Моя боротьба до самого кінця

Мільйони людей деколи мусили змагатись з такими труднощами, як хронічною хворобою без надії скорого вилікування, з якою треба боротись до самого кінця. Моя надія є, що цей мій досвід заохотить хворіючих на такі самі хвороби не втрачати надії, але боротись.— Так як розказала Моніка Сіберт

МЕНЕ виховано на Свідка Єгови в Північній Німеччині. Крім того, що мене виховано без батька — він помер, за дуже молодих моїх літ — моє дитинство було досить нормальне. Я виросла безжурна, безтурботна червоноволоса, веснянкувата, і ще до того, з веселого настрою. Згодом я стала повночасною проповідницею як піонерка.

Одної середи в місяці травні, 16 років тому, Уолтер, семилітній син одного Свідка, і я прогулювались понад ріку Рейн у дорозі до містечка з наміром проповідувати в ньому, коли маленький Уолтер став лаяти мене: „Моніка, як це що ви спотикаєтесь? Будьте обережні, а коли ні, то впадете”. Я осміхнулась: „Не журись, все гаразд”. Але все не було гаразд, так як я незабаром узнала.

Кілька тижнів пізніше мені почало затьмарювати в очах. Усе стало неясне, почало двоїтися. Але я відговорювала моє побоювання, кажучи: „Я забагато читаю. Напружила очі. Може треба окулярів”.

Отже, я пішла до офтальмолога, щоб припасувати собі окуляри. Але на моє здивовання, він сказав: „Ні, окуляри не поможуть вам. Я пошлю вас до невролога на медогляд”. Це трохи здивувало мене, але я таки вирішила послухатись його поради. Проте, тому що нас, з Ганнелорою, моєю партнеркою, відвідували друзі, то я відложила справу на якийсь час.

Хвороба вдаряє

Кілька вечорів пізніше, вертаючись додому з нашими друзями з християнського зібрання, мене голова дуже заболіла неначе поштовх електричного удару. Здавалось, неначе хтось просвердлював дірку в моїй голові. Вібрації рухаючої машини стали майже нестерпні. Приїхавши додому, ми покликали лікаря й мене взяли до лікарні. Я довго пам’ятатиму той день: 5 липня 1968 року.

Спершу ніхто не знав, що зі мною сталось. Але принаймні медицинами припинили біль голови. Вони гадали, що це пухлина на мозку. Щоб упевнитись, мене віддали до університетської клініки в Бонні, столиці Німеччини, на Рейн-ріці, на докладніший аналіз.

У цей трудний час мене дуже підкріпляла любов всесвітнього братерства, братерства, якого я мала привілей бути членом. Місцеві Свідки, зовсім незнайомі, приходили відвідувати мене, багато навіть приносили подарунки. Жодна хвороба — незважаючи на те, яка сувора — ніколи не позбавить мені того люблячого зв’язку!

Після кількох днів нестерпної непевності, мене повернули до місцевої клініки й сказали, так лагідно як могли, в чому проблема. Я захворіла на хворобу про яку ще ніколи не чула: множинний склероз. Спершу я не розуміла повністю, що це значило. Потім дізналась страшенної правди: Ця хвороба калічить, на яку, ще досі немає лікування.

Пригнічення чи діяльність — котре?

Я довідалась, що множинний склероз — це захворювання мозку, спинного мозку, а також нервової системи. Мієлін, або жироподібна речовина навколо нервів, ушкоджується і не дає доступу нервовим імпульсам від мозку до мускулів, яких вони активують. Наслідком цього буває частковий параліч, а також позбавлення почуття в руках і ногах. Хворобу трудно виліковувати, тому що на кожну людину вона інакше впливає. Напрямок хвороби дуже непевний, і часто обманює пацієнта думати, що він уже видужав, а тоді несподівано знову вдаряє. Така непевність розладнує ваше хвилювання.

