навколо вогню, деколи навіть наймають оркестр. Вони купаються (перший раз у тижні), надівають чистий одяг, а навіть сплять у ліжку. Вони цілу добу розважаються.

Близькі родичі вибирають їхні канікі, або жалобний одяг (звичайно чорний), якого будуть надівати цілий наступний рік. Жінки голять свої голови, показуючи що кіліо вже закінчилось. „Ми й цього не могли зробити”, пригадує Річард, „тому що Біблія каже, в 5 Мойсеєвій 14:1: Не ,вистригайте волосся над вашими очима за померлого’ ”.

Зрештою вже закінчився той день. Вогонь погасили, друзі вернулись до своїх домів, а родичі зостались уладнати земельне володіння. Старший брат Мангази вирішив узяти собі дім у якому її родина мешкала. „Але”, каже Ернест, „він сказав, що коли б один з нас знову став католиком, то дозволить нам жити в тому домі. Ми почали молитись до Єгови за розв’язанням цієї проблеми”.

Замість скомпрометувати їхню віру, Емелі, Річард і Ернест вирішили пошукати собі інакшого місця в якому жити. Тепер вони живуть недалеко збору Свідків Єгови й продовжують служити їхньому Богові „духом і правдою”.— Івана 4:24.

Що ви можете робити

Похоронні звичаї різняться по цілому світі, і тому що багато цих різняться від навчання Біблії, то християнин не хоче брати участі в них. У таких справах добре поінформувати родичі про ваше рішення. І, так як Мангаза, батьки повинні навчити їхніх дітей Біблії й наказати їм що вони повинні робити в разі смерті.

Також є багато чого ви можете зробити, щоб допомогти позбавленим когось у смерті. Емелі пригадує: „Наші християнські брати дуже заохочували нас. Вони завжди були з нами; вони були ввічливі; вітались з усіма; розмовами своїми вони підбадьорювали нас. І коли приходили відвідувати, то тільки на короткий час, але протягом цього часу горювання нас завжди відвідували близькі друзі”.

Отже, правильно розуміючи стан померлих і маючи непохитну надію на воскресіння, то навіть смерть можливо здолати. І тоді як кіліо — африканський звичай жалоби — дуже мало полегшує муки смерті, то певна надія, вгрунтована на Біблії, таки дає полегшення!