Добиваючись моєї дитячої мети

Я ЩЕ пам’ятаю, коли допитувалась мами про Бога. Я з матір’ю йшли до дому від дитячого садку. Вона тримала мене за руку. „Мамо, звідкіля походить Бог?” я запитала її, дивлячись угору на неї.

„Ніхто не знає, донечко”, вона відповіла. Це стурбувало мене, тому що я думала, мама все знає. ,Ніхто не знає звідкіля походить Бог’ турбувало мій п’ятилітній ум.

Зрозуміле навчання Біблії

Два роки пізніше мої батьки дозволили мені побути трохи моєї вакації з тіткою й дядьком у Расіні, коло 25 миль (40 км) від нашого дому в Мілуокі, Вісконсіні. Тітка розказала мені про свою чудову надію, яку Біблія подає — що колись буде жити в Раю.

Вона пояснила, що „Рай” — це дуже прекрасна місцевість, так як розкішний сад або парк. У тому ж Раю ви будете задовольнятись життям з вашою родиною й безстрашно гратись з такими звірятами як леви та тигри, тому що ці стануть такі смирні, як кошенятка. І вам ніколи не буде потрібно залишати цю місцевість, бо Бог каже, що люди живучі в тому Раю ніколи не будуть помирати! — Луки 23:43; Об’явлення 21:3, 4; Ісаї 11:6—9.

Багато людей кажуть, що Біблію трудно зрозуміти, і що її не написано для того, щоб бути зрозумілою. Але вірші описуючі подробиці всього цього не було трудно для мене зрозуміти, коли тітка показувала мені їх у Біблії. Їх легко уявляти, тому що вони погоджуються з людським досвідом. Вони не є чарівною казкою або фантазією. Дитячі фантазії ввесь час змінюються, але ця, на Біблії вгрунтована надія жити в Раю, вплинула на моє життя протягом минулих 23 років. І сьогодні ця надія є така дійсна, як вона була, коли мені було тільки сім років.

Не все поклоніння є схвалене

Навіть за моїх дитячих літ, я могла оцінювати те, що Богові, Який так дуже турбувався людьми, що аж давав їм нагоду на таке чудове життя, певно слід поклонятись. Але тітка показала мені, що не все поклоніння було вгодне Богові. Вона казала мені прочитати Псалом 115 в якому говорить про тих, які неправильно поклоняються: „Їхні божки — срібло й золото, діло рук людських: вони мають уста — й не говорять, очі мають вони — і не бачать, мають уші — й не чують, мають носа — й без нюху, мають руки — та не дотикаються, мають ноги — й не ходять, своїм горлом вони не говорять! Нехай стануть такі, як вони, ті, хто їх виробляє, усі, хто надію на них покладає”.— Псалом 115:4—8, Переклад Куліша.

Мені не було трудно зрозуміти ці вірші. Ясно, Бог не хоче, щоб ми вживали ідоли в поклонінні! Я відразу пригадала собі всі ті ідоли й образи в церкві перед якими ми кидались навколішки й цілували, і образ Ісуса в моїй спальні до якого я молилась. Тепер зрозуміла — моя релігія, релігія моїх батьків, не погоджувалась з Біблією! З цього часу, я дуже бажала поклонятись Богові „у дусі та в правді”.— Івана 4:23.

Тітка мала добру причину показувати мені всі ті вірші в 115 Псалмі. Вона знала, що мій батько, її молодший брат, був дуже пройнятий ідолами в поклонінні в Православній релігії. Батько вибрався до Сполучених Штатів з України після Другої Світової Війни, і він, мати, мої дві молодші сестри, і я регулярно ходили до української Православної церкви в Мілуокі.

Початок родинної опозиції

Вернувшись до дому я розказала батькам усе те, що навчилась. Але я відразу відчула, що їм не подобалось те, що тітка говорила мені про свою релігію. Отже, я замовчала — і зажурилась. Святе Письмо каже, „шануй свого батька та матір”, але я тепер вагалась між двома батьками — тілесним батьком і небесним Отцем, Який теж вимагав слухняності й слави.— Ефесян 6:1—3.

Протягом наступних кількох років, мої батьки дозволяли мені відвідувати тітку й дядька. З ними я ходила на зібрання в Залі Царства, і один молодий Свідок навіть брав мене зі собою проповідувати від дому до дому, розказувати людям про Божі обіцянки. Свідки дійсно зацікавились мною, поводились зі мною, як дійсною особою, і я дуже любила бути з ними. Кожного разу, коли я верталась до дому, то батько питав, „Ну, котру релігію ти краще любиш?” Я завжди відповідала, „Нашу”. Бувши маленькою дівчинкою, я боялась сказати йому правду.