Певно, я пригнічилась. Мої плани на майбутнє зовсім провалились. Треба було часу пристосуватись. Але я постановила не жаліти себе, і не дозволю іншим шкодувати мене. Я могла, або скоритись моїй хворобі, або боротись. Я вибрала боротись.

У мене було багато за що бути вдячною. Я була жива. Розум жвавий. Я ще володіла руками. Чому ж не писати листи, і розказувати людям про чудову надію Божого Царства? Мені дозволили продовжувати в повночасній службі, хоч тепер я мусила виконувати її в зовсім інакший спосіб. Однак, це дало мені ціль у житті, причину за чим боротись.

Мати навчила мене бути такою — не піддаватись. Вона стала Свідком Єгови коли я ще була дуже молода, отже від дитинства пильно навчила мене способів Єгови. Коли мені було сім років, я регулярно ходила з нею проповідувати від дому до дому. Це було добре тренування з якого я одержувала дійсну радість. Зразкова запопадливість моєї мати в справах Божого Царства збудила в мені, ще за молодих літ, бажання щосили служити Єгові. У 18-му році, закінчивши школу й навчившись зайняття, я вступила до повночасної служби.

Коли б я була загубила цей чудовий привілей служби тоді як захворіла, то це було б неначе хтось несподівано зовсім покинув мене. Хоч я послабшала фізично, то силою яка ще лишалась мені я могла поклонятись Єгові, служачи Йому щосили. Ця думка дуже потішала мене.

Моє листування не було даремне. Наприклад, віднеслась одна 16-тилітня Клодія, яка, через опозицію від батьків, не могла студіювати Біблію вдома. Отже, ми студіювали листуванням. Вона робила гарний поступ, стала Свідком Єгови й тепер служить повночасно.

Тимчасом лікарі старались, як могли, допомогти мені. Мене купали, масажували, прописували різні медикаменти, а навіть лікували електричним струмом. Але з цього не було дійсного поліпшення.

Нове лікування — тактика полохання

Лікарі таки постановили припинити ослабляючі наслідки моєї хвороби. Одного дня, кілька лікарів зібрались навколо мого ліжка й головний лікар сказав: „Ми вирішили перелити вам всю вашу кров. Декотрим людям допомоглось цим лікуванням”.

Це пропонування захопило мене зовсім несподівано. Я тільки могла викрикнути „НІ!” Потім, я пояснила релігійні причини через які відмовлялась цього лікування. (Дії 15:28, 29) Головний лікар погодився з моїм рішенням, але помічний медичний директор ні. Принаймні два рази на день він упрошував мене обдуматись, кажучи, що коли не прийму цього лікування, то вкорочу своє життя. Але я таки не погодилась на це.

Одна медична сестра звернулась до хитрощів. Мене тримали в приватній кімнаті, але ліжко пересунули біля вікна, щоб зробити місце на ще одну особу. Казали, що тільки в моїй кімнаті був отвір для кисня. (Пізніше я довідалась, що це не була правда.) Вмираючих пацієнтів привозили до моєї кімнати, давали їм кисня, а мене примушували дивитись як вони вмирали! Коли померло двоє осіб, то медична сестра ясно висловилась, що так зі мною станеться, коли я не прийму їхнього лікування. Це продовжувалось кілька днів аж поки одна добра пані, працююча в лікарні, допомогла мені.

У той самий час старенький лікар потаємно дав мені медичний журнал і книжку поміщаючі статті про лікування переливанням крові, якого лікарі пропонували мені. Але в тих статтях не казало, що це було на зцілення; це тільки для дослідження. Ця інформація ще більше підкріпила мене ніяк не погодитись на це лікування.

Зрештою справу зовсім покинули й я стала головною темою розмов. Коридорами розходились пошепки про „непохитну віру тієї дівчини в кімнаті 327”. Яка вдячна я була, за те що молитвою й студіюванням Біблії, зміцнила своє споріднення з Єговою й могла показати мою любов до Нього, не тільки „словом” у моїх листах, але також „вчинком”.— 1 Івана 3:18.

