Від суму до надії
„Правління, від імені всіх своїх членів і співучасників, бажає висловити вам глибоку жалість через смерть вашої мати. Її характерні риси, глибоке переконання й віра, спонукують нас передати вам наші щирі почуття солідарності”.
ЦІ ПРИЄМНІ слова були частиною співчутливого листа, якого я одержала після смерті моєї мати. Того листа написала група католицьких парафіян Євангеліста св. Іоанна, у Каса Верде, Сан-Паулу, Бразілії, незважаючи на те, що мати була Свідком Єгови аж до самої смерті в травні 1966 року. Ті католики мусили признати, що мати невпинно служила своєму Творцеві.
Рятуючись втечею
Мати була вірменкою. Хоч Туреччина вже багато століть панувала над вірменами, то вони таки відокремлювались від турків, визнаючи себе бути християнами. Але турки були мусульманами.
Мати мешкала спокійно з своєю родиною в маленькому містечку Станозі, неподалік Анкара, Туреччини. Але за ніч, 1915 року, обставини змінились для вірменського народу. Несподіваним декретом турецький уряд наказав вірменцям передати їм усі прилади, якими можна воювати,— ножі й господарські приладдя. Потім, турецьких вояків послано, щоб позабирати всіх здорових чоловіків. Багато чоловіків маминої родини, навіть її батько були забрані, і ніколи не повернулись до дому. Пізніше ми довідались, що їм або стяли голови або вбили їх ломаками.
Бабуся залишилась з її старенькою мамою й п’ятьма діточками, включаючи мою мати. Потім настав той день, коли ми всі мусили втікати, тому що наші доми полили газоліном, а тоді спалили ціле містечко. Люди рятувались втечею, лишаючи по собі майже все своє майно. У замішанні, мати казала, що вони забули відв’язати корову й пізніше ми чули як вона ревла з нестерпного болю. Протягом кількох днів небо було вкрите хмарою густого і чорного диму.
Як біженці, вони переселялись від одної країни до другої, і зрештою зупинились у Франції. Там мати зустрілась з батьком, і в 1925 році вийшла заміж за нього. Протягом наступних років, їм народилися син і чотири дочки. Батько теж був вірменом, з Кайсера, Малої Азії. Його родина ще більш постраждала, була вигнана з їхніх домів, або так як вони кажуть аксор (примушений вихід). Отже, люди покидали все своє майно й втікали в пустиню, де багато померло з голоду або хвороби, або були вбиті.
Журнал Тайм 23 серпня 1982 року, сказав: „У 1915 році міністр внутрішніх справ, Талаат Паша, повідомив місцевих діячів про своє рішення, щоб почати геноцид. В одному з його указів було сказано, що уряд вирішив ,зовсім винищити всіх вірменців живучих у Туреччині. Мусимо винищити їх усіх, будь-якими кримінальними заходами, не звертаючи уваги на вік, стать, або докори сумління’”.
Як гарно буде жити, коли під Божим Царством вже не буде ненависті або війн, і Рай буде відновлений на цілій Землі! Потім вірменці, турки, і люди всіх націй навіки житимуть мирно.
Але, давайте я розкажу вам як моя родина й я навчились про цю чудову надію.
Коли улюблений помирає
У 1938 році, коли мені було тільки вісім років, наша родина вибралась до Бразілії. Ми вирішили мешкати в великому комерційному центрі, Сан-Паулу. Тут ми почали виробляти торрау, солодощі із земляного горіха, за якими був великий попит.
Ми планували розширити нашу фабрику. Але, несподівано, брат 20 років віку, захворів на бактерійний ендокардит (запалення стінки серця). Лікарі казали, що він помре до кількох місяців, але будуть експериментувати новим препаратом — пеніциліном. Гарячка таки наполягала. Незабаром розробили стрептоміцин. Ми гадали, що це буде чудесний наркотик. На нещастя, брат захворів алергічно від цієї чужорідної речовини; температура підвищилась на 104 градуси Фаренгейта (40 г. ц.) і його голова дуже боліла.
Ми установили контакт з лікарем у Сполучених Штатах Америки, і він сказав нам про нове лікарство, якого можна застосовувати разом з пеніциліном. Лікарство вислали нам авіапоштою. Як ми спішились з цим лікарством до лікарні, то по телефону нас повідомили, що брат помер. Йому було 22 роки. Ми плакали день та ніч, і не було нікого, щоб потішити нас.