Але настав час, коли я вирішила розказати батькові все те, чого я навчилась з Біблії — як це не було правильно вживати образи й ідоли в поклонінні, і про чудесну майбутність, якою ми могли б втішатись саме тут на землі в Раю, якого Бог створить. Тепер мені було років з 12. Батько дуже розлютився й заборонив мені відвідувати тітку. З того часу, домашнє життя вже ніколи не було таке, як колись. З бігом років обстановка нашого дому ставала все більше й більше напруженою.

Що ж мені робити? Як же мені служити Єгові? Я пам’ятаю, що я дуже палко молилась до Єгови, щоб Він не здійснив нову Райську Землю аж поки я не стану Його служницею. Одного дня, спочатку 14 року мого життя, Бог відповів на мої молитви.

Визначаючи мету в моєму житті

Сидячи при письмовому столі в спальні пороблюючи шкільні завдання, я подивилась на вулицю. На другому боці було дві молоді жінки носячі великі сумки. Серце аж затрепотіло! Вони були подібні до Свідків! Я вибігла з хати. „Чи ви є Свідки Єгови?” я запитала.

„Так”, вони відповіли.

„Я теж”, я сказала, тому що вважала себе бути Свідком. Ці дівчата були повночасні вісниці (піонери). Я пояснила їм яку опозицію я зносила вдома. Отже, ми зробили розпорядок студіювати Біблію по інших місцях. Чотири роки ми нерегулярно таємно студіювали.

З мого студіювання ставало все ясніше й ясніше, що тільки Свідки Єгови навчали й застосовували правду з Біблії. Молодий Свідок, який навчав мене Біблії давав мені багато видавництв читати. Між цими була Щорічник Свідків Єгови. З читання тієї книжки я довідалась, що життя слуг Єгови не було нудне. У цьому річному виданні поміщались досвіди місіонерів. Як чудово було б стати місіонеркою, я подумала, і втішатись такими самими захоплюючими досвідами в житті! Це стала моя мета.

Батьки не знали, що я студіювала Біблію, хоч підозрівали, що я мала контакт з Свідками Єгови. Вони деколи знаходили біблійну літературу в моїй спальні. Сестри (близнюки два роки молодші від мене) шарили по шухлядах, дивились під ліжко, шукали літератури по цілій кімнаті, щоб могли взяти й показати її батькам. Єдине місце в якому вони не шарили були кишені плащів висячих у стінній шафі.

Опозиція погіршує

Тому що я відмовилась поклонятись у релігії моїх батьків, то домашнє життя ставало все трудніше й трудніше. Мати іноді протягом днів не говорила до мене, навіть не відповідала на мої запитання про школу, одяг або що-небудь інше. Мені не дозволяли їхати у тій самій автомашині з рештою родини. Батьки підбурювали різних родичів, які відвідували й насміхались з мене й з моїх переконань.

У нас було чимало сварок, бійок та плачів. Наслідком цього, більшість моїх юних літ були дуже нещасливі. Як це потішало читати Ісусові слова записані в Матвія 10:34—37 де Він каже, що Його вчення буде „розділювати” декотрих родин. Ісус сказав, що наша любов до Бога мусить бути сильніша від любові до таких наших рідних як власних батьків.

Батько завжди перестерігав мене, що коли я стану одною з тих „Єговістів”, то буду мусила вибратись з дому, і я цілком не мала причини сумніватись цьому. Закінчивши середню школу в 1971 році, я пояснила татові, що бувши 18 років віку, і досить дорослою виходити заміж, то я уже була й дорослою вибирати свою власну релігію — і що я вибрала стати Свідком Єгови. У той час я вже працювала й була готова вибратись з дому. Хоч ми дуже посварились через це, то батько ніколи не казав мені вибратись. Я не могла повірити цьому! Єгова благословив мої зусилля.

Чому вони противились

Батьки були релігійні й щиро вірили, що їхня релігія була правдива. Я є переконана, що вони бажали мені найкращого. На Україні батько був директором і вчителем початкової школи й мріяв, що колись його діти будуть вчені й успішні в Америці. Тато й мама хотіли, щоб ми виростали культурно, отже за наших молодих літ, ми навчились грати на музичних інструментах.

Тепер здавалось, що їхня найстарша дочка відкидала все те, чого вони бажали для неї, а навіть освіту в коледжі. Я не мала нічого проти вищої освіти, але не хотіла ходити до коледжу, тому що з мого розуміння Біблії я переконалась, що цей лад незабаром має закінчитись. Беручи це до уваги, я вірила, що було б краще зосереджувати свої зусилля на життєзберігаюче проповідування замість втягатись у розпадаючийся лад. Я переконалась, що навчати людей набувати життя в Божому Раю було важливішим від чого-небудь іншого.— 2 Петра 3:13.

Усе ж мушу признати, що я теж була винувата за те, що моя родина так переслідувала мене. Я навчалась багато фактів про релігію — що було правдиве, а що фальшиве. Однак, я ще не оцінювала, що служити Богові „в дусі й в правді”, також значить надівати „нову особистість”,— застосовувати такі риси як мир, лагідність, довготерпіння й здержливість. (Ефесян 4:22—24; Галатів 5:22, 23) Отже, зрозуміло, що через мою нетактовність батьки розчаровувались, і через це переслідували мене.