Постановила знову ходити

Я пробувала стати на ноги — повторно — але таки не мала сили в ногах. Удома я повзалась на руках і ногах і звичайно старалась ходити, але без успіху. Одного дня я дійсно стала на ноги! Я не могла дочекатись відвідин лікаря. Перед лікарем я повільно зісунулась з ліжка, підперла себе на ноги й відразу впала на підлогу. Сила волі сильна, але хвороба сильніша. Чи ж буде якась користь продовжувати боротьбу?

Мене взяли до іншої клініки й там прописували вправи. Я ще мала силу в руках, отже мене навчили триматись стіни а потім підтягати себе на ноги. Пізніше мене навчили ходити понад поперечні планки й підпиратися руками. Усе здавалось дуже легке, але спершу я могла зробити тільки два або три кроки, тоді чотири, п’ять, повільно, але певно.

Я твердо вірила в успіх, незважаючи на лікарі, які казали, що хоч я навчусь знову ходити, то ніколи не обійдусь без крісла на колесах. На мою радість, вони помилялись. Я вийшла з клініки в червні 1970 р. і відтоді не вживала того крісла! Звичайно, тому що кожна справа інакша, то не всіх щастя таке як моє.

Що сказати про майбутність?

Вже проминуло шістнадцять років від того першого спотикання понад рікою Рейн. Тепер, у 1984 р., я ще можу ходити без милиць. І хоч мої друзі кажуть, що я не згубила своєї приємної натури, і що тепер є така бадьора, як завжди, то частково цим я старалась відвертати жалість. Мої близькі друзі знають, що я часто дуже плачу. Моя хвороба невиліковна й може мучити мене аж поки, під Божим Новим Ладом, все не стане нове.

Але не все було безрадісне. Правда, я розчаровувалась, але це розчарування зрівноважувалось щасливими досвідами. У мене є багато знайомих вірних і люблячих братів, яких підбадьорювання дуже допомогло мені. Я навчилась зберігати свою силу, і пристосувала життя до нових обставин. Я навчилась терплячості й тішилась найменшою ознакою успіху. Бачачи безпомічність людини в боротьбі проти хвороби підкріпило моє особисте споріднення з Єговою. Тільки Єгова може зовсім зціляти людей. Він обіцяв зробити це.— Дивіться до кн. Ісаї 33:24; Об’явлення 21:4.

Мене підбадьорює повночасна служба, як також слова Ісаї 41:10, 13: „Не бійся, з тобою бо Я, і не озирайсь, бо Я Бог твій! Зміцню Я тебе, і тобі поможу, і правицею правди Своєї тебе Я підтримаю. Бо Я — Господь [Єгова, НС], Бог твій, що держить тебе за правицю й говорить до тебе: Не бійся,— Я тобі поможу”.

Кожен християнин мусить „змагати добрим змагом віри”, кожен у своєму становищі життя. (1 Тимофія 6:12) Але боротьба така сама. І колись прийде той день у якому наша боротьба закінчиться! Часто я думаю що це значитиме для мене особисто, коли читаю Божу обіцянку в Ісаї 35:5, 6: „Тоді то розплющаться очі сліпим і відчиняться вуха глухим, тоді буде скакати кривий, немов олень, і буде співати безмовний язик”.— Курсив наш.

Будьте певні про цю одну річ. Якщо Єгова поблагословить мене вічним життям, під Його Новим Ладом праведності, то буде треба досить жвавого оленя, щоб перевершував мене в стрибках!

[Вставка на сторінці 21]

„Я могла, або скоритись моїй хворобі, або боротись. Я вибрала боротись”

[Вставка на сторінці 22]

„Мої близькі друзі знають, що я часто дуже плачу”

[Вставка на сторінці 23]

,Бачачи безпомічність людини в боротьбі проти хвороби підкріпило моє особисте споріднення з Єговою. Тільки Єгова може зовсім зцілити людей’