„По чиїй стороні є Бог?”

ВЕЧОРОМ 30 травня 1942 року з Англії злетіло тисяча бомбардувальників. Це був найбільший повітряний наліт у історії до того часу. Я був вахтовим сигнальником (старшина, що веде спостереження за повітрям) дивізіону Ланкестер бомбардувальників з чотирма двигунами. Кожний бомбардувальник віз одну бомбу 8000 фунтів (3,600 кг) ваги з вибуховою спроможністю знищити одну велику фабрику або кілька кварталів вулиці.

Набравши стелі 20 000 футів,a ми летіли бомбардувати німецьке місто Кельн. Робітники перевіряли двигуни, пальне, радіо, навігацію тощо. Три кулеметники попросили в капітана дозволу перевірити й вистрілити з кулеметів. Усе було готове для нас уходити в територію ворога.

Перелітаючи понад узбережжя Голландії, я встав і взяв свою позицію на спостережному пункті в даху літака. Звідти я бачив на всі сторони. Там я був на сторожі за нічними літаками-винищувачами ворога, щоб ухилятись від них і насторожувати кулеметників. На відстані, було видно червоний вогонь освітлюючий небо, тому що більшість бомбардувальників скинули свої бомби й місто Кельн уже горіло.

Наша черга бомбардувати

Уже настала наша черга скидати смертельний вантаж. Німецькі винищувачі-літаки літали верх міста готові атакувати нас. Ми були останні з тисячі бомбардувальників атакувати Кельн тієї ночі,— місто вже горіло від одного кінця до другого. Ми мусили знижитись до 10 000 футів висоти й шукати частини міста, яка ще не горіла, щоб на неї скинути нашу бомбу.

Перед бойовим вильотом нам наказали, що наша ціль була головна пошта. „На другому боці вулиці стоять артилерійські заводи”, нам казали. Проте, багато нас знали, що будемо бомбардувати цивільний народ, тому що в більшості міст навколо головної пошти немає заводів.

Напруженість збільшувалась, тоді як пілот розкрив двері бомботримача. Шум у літаку збільшився. Це був наш найбільш уразливий момент. Нашу бомбу, здаючись така довга, як літак з чотирма двигунами, уже було видно. Кольорові трасуючі кулі розлітались по цілому небі. Коли б щось ударило ту бомбу, то нам був би кінець!

Навідник бомби тепер перебрав контроль літака. Старанно прицілюючися до цілі, він давав пілотові інструкції: „На ліво — ліво; на право-право-стій; трохи на ліво — стій — вже до цілі. Скидайте бомбу!” Літак заколивався, і я вчув „шш-ш-ш”, як чотиритонна бомба відпадала від літака. Протягнулась безкінцева хвилина, як ми чекали аж поки блискавка не освітить місцевість на яку ми скинули бомбу. Сфотографувавши шкоду, ми подались додому.

Докори сумління

Зробивши стрімкий віраж (рух по криві літака), внизу я дивився на горіння цілого Кельна. Я подумав про тих чоловіків, жінок та дітей, які загубили їхнє життя. ,Як це що я беру участь у знищенні тисячів невинних громадян цього великого міста?’ я запитав себе. Я потішався думкою, що це була битва проти лукавого режиму Адольфа Гітлера.

Вертаючись додому, я не міг викреслити з пам’яті думку, яка повторно переслідувала мене протягом моїх 60 бомбардувальних польотів. Спочатку війни один німецький літак скинув серію бомб на бомбосховище неподалік Лінкольна, Англії. Я допомагав витягати розчленовані тулуби жінок, які переховувались у ньому. Місяці пізніше цей вид переслідував мене в сні. Тепер я питав себе: ,Скільки разів повторилось це страхіття тієї ночі, коли тисячі наших літаків бомбардували густонаселене місто Кельн? І що Бог думає про таке жахливе діло?’

Через моє релігійне виховання в Інвернесі, Шотландії, я часто думав про це. Моя родина вже давно належала до Шотландської церкви. Я навчав недільної школи й був президентом церковного Товариства молоді. У суботу вечорами ми стояли на розі вулиці біля Інвернеської ратуші й публічно визнавали нашу віру. На таких то оказіях я сповнювався релігійним запалом і бажав стати священиком.

„По чиїй стороні є Бог?”