Сказавши батькові, що я мала намір стати Свідком Єгови, я почала регулярно ходити на зібрання в Залі Царства. Потім, у грудні 1972 року, я охрестилась у воді на символ мого присвячення Єгові. Ісус сказав, так як є записано в Марка 10:29, 30: „Немає такого, щоб дім полишив, чи братів, чи сестер, або матір, чи батька, або діти, чи поля ради Мене та ради Євангелії, і не одержав би в сто раз більше тепер, цього часу, серед переслідувань,— домів, і братів, і сестер, і матерів, і дітей, і піль, а в віці наступному — вічне життя”. Незабаром, так як Ісус обіцяв, я знайшла друзів між людьми Єгови, які наповнили ту порожнечу через брак близького споріднення з моєю родиною. Декотрі стали мені неначе матері, і батьки, і брати, і сестри.

Добиваючись моєї мети

Я таки бажала стати місіонеркою. Але до біблійної школи Гілеаду приймали тільки піонерів, а потім відсилали їх до чужих країн, як місіонери. Проте, перший крок у досягненні моєї мети — почати піонерувати — буде трудно.

По-перше, це ще більше образить моїх батьків. Вони були дещо задоволені, що я працювала як секретарка за яку то роботу мені добре платили й не марнувала свого життя. Але що ж сказати моєму роботодавцеві? Він дав мені роботу із розумінням, що я буду на якийсь час працювати для нього. Тепер я буду покидати роботу перш ніж вони скористають із того, що привчили мене. Я знову ревно помолилась до Єгови, щоб Він підкріпив мене зробити цей крок.

Глибоко вдихнувши, я вступила в контору роботодавця одного дня в літі 1973 року й пояснила йому свою мету стати повночасною проповідницею. Його відповідь дуже здивувала мене: „Ларисю, якщо ви дійсно хочете добитись такої мети в своєму житті, то не марнуйте часу з нами”. Я не могла повірити цьому! Цей світський чоловік казав мені, що коли я хотіла більше служити правдивому Богові Єгові, то щоб не марнувала часу з ними!

Наступного дня роботодавець ще більше здивував мене. Він приступив до мене, попросив мене працювати неповночасно. Чи мені щось причувалось? „Але ви ж не маєте розпорядку на неповночасну роботу в вашій компанії”, я відповіла.

„Так, я знаю, але я можу постаратись цього для вас”, він сказав. Разом з цим, він запропонував, щоб я вибрала „дні й години, так як бажала”. Який же доказ, що Єгова благословив мене, і певний доказ правдивості Ісусових слів, ,Шукайте найперш Царства, а все це додасться вам’! — Матвія 6:33.

Таким то чином у в серпні, 1973 році я почала піонерську службу. Так як сподівалась, моя родина дуже противилась цьому рішенню, і я мусила вибратись з дому. Хоч я дуже засумувала через це, то радію, що як роки минали, напруга в родині зменшилась. У нас знову є дружнє споріднення, і як родина ми знову сміємось і жартуємо.

Перш ніж мама померла в серпні 1979 році, вона щиро приймала мене до свого дому, коли я відвідувала родину з моїх піонерських призначень у південних Сполучених Штатах. Потім, 5 квітня 1980 році я вийшла заміж за Давида, з такою самою метою в житті як я. Щасливо, батько прибув на наше весілля, навіть дав нам щедрий подарунок. Хоч ні батько ні сестри не розуміють мого почуття відносно служіння Єгові, то в нас таки є добре споріднення.

У січні 1984 року, після десяти років піонерування, Давидові й мені трапилась дуже приємна несподіванка. Вертаючись до дому одного пополудня, на нас чекав великий конверт. Це було запрошення прибути до 77 класу школи Гілеад у квітні! Минулого вересня ми закінчили школу, і кілька днів пізніше знайшлись у дорозі до нашого місіонерського призначення в Гондурасі, Центральній Америці.

Тепер я сама втішаюсь такими самими цікавими досвідами про які я читала в Щорічнику Свідків Єгови. Добившись моєї дитячої мети, щоб служити, як місіонерка, я хочу держатись цього чудового привілея служби. Однак, головна мета в моєму житті є продовжувати поклонятись Єгові „в дусі й в правді”, щоб зрештою здобути Його ласки, а тоді задовольнятись тим чудовим Раєм у якому Він нагородить Своїх слуг бажанням їхніх сердець — життям вічним у Раю! (Псалом 37:4) — Так як розказала Лариса Красюк.

[Вставка на сторінці 15]

Тепер я вагалась між двома батьками

[Ілюстрація на сторінці 18]

Служачи як місіонерка в Гондурасі