Ми перш за все шукали царства

РОЗПОВІЛА ОЛІВІЯ СПРІНҐЕЙТ

Помолившись з нами, мати задула свічку і вийшла з кімнати. Мій молодший брат відразу запитав мене: «Олівія, а як Бог може нас бачити і чути через цегляні стіни?»

«МАМА говорить, що він може бачити через усе,— відповіла я,— він навіть бачить наші серця». Мати була богобійною жінкою та жадібним читачем Біблії, вона також прищепила нам, дітям, глибоку повагу до Бога і до біблійних принципів.

Наші батьки були членами англіканської церкви в містечку Чатам (графство Кент, Англія). Хоч мати часто відвідувала церкву, вона вірила, що бути християнином — це щось більше, ніж приходити до церкви раз на тиждень. Вона також була переконана, що Бог напевно має лише одну правдиву церкву.

Вдячність за біблійну правду

У 1918 році, коли мені було п’ять років, мати дістала збірку томів під назвою «Дослідження Святого Письма» (англ.), які написав Чарльз Т. Рассел, перший президент Товариства Вартової башти. Через декілька років, живучи в селищі Віґмор, мати зустріла одного з Дослідників Біблії, як тоді називали Свідків Єгови. Вона взяла від нього підручник для біблійного вивчення «Гарфа Божа» і почала знаходити в ньому відповіді на свої численні запитання, пов’язані з Біблією. Щотижня ми отримували поштою рожеву листівку із запитаннями до кожного розділу. У листівці також зазначалося місця в книжці, де можна знайти відповіді на запитання.

У 1926 році мої батьки, сестра Берилла і я покинули Англіканську церкву, бо нас обурювала причетність церкви до політики, а також її нелогічні вчення. Одним із відомих вчень було вчення про те, що Бог мучить людей цілу вічність у вогняному пеклі. Моя мати, яка справді шукала біблійної правди, переконалася, що в Англіканській церкві немає правди.

Незабаром у відповідь на палкі молитви матері до нас прийшла пані Джексон, яка була Дослідником Біблії. Вона майже дві години розмовляла з нами і відповідала на наші біблійні запитання. Ми неабияк втішились, коли дізналися, крім усього іншого, що наші молитви треба скеровувати до Бога Єгови, Отця Ісуса Христа, а не до якоїсь таємничої Трійці (Вихід 15:3; Івана 20:17). Але найбільш незабутнім для нас запитанням матері було: «Що означає шукати найперш Царства?» (Матвія 6:33).

Основана на Біблії відповідь дуже вплинула на наше життя. Відтоді ми почали приходити на зібрання Дослідників Біблії і ділитися з іншими тим, чого самі навчалися. Ми були переконані, що знайшли правду. Через декілька місяців, у 1927 році, моя мати охрестилася на символ свого присвячення служити Єгові, а в 1930 році охрестилась і я.

Початок піонерського служіння

Наша сім’я була в зборі Джіллінгем, який складався з 25 осіб. Декілька з них були повночасними служителями, які називаються піонерами, і всі мали небесну надію (Филип’ян 3:14, 20). Їхня християнська ревність була заразлива. На початку 30-х років, коли мені було 18 років, я недовгий час піонерувала в Бельгії. Це підсилило моє бажання продовжувати служіння для Царства. У той час ми брали участь у розповсюдженні представникам духівництва буклета «Царство — надія світу» (англ.).

З часом мій батько почав чинити сильний опір нашій християнській діяльності, і здебільшого через це в 1932 році я переїхала до Лондона, щоб навчатися в коледжі. Потім чотири роки я працювала вчителькою в школі і належала до збору «Блекхіс», одного з чотирьох зборів у Лондоні на той час. Саме тоді до нас почали доходити повідомлення про ув’язнення і страждання наших християнських братів та сестер у гітлерівській Німеччині, бо вони відмовилися підтримувати воєнні дії Гітлера.