Про цю справу я часто говорив з військовими священиками протягом тих шістьох років війни (1939 до 1945 рр.), і питав їх, „По чиїй стороні є Бог у цій війні?” Вони постійно відповідали, „Певно, по нашій! Ми воюємо проти лукавого тирана, який має намір запанувати над світом, і тільки наше християнське військо може знищити його!” Однак, ця відповідь не задовольняла мене.

Одного дня в їдальні для офіцерів я сидів з католицьким священиком нашої дивізії, і сказав йому: „Знаєте, що на нашому літаку служить один католик, і ви благословляєте його перед нашими польотами на Німеччину. Скажіть же мені, та сама католицька релігія в Німеччині благословляє католицького пілота німецького літака, який летить бомбардувати наші міста. Моє питання таке: ,По чиїй стороні є Бог?’”

„Ну, на це питання трудно відповісти”, сказав священик. „Я тільки знаю, що коли б ми допустили Гітлереві запанувати над світом, то в ньому не буде місця, ні на мене ні на тебе, ні на якого-небудь іншого християнина”. Це теж не була відповідь на моє питання, бо я був дуже цікавий знати: ,Чому ж німецькі католики й їхня церква не перестануть підтримувати Гітлера?’ Аж по закінченні війни я одержав відповіді на мої запитання.

Вісімнадцяте травня 1945 року, я стояв перед королем Георгом VI у Букінгемському палаці, у Лондоні, і там мене нагородили Видатним летючим хрестом за моїх 60 польотів над деякими найбільш захищеними індустріальними районами й містами Європи. Подумайте, мені дали медаль за те, що я нищив міста, села, і життя! З 13 членів нашого дивізіону, які вернулись з другої черги польотів, тільки я вернувся непоранений.

Пізніше того року мене звільнили від служби, і я оселився в містечку Донкестр, Англії, з дружиною, Барбарою, і нашим молодим сином. Протягом цього часу я став дуже пригнічений; захворів на нерви. Я дуже жахався через мою участь у вбивстві людей в наших бомбардуваннях Німеччини й Італії. Я повторно питав себе, ,Чи Бог простить мені?’ Часто я молився до Бога, щоб Він простив мені.

Перерваний обід

Сталось одного дня як я снідав вдруге, задзвонив дверний дзвінок, і дружина пішла подивитись хто там був. Вона забарилась, а я нетерплячо чекав, щоб вона подала мені другу страву. Отже, вставши від стола дещо розгніваний, я перервав розмову дружини з цим чоловіком, кажучи, „Що це таке?”

„Ваша дружина зацікавилась цією книжкою, Нехай Бог буде правдивий”, чоловік відповів ласкаво. „Я Свідок Єгови й відвідую людей вашого сусідства”.

„Ні, дякую вам!” я відповів. Тільки згадати Свідків Єгови роздратовувало мене. „Ми не цікавимось тими людьми, які не брали участі в нашій війні, але які задоволено споживали наш харч, якого привозили наші мореплавці рискуючи своїм життям!”

„Ну, пане”, відповів дуже лагідно чоловік стоячий на порозі, „я хотів би згадати, що під час війни по всіх країнах світу Свідки Єгови були нейтральні й не брали участі в війні. Однак, у тій самій війні, так як ви самі знаєте, протестанти вбивали протестантів, а католики, католиків і це без докорів сумління. Але Свідки Єгови не вбивали один одного, ані кого-небудь іншого”.

Сторона по якій Бог є

Його відповідь пригадала мені те питання, якого я питав під час війни, „По чиїй стороні є Бог?” Отже, я запитав цього чоловіка те саме питання.

„Ну, на це питання легко відповісти”, він сказав. Чоловік показав мені Ісусові Слова записані в Євангелії Івана 13:34, 35 і прочитав: „Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви! По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою”.

„Очевидно”, він додав, „якщо ми дійсно любимо один одного, то де б ми не жили в світі ми не будемо вбивати одні одних незважаючи на те, що політичні діячі можуть казати нам щось протилежного. Свідки Єгови застосовують ту Ісусову заповідь, хоч у Німеччині багато Свідків померло в концтаборах за їхню нейтральність, а багатьох інших, таких як я, були ув’язнені в цій країні. Ми віримо, що Бог є по стороні тих людей, які дійсно люблять одні одних”.

Цей чоловік був дуже переконливий, отже ми купили ту книжку. Я з дружиною сиділи в ліжку й читали її, а також перевіряли наведені вірші, аж до ранку. Ми довідались як війни, так як світова війна в якій я воював, були частиною „ознаки” на те, що незабаром Божий уряд знищить усе тиранство й перемінить землю на місце в якому християни зможуть жити в мирі.— Матвія 24:3—14.

