Я буду ‘скакати, немов олень’

РОЗПОВІВ ФРАНЧЕСКО АБАТЕМАРКО

«Чому Бог таке допустив? Чому це сталось саме зі мною?» Подібні питання часто непокоїли мене. Я ніяк не міг змиритися з тим, що мої руки й ноги повністю паралізовані і все життя я проведу в інвалідному візку.

Я НАРОДИВСЯ 1962 року в маленькому італійському містечку, що в області Базиліката. Мама розповідала, що мала важкі пологи і я з’явився на світ дуже кволий. Тож лікар зробив мені якусь ін’єкцію. Це призвело до жахливих наслідків: протягом трьох днів мене сильно судомило, відтак паралізувало руки й ноги і пошкодило голосові зв’язки, через що я майже втратив голос. Тому можна сказати, що моє життя, ще не почавшись, закінчилося.

Підростаючи, я дуже страждав через своє каліцтво, був дратівливим і часто ображав інших. У розквіті сил мені здавалося, що я нікому не потрібний. Моє життя втратило зміст, і серце огорнула глибока пустка. До того ж я не розумів, чому Бог дозволив таке. Тож у мене з’явилась думка, що Бога взагалі немає.

Знайомство, що вплинуло на моє життя

Якось 1987 року я сидів у візку на вулиці. До мене підійшли двоє гарно одягнених чоловіків. Я гадав, що їм потрібен мій брат, і ледь пробурмотів, що його немає вдома. «Але ми хочемо порозмовляти з вами»,— сказали вони. Це вкрай здивувало мене, адже майже ніхто ніколи не спілкувався зі мною.

«Чи ви вірите в Бога?» — запитали вони. «Ви що не бачите, в якому я стані? Як я можу в щось вірити?» — різко відповів я. Але розмова продовжилась і з’ясувалось, що це Свідки Єгови. Вони запропонували мені книжку «Життя. Як воно виникло? Шляхом еволюції чи творення?»,a і я неохоче взяв її. Ті чоловіки пообіцяли повернутися, та я сподівався, що більше їх не побачу.

Невдовзі Свідки таки повернулися. Пригадую, як вони зачитали мені Ісаї 35:5, 6: «Тоді-то розплющаться очі сліпим і відчиняться вуха глухим, тоді буде скакати кривий, немов олень, і буде співати безмовний язик». Ці слова так сподобалися мені, хоча здалися лише гарною казкою. Адже я не міг навіть сам встати, не кажучи вже про те, щоб скакати, немов олень. Не знаю чому, але я погодився вивчати з ними Біблію. Проте я не вірив, що це вивчення мені якось допоможе.

Згодом Свідки запросили мене відвідати зібрання в місцевому Залі Царства. І хоча я не пам’ятаю, про що була промова, але ніколи не забуду тієї теплоти і любові, яку виявили до мене Свідки. Ніхто з них не жалів мене, а всі усміхалися й були такими привітними. З першого разу я почувся в Залі Царства як вдома і відтоді вже ніколи не пропускав зібрань.

Нездоланна перешкода

Вивчення Божого Слова глибоко торкнулося мого серця. Я вже не хотів помирати. У мені, немов у сухому дереві після довгої зими, прокинулась снага до життя. Моє серце переповнювало сильне бажання розповідати іншим про те чудове майбутнє, яке обіцяє людям Бог (Матвія 24:14). Але як проповідувати, коли мені важко говорити? Я став палко благати Єгову, аби він допоміг мені в цьому.

У вересні 1991 року до нашого збору призначили одного піонера (повночасного благовісника). Якось я розповів йому про своє бажання проповідувати. У нас виникла ідея свідчити за допомогою листів, які я б друкував на друкарській машинці. Але як це зробити, адже в мене паралізовані руки. З тим братом ми перепробували не один спосіб. Скажімо, я брав олівець у зуби і намагався ним друкувати або ж одягав каску, до якої була прикріплена паличка, і, рухаючи головою, старався натискати на клавіші. Проте мені так нічого й не вдавалося.

Коли ми знову ламали голову над моєю проблемою, той піонер пожартував: «Слухай, у тебе ж чудовий ніс!». Я відразу спробував друкувати носом, і врешті-решт мені це вдалося. Лише уявіть, скільки зусиль треба було докладати, аби писати носом і виправляти всі помилки. Тому ми подумали, що на комп’ютері було б значно легше друкувати. Та де взяти на нього гроші? Я чекав слушної нагоди, аби розповісти про свою потребу батькам. Незабаром у мене вже був комп’ютер.