Ясне світло надії
З цілковитої розпачі мати почала читати Біблію й видавництва Товариства Вартової Башти, яких батько одержував протягом років. Вона дуже просила нас, дівчат, читати ту літературу. Батько читав її і говорив нам про воскресіння померлих. Ми зацікавились цим. Мої три сестри почали читати ті видання. А я читала тільки Біблію, не хотівши, щоб на мене вплинула якась релігія.
Я пригадала собі нашу розмову з братом перед його смертю. Він казав, що коли є життя після смерті, то він установить зі мною контакт. Однак, після його смерті не було жодного доказу на те, що він був живим. Тому то, коли я прочитала в Екклезіястовій 9:5, що ,померлі нічого не знають’, то знала, що брат не був живим. І як мене потішали ці Ісусові слова: „Всі ті в пам’ятних гробах почують Його голос і вийдуть”. (Івана 5:28, 29, НС) Але, я не знала, що значили слова в Об’явленні 20:5. Там каже так: „А інші померлі не ожили, аж поки не скінчиться тисяча років”.
„Це не значить, що померлі не повиходять з гробів аж поки не закінчиться тисяча років”, сказала моя старша сестра.
„Де ж ти навчилась цього?” я запитала.
„З тих книжок, яких ти не хочеш читати”.
„З котрої ж книжки?”
Вона не пам’ятала з котрої. Я почала читати ті книжки одну за другою, а в нас було більше як дюжина тих книжок! Деколи я цілу ніч читала, щоб тільки знайти пояснення тих слів у Об’явленні 20:5. Скільки правд я пропустила, тому що не хотіла читати тих книжок Товариства Вартової Башти!
Ми збирались замовити другий том Світло книжки яка пояснює Об’явлення, і інші видання, коли нас відвідав Свідок. Він сказав, що ми можемо купити собі ті книжки в Залі Царства Свідків Єгови й запросив нас на зібрання. Ми вирішили піти. Після зібрання Свідки люблячо розмовляли з нами аж до півночі й відповідали на наші запитання про воскресіння.
Вони пояснили, що померлі, згадані в Об’явленні 20:5, воскреснуть протягом тисячолітнього царювання Христа, але не одержать вічного життя аж поки не докажуть свою вірність в остаточному випробовуванні при кінці тисячі років. Обіцянка воскресіння тепер стала ясним світлом надії.
„Ти занадто заглиблюєшся”
При кінці того ж самого тижня, ще сумуючи за нашим братом, ми почали проповідувати від дому до дому. Наша бабуся пережила другу світову війну й приїхала з Франції, щоб мешкати з нами. Вона була протестантського переконання. Коли я показала їй різницю між Біблією а її релігією, то вона сказала, „Піди й поговори з пастором моєї церкви”. Пастор погодився поговорити з нами й призначив час для нас відвідати його в його домі.
„В якому значенні Ісус є нашим Спасителем?” було моє перше запитання.
„Він спасає нас від гріхів, і після смерті ми йдемо на небо”, він відповів.
„А що стається з неспасеними людьми?”
„Вони йдуть до пекла”.
„Де ж пішли вірні люди, які жили перед тим, коли Ісус зійшов на землю, як-от Авраам і Давид?”
„На небо”.
„А куди ж пішли невірні перед Ісусовою смертю?”
„До пекла”.
„В якому ж значенні Ісус є Спасителем, якщо перед Його смертю добрі люди йшли на небо а злі до пекла, і після Його жертовної смерті відбувалось те саме? А куди ж ідуть ті люди, які ніколи не чули про Христа? Чи вони можуть піти на небо без Христа? Якщо так, то навіщо ж проповідувати їм Христа? Або чи вони пішли до вогненного пекла й навіть не чули про Ісусове Ім’я? Якщо так, то Ісус не прийшов, щоб їх також спасти. Чи ж Ісус не є Спасителем світу?”
„Ви занадто заглиблюєтесь”, відповів пастор. „Вам непотрібно студіювати Біблії так глибоко. Я сам не студіюю її вглиб. Усе чого вимагається від нас є бути чесною людиною, жити добре життя, і бути шанобливою”.
„Чи ви кажете, що Біблія є тільки книгою доброї моральності й манер?” я запитала його. „Навіть люди, які не вірять у Бога знають, що так робити є правильно!”
Мені тоді було тільки 18 років, а він біловолосий, старенький вірменський пастор. Після нашої розмови бабуся перестала ходити до його церкви. Вона стала Свідком Єгови, і ми охрестились разом 22 серпня 1948 року, яким то чином символізували присвячення нашого життя Єгові.
