Майбутність Релігії беручи до уваги її минуле
Частина 12: 100—476 роки н. е. Погашають світло Євангелія
«Людина довідалась, що багато легше фальсифікувати правду ніж підвищувати якість своїх рис». (Чарлз Кейлеб Колтон, англійський священик з 19 століття).
ПОЧИНАЮЧИСЬ 33 року н. е., коли Рим призвів до загибелі засновника християнства, та шоста світова сила біблійної історії постійно сперечалася з християнами. Вона ув’язнювала християн, кидаючи їх між леви. Навіть коли римським християнам загрожувала мученицька смерть бути людськими факелами для освітлювання садів імператора Нерона, то все ж таки християни в першому столітті продовжували сяяти духовним світлом (Матвія 5:14). Згодом, це становище змінилось.
«На початку третього століття,— каже книжка Від Христа до Константина (англ.),— церква набирала шанобливого становища». Але ця шанобливість мала свою ціну, «зниження норм». Згідно з цим, «жити по-християнському вже не було вимогою для християнської віри».
Світло Євангелія послабшало й тільки мигтіло. І «до четвертого століття,— каже в книжці Імперський Рим (англ.),— християнські письменники не тільки заявляли про можливість бути християнином і римлянином, але також що довга історія Риму започаткувала християнський епос... Натякаючи на божественне визначення Риму».
Римський імператор, Константин великий погоджувався з цим поглядом. У 313 році н. е., Константин узаконив християнство. З’єднанням церкви з державою, настановленням релігійних провідників на державні посади, і дозволяючи державі контролювати релігійними справами, Константин дуже пошкодив інтересам християнства.
На початку другого століття, Ігнатій, єпископ Антіохії, запровадив новий метод зборового уряду. Замість тіла старших, монархальна єпархія призначила одного священика наглядати над кожним збором. Близько століття пізніше, Кіпріан, єпископ Карфагена, розширив цю духівницьку систему на монархальну семирангову ієрархію, яку очолював єпископ. Під ним служили священики, декани, піддекани, і священики іншого рангу. Згодом церква на Заході додала ще восьмий ранг, тоді як в Східній церкві служила п’ятирангова ієрархія.
До чого довело це з’єднання церковної ієрархії з державою? У книжці Імперський Рим пояснює: «Тільки 80 років після великого переслідування християн, церква почала вигубляти єретиків, і її священики посідали майже таку саму силу як імператори». Справді, Христос не мав цього на думці, коли наказав Своїм учням, що вони «не були частиною світу», і що вони переможуть світ, не силою, але їхньою вірою. (Івана 16:33; 17:14; порівняйте 1 Івана 5:4).
«Святі» і грецькі боги
Давно перед Константином, поганські ідеї вже фальсифікували християнську релігію. Міфічні боги Греції сильно впливали на релігію Риму, як також на християнську релігію. «Ще до розвитку Риму на імператорську силу,— каже в книжці Римська міфологія (англ.),— Юпітера ототожнювали з грецьким Зевсом... Пізніше Юпітерові поклонялись як Оптімусу Максімусу, Преблагому Великому, назва яку пізніше засвоїлась в християнстві й яка являється на багатьох монументальних написах». Нова британська енциклопедія додає: «Під християнством, грецькі герої а навіть божества, переживали як святі».
Автор М. А. Сміт пояснює, що це було «мішанина багатьох богів, і знищення районних незгод... Між людьми розвинулась думка, що різні божества дійсно були тільки різні назви однієї великої сили... Єгипетську Ісіду, Артеміду ефесян, сирійську Астарту можна вважати рівними. До грецького Зевса, римського Юпітера, єгипетського Амона-Ра, а навіть єврейського Ягве можна звертатись як імена однієї великої сили».
Тоді як грецька думка зливалась з римською в Римі, то в християнстві по інших місцевостях відбувались зміни. В Александрії, Антіохії, Карфагені, і Едессі, центри теологічної діяльності, розкрились відмінні школи релігійної думки. Герберт Уадамс, колишній Кентерберійський канонік англіканської церкви, каже, що на Александрійську школу, наприклад, «головно вплинули їдеї Платона», надаючи інакомовні значення більшості заяв «Старого Завіту». Антіохійська школа засвоїла більш пряме, і критичне відношення до Біблії.
Відстань, брак сполучення, і непорозуміння мови посилювали відмінності. Головно відповідальним за це становище був дух незалежності й себелюбна амбіція релігійних провідників охочих фальсифікувати (підробляти) правду заради особистого зиску, і таким чином придушували світло Євангелія.
«Знання, неправдиво назване»
Ще на початку першого століття, фальшиве релігійне навчання дуже вплинуло на християнство, спонукуючи Павла перестерегти Тимофія відвертатись «від суперечок знання, неправдиво названого так» (1 Тимофія 6:20, 21). Це можливо стосувалось гностицизму, який-то рух здобув видатного становища на початку другого століття, але очевидно почався в першому, мабуть з одним Симоном Магусом. Декотрі вчені кажуть, що це міг бути той самий Симон про якого говорить у Біблії в Діях апостолів 8:9.
Гностицизм бере свою назву від грецького слова гноʹсіс, що значить «знання». Гностики сперечались, що спасіння було залежне від спеціального містичного знання, глибшого від знань звичайних християн. Гностики вірили, що це знання уможливлювало їх навчати, так як каже Енциклопедія релігії, «глибші правди виявлені Ісусом».
