Погляд Біблії

„Право вмирати” — хто повинен вирішувати?

НЕ ТРИМАЙТЕ мене живою, щоб я ниділа!’ плакала 88-тилітня Клера в ліжку лікарні. Бувши оживлена три рази того тижня, вона хотіла померти спокійно. Так то буває з багатьма пацієнтами хворими на невиліковну хворобу; вони просять умерти. Для лікарів і суддів це дискусійне питання — для родичів болісний вибір. Але хто має право вирішувати?

Чому дилема?

Іноді, згідно з книжкою Усвідомлення смерті, „деколи безглуздо продовжують життя в лікарнях медичною технологією”. Коли неминучу смерть неможливо припинити надзвичайними медичними процедурами, то виникають питання відносно права поважно вмирати. Чи ж пацієнтам не слід вирішувати як вони хочуть померти — мучитись чи спокійно? Так як пояснює Нова британська енциклопедія: „Представляється широко дискусована моральна дилема пацієнтові, якого тримають живим штучними способами. Виникає питання, чи це слід виключити дихальний пристрій”. Один хірург з великого медичного центру в ША питає: „Чи це душогубство виключати пристрій, яким тримають людину живою? Чи є яка моральна чи етична різниця пускати такий пристрій, у порівнянні з виключенням його, коли він уже діє?”

Дилема зростає, тому що немає точного пояснення на такі вислови як „живий” і „мертвий”, і немає гарантії на такі припущення як „незцілимий”, „невиліковний”, або „умираючий”. Також „надзвичайне” змінюється залежучи від місцевості, часу, і здібності спеціаліста. І конфлікти можуть виникати через різні інтереси пацієнтів, родичів та лікарів. Крім того, на семінарі медичної етики проведений 1982 р. медичною колегією Лагоського університету в Нігерії, доктор Оладапо Ашіру признав, що „трудно об’єктивно дослідити усвідомлення смерті”.

Ці проблеми кидають виклик сумлінню лікарям, які відчувають обов’язок додержуватись моральних, етичних і релігійних переконань. Доктор Ашіру зробив цей висновок: „Поводитись з такою справою потрібно уваги, пошани, медичного розсудку й стримання, як також непохитності”.

Що Біблія говорить про це?

Життя — це святий дар від нашого Творця. (Псалом 36:10) Життям слід дорожити. Шануючи Божий погляд життя, а також світський закон, і щоб не нарушити доброго сумління, то християнин ніколи не буде навмисно спричиняти комусь смерть.— 2 Мойсеєва 20:13; Римлян 13:1, 5.

Лікарі признають, що „напружені зусилля підтримувати життя в дійсності можуть стати продовженням умирання, замість продовженням життя”. Що ж робити, коли лікарі кажуть, що в найкращому вони можуть продовжити процес умирання механічним приладдям? Коли ясно що смерть є неминуча, то Біблія не вимагає, щоб штучним способом продовжувалось процес умирання. Дозволити людині померти під такими обставинами не становить порушення Божого закону.

Християнинові поможе задуматись над цими подіями записаними в Біблії: Здавалось, що Йов, а також Єзекія були невиліковно хворі, але видужали. (Йова 7:5, 6; 42:16; 2 Царів 20:1—11) Не робіть поспішних висновків, що людина вмирає. Але, те що сталось з Бен-Гададом вийшло інакше. (2 Царів 8:7—15) Саулів зброєноша не послухався його просьби, щоб допомогти йому ,померти поважно’, а Давид стратив за душогубство іншого чоловіка, який заявляв, що це він учинив те ,умертвіння’. (1 Самуїлова 31:4; 2 Самуїлова 1:6—16) Ясно, Біблія не схвалює прискорення смерті.

Це є прикладом для нас, щоб ми сьогодні обережно поводились з такими справами. Кожна справа інакша й її слід вирішувати з допомогою молитви, поважаючи Божий погляд дорогоцінності життя. У цьому Ревека є гарним прикладом, яка, коли журилась про своє життя, „пішла запитатися Господа [Єгови, НС]”.— 1 Мойсеєва 25:22.

Хто вирішує?

Загальне питання таке: ,Чиє це життя?’ Основно, це пацієнт повинен вирішувати, тому що це його життя, дар від Творця. (Дії 17:28) Проте, якщо пацієнт неспроможний вирішувати, то найближчий родич або призначений законом опікун мусить вирішувати за нього. Заступник мусить шанувати й затвердити право пацієнта, а не своє власне. Так само, щодо неповнолітніх дітей, то батьки мають Богом-даний обов’язок і законне право вирішувати для них.— Псалом 127:3.

З другого боку, так як заявляє Колумбія ла рів’ю, „взагалі визнають, що суд не є правильне місце для вирішування способу лікування. . . Суди нездатні брати на себе роль заступника й вирішувати”. А щодо лікаря, то чи ж це не було б неетично для нього накидати на пацієнта свої релігійні переконання? Він повинен діяти в межі пацієнтової релігії або відмовитись лікувати пацієнта, коли його релігійне переконання мучитиме йому сумління. Найкраще було б для лікаря, служителя, й родини співдіяти з пацієнтом і вирішувати те, що буде найкраще для нього.

Які би там не були наслідки їхнього рішення, то християни можуть покладатись на обіцянку Творця, що настане час, коли ніхто не буде казати, „Я хворий”. (Ісаї 33:24) Невиліковно хворі мають Божу чудову обіцянку на воскресіння до життя й здоров’я в раю під Божим Царством. (Дії 24:15; Об’явлення 21:1—4) Час уже близько, коли, через Ісуса Христа, Бог Єгова дасть послушним людям право жити, вічно! — Івана 3:36.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Що тут затягається — життя чи смерть?