Від жалоби до надії
Матір, сестри й я, які колись плакали через сумні випадки в нашій родині, тепер радісно розказували людям про Новий Лад і надію на воскресіння. Маючи таку незрівнянну надію, то що ж нам тепер робити? Вертатись назад до роботи й продовжувати наше крамарство? Чи ж мені стати концертною піаністкою, якою я колись хотіла бути? Або чи мені ставати повночасною проповідницею доброї новини Божого Царства?
Про це немає сумніву. Місяць по моєму прибутті на першу велику конвенцію Свідків Єгови 1948 року, я стала регулярною піонеркою (повночасною проповідницею), і невдовзі після цього мої три сестри теж почали піонерувати. Яке ж корисне життя це було!
У 1953 році мені було подано новий привілей, коли мене запросили на 22 клас школи Гілеаду в якій то школі Свідків Єгови привчають до місіонерської роботи. Але мама вже була дуже подалась. Одного дня, самотою з мамою, я запитала її: „Мамо, коли б Єгова вимагав від вас те чого Він вимагав від Авраама, пожертвувати свого єдиного сина Ісака, то що ви робили б?”
Вона подумала, і після якогось часу відповіла: „Я не можу відмовитись Єгові”.
„А що коли б Він вимагав від вас щось багато легшого”, я продовжувала, „тобто, щоб ви відпустили одну з ваших дочок служити як місіонерка в якійсь країні цього світу. Чи ви відпустили б її?”
Мати відповіла, шо відпустила б. Потім я сказала їй, що буду привчатись для місіонерської служби. Моя найстарша сестра, Сірануш, залишилась доглядати наших батьків.
Закінчивши Гілеад, мене призначили назад до Бразілії. Я служила менше від двох років у Лагосі, Санта-Катаріна, в якому то місті було тільки два Свідки, і я бачила в ньому сформування нового збору. Потім 1956 року мені дано привілей, яким я дуже дорожу,— працювати в бразільському відділі Товариства Вартової Башти, в якому я ще донині служу. Мати ніколи не вимагала, щоб я вернулась до дому, навіть коли батько помер 1962 року і в неї було мало чим підтримувати себе. Мати була задоволена тим що мала й писала мені дуже підбадьорюючі листи.
Після моїх 20 років служби в бразільському відділі, одна з моїх сестер, Віянуш, закінчивши 33 клас Гілеаду, теж прийшла працювати в цьому відділі. Тепер, ми працюємо при перекладах і коректури літератури.
Моїх інших дві сестри також продовжують повночасну службу. Гулемія, наймолодша, стала регулярною піонеркою 1949 року, коли їй було 14 років, і з 1960 року служить як спеціальна піонерка (присвячуючи 140 годин на місяць у проповідуванні). У 1966 році, після смерті нашої мати, найстарша сестра, Сірануш, стала партнеркою Гулемії, як спеціальна піонерка. Тепер вони служать у маленькому містечку, Каконді, у горах штату Сан-Паулу.
Жодна інша праця не було б дала нам більшої радості від проповідування Божого Царства. Ми дякуємо Єгові й Христові за те, що Він уживав нас так як тих ,чотирьох дочок Пилипа’. (Дії 21:9) Нас, четверо, мали привілей допомогти близько 400 людям знайти таку саму радість. Ми бачили, як тут у Бразілії Свідків наросло з 1300 на більше як 170 000.
Спеціально нас дуже цікавило те, що ми бачили в Олімпійському стадіоні в Мюнхені, Німеччині в 1978 році в турецькій секції „Переможна Віра” міжнародної конвенції. Це дуже зворушило наші серця — вірмени й турки сиділи разом у мирі та правдивій любові й слухали біблійної поради! По закінченні сесій того дня, хто ж ви думаєте запропонував відвезти нас на наше приміщення? Таж, турецький Свідок! Справді, Єгова є Чудотворцем!
Скільки більше радощів ми ще можемо зазнати якщо будемо вірні нашому люблячому Творцеві! Тоді ми побачимо перемогу Його Царства й будемо жити, щоб привітувати наших улюблених у воскресінні! — Так як розказала Гоза Язеджіан.
[Вставка на сторінці 12]
Багато чоловіків маминої родини були забрані, і ми не знаємо, що з ними сталось
[Вставка на сторінці 13]
,Мусимо винищити їх, не звертаючи уваги на докори сумління’
[Вставка на сторінці 13]
Тому що я не хотіла, щоб на мене вплинула якась релігія, то не читала літератури Свідків Єгови
[Вставка на сторінці 16]
Вірмени й турки сиділи разом у мирі та правдивій любові й слухали біблійної поради!
[Ілюстрації на сторінці 14]
Гоза Язеджіан у центрі Товариства Вартової Башти в Бразілії в якому вона працює