Джерел гностицизму багато. Від Вавілона, гностики запозичили практику приписувати таємне значення біблійним числом, які припустимо виявляли містичну правду. Гностики також навчали, що тоді як дух був добрий, то всяка речовина природно лукава. «Це такий самий ряд міркувань,— каже німецький автор Карл Фрік,— який вже поширювався в перському дуалізмі й на Далекому сході в китайському «йїн» і «йянь». «Християнство» в писаннях гностицизму точно походить з нехристиянських джерел. Як же ця течія може бути «глибша правда виявлена Ісусом»?
Учений Р. Е. О. Уайт називає гностицизм з’єданням «філософських здогадів, забобонів, напівмагічних обрядів, і деколи фанатичних, а навіть непристойних, культів». Ендрю М. Грілі з Арізонського університету каже: «Ісус гностиків іноді буває непослідовний, іноді незрозумілий, а деколи навіть викликає жах».
Перекручення правди про Христа
Гностики не були єдині перекручувати правду про Христа. Несторій, патріарх Константинополя в 5 столітті, навчав двоособого Христа, тілесного Ісуса й божественного Сина Божого. Коли Марія породила Христа, то породила людину, але не божественного Сина. Цей погляд не погоджувався з монофіситством («єдиною природою»), тобто нерозлучне з’єднання природи Ісуса Христа з Богом, і незважаючи на Його дві природи, Ісус дійсно був одним, в цілості Богом і одночасно в цілості людиною. Згідно з тим ученням, то Марія породила Бога, а не тільки тілесного Ісуса.
Обидві ці теорії розвинулись у результаті суперечки, яка постала в попередньому столітті. Арій, Александрійський священик, сперечався, що Христос був менший від Отця і тому не вживав слова гомооусіос (однієї суті) відносно Христового споріднення з Богом. Нікейський собор відкинув цей погляд 325 року н. е., установлюючи правило, що Ісус справді був «тієї самої суті як Отець». У 451 році н. е., Калседонський собор заявив, що Христос був утіленим Богом. Вавілонське, єгипетське, і грецьке поняття триєдиного Бога вже витісняло Христове вчення, що Він і Його Отець були дві відмінні особи, зовсім нерівні (Марка 13:32; Івана 14:28).
В дійсності, Тертулліан (бл. 160—230 н. е.), член північно-африканської церкви, впровадив слово «трінітас», яке вже вторгувалось у християнство ще перед народженням Арія. Тертулліан, перший широко писав латинською замість грецькою мовою, і допоміг заложити основи західної теології, як також «святий» Августин, інший північно-африканський теолог близько двоє століттів пізніше. «[Августина] взагалі вважають бути найбільшим мислителем християнської давнини»,— каже Нова британська енциклопедія. Але її наступні слова турбуватимуть кожного щирого католика й протестанта: «Розум Христа став тигелем у якому релігія Нового Завіту зовсім сплавлювалась з неоплатонічною традицією грецької філософії; це також був засіб яким це злиття передалось середньовічньому римсько-католицизму й протестантизму протягом епохи відродження в так званому християнстві».
Криза католицизму
При кінці четвертого століття, імператор Теодосій І докінчив те що Константин започаткував, зробивши католицизм державною релігією. Незабаром після цього Римська імперія розкололась, так як побоювався Константин. У 410 році н. е. Рим завоювали Вестготи, плем’я германців, які вже довгий час непокоїли імперію, і в 476 році н. е., німецький генерал Одоакр усунув Західного імператора з посади, оголосив себе царем, і таким чином закінчилась Західна римська імперія.
Під цими новими обставинами, як поведеться католицизму? У 500 році н. е., католицизм заявляв мати 22 проценти світового населення в своєму членстві. Але з тих підрахованих 43 мільйонів осіб, більшість стали жертвою релігійних провідників, які довідались, що багато легше фальсифікувати правду, ніж підвищувати якість своїх рис. Вже придушили світло Євангелія правдивого християнства. Але незабаром народиться «з темряви, щось святе» про яке будемо обговорювати в наступній статті.
[Рамка на сторінці 16]
Приклади догматів гностицизму
Марціон (другого століття) розрізняв між недосконалим Богом у «Старому Завіті», меншим від Ісуса а Ісусовим Отцем, незнаним Богом любові в «Новому Завіті». Ідея про «незнаного бога є основною темою гностицизму»,— пояснює Енциклопедія релігії. Цього незнаного Бога пояснюють бути «всевишній Інтелект, якого людина не може зрозуміти». З другого боку, творець матеріального світу, є нижчий за рангом і зовсім інтелігентний, відомий як Деміург.
Монтаній (з другого століття) проповідував близький поворот Христа й влаштування нового Єрусалима в сьогоднішній Туреччині. Більше цікавлячись поведінкою, ніж догматами, він очевидно старався відновити оригінальні цінності християнства, але вдаючись до крайніх заходів, цей рух зрештою став жертвою розбещеності, яку він осуджував.
Валентин (з другого століття), грецький поет і найвидатніший гностик. Заявляв, що хоч Ісусове тіло явилось через Марію, то дійсно не породилось з неї. Це тому, що в гностиків матерію розглядалося як зло. На їхній погляд, Ісус не міг родитись матеріальним тілом, бо воно було б гріховне. Доцетісти, течія гностицизму, навчали, що боголюдська природа Христа була тільки на вигляд і ілюзією. У цьому включалось Його смерть і воскресіння.
Манес (з третього століття). Йому дали прізвище ал-Бабілію, арабське на «вавілонянин», тому що він заявляв себе бути «Божим вісником прибулим до Вавілона». Він намагався організувати всесвітню релігію об’єднанням догматів християнства, буддизму, і зороастризму.
[Ілюстрація на сторінці 15]
Константин допоміг придушити світло Євангелія злиттям християнства з поганським поклонінням.