У 1938 році, відразу після виплати боргу за придбані мною книжки, я розрахувалася з роботи, щоб здійснити своє бажання бути піонеркою. У той же час в Лондоні розпочала піонерування моя сестра Берилла, але вона жила в іншому піонерському домі. Моєю першою партнеркою була Мілдред Віллетт, котра пізніше одружилася з Джоном Барром, який сьогодні є членом Керівного органу Свідків Єгови. Разом з іншими в групі ми їхали в терен на велосипедах і залишалися там на цілий день, часто навіть не зважаючи на дощ.

Над Європою вже нависали хмари війни. Громадяни проходили інструктаж, як користуватися протигазом, і вже почалися приготування до евакуації дітей в сільські місцевості Англії або до містечок на випадок війни. Мені вистачило заощаджених грошей, щоб купити лише пару туфель, і я не мала можливості отримувати фінансову допомогу від своїх батьків. Але чи Ісус не сказав: ‘Усе це вам додасться, якщо найперш шукаєте Царства’? (Матвія 6:33). Я була повністю переконана, що Єгова постачить мені усе потрібне, і всі ці роки він здійснював це у великій мірі. Під час війни я іноді додавала до свого скромного раціону назбирані обабіч дороги овочі, що випадали з вантажних автомашин. Часто я отримувала фрукти та овочі за біблійну літературу.

У 1928 році народилася моя сестра Соня. Їй було лише сім років, коли вона присвятила своє життя Єгові. Соня говорить, що навіть у такому юному віці її метою було піонерувати. У 1941 році, незабаром після символізування свого присвячення через водне хрещення, вона реалізувала цю мету, коли їх з мамою було призначено піонерками в містечко Карфілі, що в Південному Уельсі.

Наше служіння під час війни

У вересні 1939 року почалась друга світова війна, і по всій Великобританії почали ув’язнювати наших християнських братів та сестер з тієї ж причини, що і їхніх співвіруючих у нацистській Німеччині,— за їхню нейтральну позицію у війні. У середині 1940 року почались бомбардування Англії. Ніч за ніччю тривала оглушлива «Блискавична війна», але з допомогою Єгови ми могли трохи поспати і мати сили проповідувати наступного дня.

Часом, прийшовши на свій проповідницький терен, ми бачили лише руїни більшості домів. У листопаді одна бомба впала лише декілька метрів від дому, де багато з нас жило, розтрощуючи вікна в ньому на тисячі осколків. Зірвалися важкі вхідні двері, і впав комин. Провівши решту ночі в бомбосховищі, ми розійшлися жити до різних Свідків.

Невдовзі я отримала призначення в Кройдон, що у Великому Лондоні. Моєю партнеркою в піонеруванні стала Енн Паркен, брат якої, Рон Паркен, пізніше став координатором Комітету філіалу в Пуерто-Ріко. Після цього я переїхала в Брідженд (Південний Уельс), де далі піонерувала, живучи шість місяців у фургоні. Від цього фургона нам потрібно було їхати на велосипедах шість кілометрів до найближчого великого збору в місті Порт-Толбот.

У той час люди почали досить непривітно ставитись до нас, називаючи нас «канчізами» (свідомими противниками). Через це було складно знайти притулок, але Єгова дбав про нас, як він і обіцяв.

Згодом вісьмох з нас було призначено спеціальними піонерами в Суонсі, портове місто Південного Уельсу. У міру того як війна дедалі посилювалася, проти нас зростало упередження. На стінах нашого піонерського дому хтось написав слова «щурі» і «боягузи». Ця ворожість була спровокована в основному газетними повідомленнями, в яких нас засуджувалося за нейтральну позицію. Зрештою сімох з нас одну за одною вкинули до в’язниці. У 1942 році я провела місяць у кардіффській в’язниці, а згодом там побувала і моя сестра Берилла. Хоча ми відчували матеріальні нестатки і зазнавали глузування та зневаги, ми були багаті духовно.

