Історія релігійного розладу в Британії

Від нашого кореспондента в Британії

Протягом багатьох років релігійні організації в Великобританії обговорювали єдність. Вони не пропонували анулювати декотрі релігії, але „об’єднання, без поглинання”. Кожна буде визнавати відмінні методи поклоніння й служби інших релігій. Недавно зробили дві спроби, щоб здобути ними таку єдність: одну між Англіканською церквою а Римсько-католицькою; а другу між Англіканською а деякими Вільними, або Сектантськими церквами. Наступні дві статті допоможуть нам проаналізувати правдоподібність релігійної єдності в Британії.

З ДАВНИНИ в Британії можна було бачити релігійне роз’єднання. Ніхто не знає як, у другому столітті, Християнство дійшло до Британії. Пізніше, розвинулись дві певні релігійні течії — кельтська, незалежна, і римська, під контролем папи.

Протягом кількох століть між цими двома релігіями не було серйозних сутичок, головно тому що кожна діяла в різних місцевостях країни. Проте, до сьомого століття місіонерська діяльність довела їх до зіткнення. Вони не могли погодитись над церемонійними подробицями,— день Великодня, і цьому подібне, замість над доктриною.

У 663 р. н.е. цар Нортумбрії запросив обидві релігії на раду Уїтбі, над якою він сам головував. Хоч він сам був кельтського переконання, то виступив по стороні Риму, і Рада погодилась. Наслідком цього, кельтський вплив на релігію почав поступово зникати в більшості Британії. Рим здобув перемогу. Протягом майже 900 років римська релігія стала панівною церквою й постійно зміцняла свій релігійний контроль, як також політичний вплив. Зростаюче зухвальство Римської церкви розмножило глибоке обурення між правителями, а між людьми незадоволення.

Порвання стосунків з Римом

Ворожість між Церквою а Державою досягла найвищого ступеня в 16-му столітті під час царювання Генріха VIII. Катерина з Арагону не породила йому мужеського спадкоємця на трон, отже він дуже хотів анулювати це подружжя й одружитись з Анною Болиною. Папа не погоджувався на це, хоч у той час так робити було загальною практикою. Здається папа відмовлявся через політичні фактори. Генріх тоді постарався, щоб парламентом запровадити різні закони, якими він порвав стосунки з Римом і став верховною главою Англіканської церкви. Таким то чином, у 1534 році, Англіканська церква стала незалежною.

По смерті Генріха, його дев’ятилітній син, Едвард, став царем. Настановили Раду регентства (у монархічних державах тимчасове правління однієї чи кількох осіб) правити країною аж поки Едвард не стане повнолітнім. Це було реформуюче тіло, яке постановило викоренити ідолопоклонство й забобони з релігійного поклоніння. Але Едвард помер шість років пізніше, і на його місце зацарювала Марія, дочка Генріха від його першої дружини. Бувши відданою Римсько-католичкою, Марія постановила повернути Англіканську церкву на лоно Риму. У 1554 році антиримські закони були скасовані. Рік пізніше було відновлено цілковите спілкування Англіканської церкви з Римом. Потім, дуже жорстоко переслідували непокаяних протестантів, спалюючи близько 300 живцем.

Але, Марія царювала тільки п’ять років. Її сестра, Єлизавета, рідна тільки по одному з батьків, перебрала царську владу й постановила піти слідом її батька Генріха VIII. Двома законами парламенту відновили законодавство скасоване Марією. Папа помстився й відлучив Єлизавету від церкви. Потім він старався вторгуватись на територію Британії, з допомогою іспанської армади, яка то навала закінчилась великою катастрофою. Все це стягнуло жорстоке переслідування на тих, які відмовлялись підкоряти себе владі,— на католиків, які не хотіли приходити на англіканські богослужіння. Стратили близько 250 таких католиків.

Внутрішні роз’єднання

Англіканська церква вже знову відокремилась від Риму, але не від клопоту. Почали явитись внутрішні роз’єднання. З одного боку англіканці, або верховні священики, бажали додержуватись обрядів римської церкви, які залишились, незважаючи на порвання стосунків з Римом. З другого боку, пуритани, парафіяни, вважали такі обряди бути забобонними, небіблійними й ідолопоклонством. Це так обридло декотрих пуританів, що вони залишили свої доми й вибрались до „нового світу”. Перші з них відплили на кораблі Мейфлавер 16 вересня 1620 року.

У 1642 році почались три роки громадянської війни. Карл I, заявляючий правити божественним правом, розпустив парламент і владів автократично. До нього пристали англіканці. По другій стороні був парламент і пуритани, яких успішно очолював Олівер Кромвель. У 1649 році вони обезголовили Карла, і проголосили Англію бути республікою під регентом (тимчасовий правитель монархічної держави). Протягом наступних десять років, парламент відокремив Англіканську церкву від держави й замінив обряди Англіканської церкви суворими кальвіністськими-пресвітеріанськими. Ті церкви й монастирі, які ще стояли після війни були або анулювані або знищені.

Кромвель оголосив обряди Англіканської й Римської церков бути незаконними, але дозволяв людям свободу поклоніння. Таким то чином виникло багато різних сект більшість яких розквітались і завмирали. Але, кілька тих сект розвинулись на сьогочасні релігії,— баптисти, квакери, і конгрегаціоналісти. У 1738 році Джон Уеслі почав методистську релігію.

Пуритани з їхнім пресвітеріанізмом незабаром загубили ласку народу, яким набридло таке суворе поклоніння. Отже, 1660 року, невдовзі після смерті Кромвеля, попросили Карла II повернутись із заслання й перебрати владу. Він, з англіканцями поступали обережно але позитивно й до двох років переконали парламент знову зробити Англіканську панівною церквою. Зрештою, 1829 року відновили римсько-католикам всі громадянські права.

Таким то чином, майже троє століть від 1534 до 1829 року був неспокійний період релігійних конфліктів і роз’єднання в Британії. Це був час розколу, в якому формувались різні релігії. Наступних двоє століть аж до цих пір були досить спокійні й кожна релігія займалась своїми власними справами. Проте, в 20 столітті знову серйозно говорять про з’єднання. Що ж сталось?

[Ілюстрації на сторінці 10]

Протестанти

Генріх VIII 1509 до 1547a

Єлизавета I 1558 до 1603

Олівер Кромвель 1653 до 1658

Католики

Марія I 1553 до 1558

Карл I 1625 до 1649

Карл II 1660 до 1685

[Примітки]