Десь з тиждень пізніше, ми написали листа до того чоловіка, який лишив нам ту книжку й свою адресу й запросили його відвідати нас. Ми мали багато запитань. Чоловік вернувся кілька днів пізніше, і ми почали студіювати з ним Біблію. Після другої студії, ми почали приходити на зібрання в місцевому Залі Свідків Єгови, і зрештою я з дружиною охрестились у 1948 році.

Інакша служба на висоті

Протягом років, я з дружиною прагнули служити як повночасні проповідники, і звичайно, коли наш син став місіонером у Південній Америці, то це підсилило наше бажання. Але це було велике рішення для нас, тому що наше життя було досить вигідне; у нас був гарний дім, і я заробляв багато грошей. Ми вже постарілись, і дещо подались. Однак, я таки знав, що ми могли більше служити Богові.

Добре обдумавши справу з допомогою молитви, ми зробили своє рішення. Ми продали дім і трохи поплакали, тому що жили в тому домі більше, як 20 років. Отже, в червні 1973 року, ми вже летіли понад неродюче плоскогір’я Болівії до аеропорту в Ла-Пасі.

Син з його дружиною чекали на нас на аеропорті. Після кількох хвилин подорожі ми зупинились, і ось перед нами був дуже захоплюючий краєвид, якого я ще в житті не бачив. Столиця, Ла-Пас, розташована в глибокій порожнині, подібної до лійкуватого отвору на вершині вулканічної гори, 1000 футів нижче плоскогір’я. Уже почало смеркатись, і внизу ми бачили мерехтячі світла цілого міста. На віддалі за містом, снігом укрита гора Ільїмані відбивала останні проміння заходячого сонця.

Коли я служив при британській військово-повітряній силі, то мене навчили завжди вдихати кисень, коли ми летіли вище 10 000 футів. А тут, ми будемо жити на висоті близько 12 000 футів — без маски для кисня! Як же трудно було ходити по стрімких пагорках Ла-Паса, задихаючись через брак кисня в розрідженій атмосфері, коли проповідували людям від дому до дому! Але як приємно втішно жити майже в безхмарному оточенні, зі снігом-укритими вершинами Анди гір завжди на виді!

Проте, найбільш задовольняючим було велике зацікавлення людей доброю новиною Божого Царства. Спершу, я виписував звістку іспанською мовою на картці й носив її з собою, щоб допомогти мені запам’ятати те, що я мав говорити людям. Звичайно, деколи було трудно розмовляти іспанською мовою. Але, після 12 років я вже міг виступати з публічними промовами по-іспанськи й служити як старший в одному із зборів. Протягом років, ми мали дуже потішаючі досвіди в службі, і студіювали Біблію з 20 особами, які вже охрестились. Проте, через погане здоров’я я з дружиною мусили вернутись назад до Англії, де ми продовжуємо розказувати людям про Боже Царство.

Коли я пригадую собі ту страшенну ніч, коли ми бомбардували Кельн, то мене нудить те що я спричинив таке знищення й страждання. ,Чи Бог дійсно благословляє воюючих у війні?’ я часто бажав знати. Який я вдячний знати, що коли нації йдуть на війну, то Бог не є по жодній стороні. Краще, так як той Свідок пояснив мені: „Бог є по стороні тих людей, які дійсно люблять одні одних”. (Івана 13:34, 35) — Так як розказав Давид Уокер.

[Примітки]

[Вставка на сторінці 5]

Літак заколивався, і я чув „шш-ш-ш”, як чотиритонна бомба відпадала від літака

[Вставка на сторінці 6]

,Чому я беру участь у знищенні тисячів невинних громадян цього великого міста?’ я запитав себе

[Ілюстрація на сторінці 5]

Тисяча бомбардувальників летіли на Кельн

[Відомості про джерело]

РАФ музей, Лондон

[Ілюстрація на сторінці 6]

Кельн, одно місто, якого ми бомбардували протягом моїх 60 польотів

[Відомості про джерело]

СШ військове фото

[Ілюстрація на сторінці 7]

Уокер з дружиною, Барбарою, і сином під час другої світової війни

[Відомості про джерело]

„Топікал” пресове агентство, ЛТД, Лондон

[Ілюстрація на сторінці 8]

Давид Уокер з дружиною проповідують болівійці про Боже Царство