Тим часом мати та Соня піонерували в Карфілі і з ними сталося подібне. Своє перше біблійне вивчення Соня проводила з одною жінкою, до якої вона мала прийти в п’ятницю ввечері. Соня була впевнена, що мати піде разом з нею, але мати пояснила: «Я домовилась йти в інше місце. Якщо ти домовилась, тоді тобі потрібно йти самій». Хоча Соні було лише 13 років, вона пішла сама, а жінка згодом зробила добрий духовний прогрес і пізніше стала присвяченим Свідком.

Післявоєнна діяльність і Ґілеад

Коли 1945 року закінчилась друга світова війна, я працювала у віддаленому терені Хейлі-Брідж (графство Дербішір). Одного ранку після оголошення про кінець військових дій ми відвідували та потішали людей, які були цілковито виснажені війною, а також її наслідками — сиротами, вдовами та спотвореними трупами.

Через декілька місяців Товариство закликало добровольців проповідувати в Ірландії, яка ще зветься Смарагдовим островом. У той час на цьому острові було лише коло 140 Свідків Єгови, отже цей терен вважався місіонерським. Протягом декількох місяців туди було призначено коло 40 спеціальних піонерів, серед них була і я.

Попрацювавши деякий час у Колрейні та Кукстауні, на півночі, я з трьома іншими Свідками отримала призначення до міста Дрохеда, що на східному узбережжі. Хоча ірландці за вдачею дуже сердечні та гостинні, вони мали сильне релігійне упередження. Так, наприклад, за цілий рік ми змогли розповсюдити лише декілька підручників для біблійного вивчення (по суті, лише одну книжку та декілька брошурок).

Якось у Дрохеді я їхала на велосипеді від ферми до ферми, аж раптом, перестрибнувши огорожу, на дорогу вискочив молодий фермер. Він подивився в обидва кінці дороги і відтак пробасив: «Чи ви Свідок Єгови?» Коли я відповіла, що так, він сказав: «Вчора ввечері я дуже посперечався зі своєю нареченою про ваших дівчат, і ми порвали одне з одним. Вона твердила, що ви комуністи, як про це говорять католицькі священики і газети, але я сказав, що це не правда, бо ви відкрито йдете від дому до дому».

Я дала йому брошурку, яку він сховав у кишеню, і ми домовилися зустрітись і більше поговорити, коли стемніє, бо він сказав: «Якщо мене побачать, що я розмовляю з вами, я втрачу роботу». Того вечора двоє з нас зустрілися з ним і відповіли на багато його запитань. Здавалося, він був переконаний, що це правда, і пообіцяв прийти до нас додому іншого вечора, щоб дізнатися більше. Але він не прийшов, і тому ми подумали, що першого ж вечора його розпізнали велосипедисти, які проїжджали повз нас, і він, правдоподібно, втратив роботу. Ми часто роздумували, чи він став Свідком.

Після обласного конгресу 1949 року в Брайтоні, на південному узбережжі Англії, декілька з нас отримали запрошення до Біблійної школи Ґілеад Товариства Вартової башти в штаті Нью-Йорк. Загалом у 15-му класі вчилося 26 осіб з Великобританії, і випуск цього класу відбувся 30 липня 1950 року під час міжнародного конгресу на стадіоні «Янкі».

Наше служіння в Бразилії

Наступного року я отримала призначення в місто Сан-Паулу (Бразилія), яке за швидкістю росту займає одне з перших місць у світі. Тоді там було лише п’ять зборів Свідків Єгови, а нині їх коло 600! Який же великий контраст у порівнянні з працею в Ірландії! Багато домів у нашому терені в Сан-Паулу це особняки, оточені високими залізними огорожами з мистецько зробленими воротами із зварювальної сталі. Ми виклика́ли господаря дому або служницю, плескаючи в долоні.

Минали роки, і я отримувала нові призначення. У мене був привілей допомагати закладати нові збори у різних віддалених місцях штату Сан-Паулу, у тому числі одного в місті Жундіаї — 1955 року, іншого в Пірасікабі — 1958 року. Згодом, у 1960 році, моєю партнеркою в місіонерському служінні стала моя сестра Соня і ми отримали призначення в Порту-Алегрі, що є столицею штату Ріу-Гранді-ду-Сул. Вас, можливо, дивує, як вона дісталася до Бразилії?