Моя мрія здійснилася

Спершу я писав до знайомих і родичів, згодом — до жителів нашого міста та його околиць. Потім я почав листуватися з людьми з усієї Італії. Важко передати словами, яку я відчував радість, коли отримував відповіді на свої листи. У грудні 1991 року я став неохрещеним вісником. Також я записався до Школи теократичного служіння, яка у Свідків Єгови відбувається раз на тиждень. Отримавши своє перше завдання, я з допомогою комп’ютера заздалегідь почав готуватися до нього. На зібранні мій друг вийшов на сцену і прочитав те, що я написав.

Любов до Єгови спонукала мене до подальшого духовного поступу. Тож я вирішив присвятити життя Богові й охреститися. Набравшись духу, я сказав про своє рішення батькам. Їм це не дуже сподобалось, але ніщо не могло стримати мене. З підтримкою Бога й співхристиян у серпні 1992 року я охрестився. Як же було приємно, що на хрещення прийшов мій рідний брат і його дружина.

Зміна мислення

Через каліцтво я став дуже егоїстичним і вважав, що всі повинні мені догоджати. Мене дратувало те, що я повністю залежу від інших. А втім, розуміння біблійних принципів допомогло мені усвідомити, що мені потрібно змінитися. Тож найперше я мусив розвинути смирення.

Також мені треба було перестати жаліти себе і більше не вважати себе жертвою. У цьому мені допомогло почуття гумору. Одного дня двоє братів проповідували зі мною від дому до дому. Коли ми подзвонили в двері, нам відкрила маленька дівчинка. Ми попросили її покликати батьків. Вона побігла за мамою і вигукнула: «Там прийшли двоє чоловіків і хворий!». Побачивши мене, мама зніяковіла і не знала, що сказати. Брат, який стояв поруч, не розгубився: «Швидше це ми — хворі, а він — здоровий». Усі засміялися, й між нами зав’язалась гарна розмова.

Бажання служити більше

Після хрещення приблизно дев’ять місяців я проводив у проповідницькому служінні по 60 годин. Так увесь цей час я прослужив допоміжним піонером. А втім, мені хотілося робити для Бога щось більше, і я став повночасним піонером. Спершу мені було дуже важко. Багато людей думало, що я прошу милостиню. Через це я та мій партнер у служінні часто почувалися незручно.

Окрім того, у зборі погано розуміли мою мову і не завжди знали, як мені допомогти. Але завдяки Єгові та любові духовних братів і сестер ситуація покращилася. Сьогодні для багатьох людей я вже не інвалід, а Свідок Єгови, який навчає про Божі наміри.

У липні 1994 року я побував на двотижневому навчанні для піонерів. Там на основі біблійних принципів ми вчилися ефективно виконувати працю роблення учнів. Отримані знання ми відразу застосовували на практиці. Ці заняття проводилися за 60 кілометрів від мого дому. І оскільки я не міг гостювати в когось, брати щоранку забирали мене з дому і щовечора привозили назад. А під час перерви один брат носив мене на другий поверх, де ми всі разом обідали.

Нові обов’язки

У березні 2003 року мене призначили старійшиною збору. Тепер я мусив дбати про інших. Отож я ліпше зрозумів слова Ісуса: «Більше щастя — давати, а не брати» (Дії 20:35). Інші старійшини охоче допомагають мені, і ми чудово співпрацюємо. Також я відчуваю велику підтримку в зборі, особливо від молоді, з якою я проводжу багато часу. Вони знають, які труднощі мені доводиться долати для того, щоб служити Єгові, і тому не раз звертаються до мене за порадою.

Я зрозумів, що щастя не залежить виключно від фізичного стану. Вкрай важливо виконувати волю Єгови і мати його схвалення. Але найбільше я вдячний Богові за чудову надію. Адже колись я зможу встати з інвалідного візка і ‘скакати, немов олень’ (Ісаї 35:5, 6). Я не раз мрію про те, як цілу вічність служитиму нашому доброму Богу.

[Примітка]

[Вставка на сторінці 22]

«Сьогодні для багатьох людей я вже не інвалід, а Свідок Єгови, який навчає про Божі наміри».

[Ілюстрація на сторінці 21]

З допомогою комп’ютера я готуюсь до зібрання.