Після другої світової війни Соня і мати продовжували піонерувати в Англії. Але на початку 50-х років мою мати оперували, бо в неї був рак, і їй вже не вистачало сил ходити від дому до дому, але вона могла проводити біблійні вивчення та писати листи. Соня і далі піонерувала та водночас доглядала за матір’ю. У 1959 році Соня отримала привілей навчатися в 33-му класі школи Ґілеад, і її призначили до Бразилії. Тим часом Берилла доглядала за матір’ю до самої її смерті в 1962 році. На той час Берилла вже вийшла заміж, і вона досі зі своєю сім’єю вірно служить Єгові.

У Бразилії ми із Сонею допомогли декільком особам присвятитися й охреститися. Проте одною з труднощів багатьох мешканців Бразилії є реєстрація шлюбів. Через те що в Бразилії важко отримати дозвіл на розлучення, серед подружніх пар загальноприйнято жити без зареєстрованого шлюбу. Важко розлучитися зокрема тоді, коли один з партнерів відокремився від колишнього законного подружнього партнера.

Одна жінка, яку звати Єва, була саме в такому становищі, коли я з нею познайомилась. Одного дня її законний партнер зник, отже, щоб знайти його, ми дали оголошення по радіо. Коли її чоловік знайшовся, я поїхала з нею до іншого міста, щоб отримати його підпис на документі, який звільнив би її від нього, і тоді вона могла б зареєструвати зв’язок з неодруженим чоловіком, з яким мешкала. Під час слухання справи суддя попросив Єву і мене пояснити, чому вона хоче виправити ситуацію у своєму подружжі. Суддя був дуже здивований та задоволений поясненням.

Іншого разу я пішла з однією із моїх дослідників Біблії, щоб залагодити її справу в юриста. І знову було дано добре свідчення стосовно подружжя та Божих норм моралі. У цьому випадку ціна за розлучення була настільки високою, що обом партнерам потрібно було працювати для сплати всіх коштів. Але для цих нових дослідників Біблії це було варте всіляких зусиль. Ми із Сонею мали привілей стати свідками їхнього шлюбу, а після, разом з їхніми трьома дітьми підліткового віку, послухати коротку біблійну промову в їхньому домі.

Багате і винагородливе життя

Коли ми із Сонею присвятили своє життя Єгові та стали піонерками, то хотіли, коли б це було можливо, щоб повночасне служіння стало нашим життям. Ми ніколи не розмірковували, що станеться восени нашого життя або в разі хвороби чи фінансових труднощів. І саме як Єгова обіцяв, він ніколи не покинув нас (Євреїв 13:6).

Звичайно, часами ми потрапляли в скрутне становище через нестачу грошей. Якось ми з моєю партнеркою цілий рік їли на обід бутерброди з петрушкою, але ми ніколи не голодували й у нас не було нестатку речей першої необхідності.

Проходили роки, а разом з ними зменшувались і наші сили. У середині 80-х нам обом зробили складні операції, що стало для нас великим випробуванням, бо наша участь у проповідницькій діяльності дуже зменшилась. У січні 1987 року ми стали членами центру Свідків Єгови в Бразилії.

Наша велика родина в понад тисячу служителів, живе майже за 140 кілометрів від Сан-Паулу в чудовому комплексі будинків, де ми друкуємо біблійну літературу для Бразилії та інших районів Південної Америки. Тут про нас сердечно дбають присвячені служителі Єгови. Коли я вперше приїхала до Бразилії в 1951 році, тут було коло 4000 проповідників звістки про Царство, а тепер вже понад 366 000! Наш співчутливий небесний Отець насправді додав нам ‘усе інше’, бо ми перш за все шукали його Царства (Матвія 6:33).

[Ілюстрація на сторінці 22]

Олівія з Мілдред Віллетт поруч з інформаційною повозкою. 1939 рік.

[Ілюстрація на сторінці 25]

Олівія та Соня Спрінґейт.