Мої пошуки кращого світу
Розповіла колишня католицька монахиня.
КРАЩИЙ світ — чи це можливо? Звичайно, світ наповнений ненавистю, насильством, егоїзмом, зіпсуттям, несправедливістю та стражданням — такий світ не був запланований Богом, коли він створив його. Повинен бути кращий світ. Якщо це так, то я була готова зробити все, щоб допомогти його встановленню.
Я народилась і виросла в провінції Коррієнтес (Аргентіна), знаменитій своїм поклонінням діві Ітаті. Її населення католицьке, особливо релігійне, серед нього є багато паломників, які кожного року йдуть поклонятися тій діві. Я була серед них. З дитинства я бажала знати про Бога, про якого так багато говорилося, але мій батько заборонив мені відвідувати уроки катехізису. Пізніше, протягом мого неповноліття, батько став п’яницею через те, що зв’язався з поганим товариством. Ми всі страждали від цього, але особливо мати, яка отримала основний удар його словесного та фізичного насильства. У результаті я стала мужененависницею, вважаючи, що всі чоловіки погані та зіпсуті.
Моя мета — револьвер, щоб вбити
Однак школа розвинула мої найкращі якості. Я навчалась із завзятістю та наполегливістю, отримуючи диплом кравця і диплом з комерційних дисциплін, а пізніше, закінчуючи навчальний заклад із найкращим дипломом вчителя. Тепер всі мої мрії почали збуватися — отримання звання та дипломів, які звільнили мене від батьківського ярма. В цей самий час я планувала тяжко працювати, щоб покращити життя мами, а потім купити револьвер, щоб вбити свого батька!
Ця думка, звичайно, не принесла мені радості, а забрала мир та щастя. Я почувала себе, наче тварина в клітці. Мені тоді було 20 років, і я знаходилась у лабіринті без виходу.
Релігійне життя. Надії всупереч реальності
Десь у той період я почала товаришувати з монашками, а також із комуністами. Обидві сторони старались тиснути на мене своїми ідеями. Але бажання допомогти бідним у далеких країнах Африки та Азії спонукало мене прийняти рішення на користь жіночого монастиря.
Я жила в жіночому монастирі 14 років. Моє життя в монастирі було затишним, спокійним та мирним. Це продовжувалось доти, доки я не почала працювати зі священиками, що дотримувалися філософії, спрямованої на країни, що розвиваються; отже, я почала усвідомлювати різницю між світом, в якому жили ми, монашки, і світом всієї решти людства — світом болю та несправедливості, в якому люди страждали від гнітючого ярма влади.
У моєму релігійному ордені кармелітів-місіонерок ім. Терези де Авіли багато говорилося про справедливість, але настоятельки, коли справа торкалася інших, здається, цілком ігнорували її. Навчальний персонал отримував плату значно нижчу від офіційно встановленої урядом, без жодної додаткової доплати їм та їхнім родинам, також їх могли звільнити без попередження та без компенсації за звільнення. Прибиральницям випала ще гірша доля: після 10—12 годин праці в школі вони мусили шукати додаткової праці, щоб утримувати і годувати свої родини. Я бажала виправити ту несправедливість.
Коли я натякнула про це настоятельці, вона відповіла мені, що єдине, чого мені не вистачає, щоб бути справжнім екстремістом — це автомата за спиною! У той момент я подумала, що краще бути екстремістом, аніж такою бездушною, як вони. Отже, я вирішила просити звільнення від обітів незайманості, бідності та покірності, яких я дала. Я бажала допомагати церкві в ширшому плані. Без жодних труднощів мене звільнили.
Моя політична діяльність
Потім я дійсно почала виконувати обіт бідності. Багато разів я не мала б навіть шматка хліба, коли б не допомогли мені доброзичливі люди, які оточували мене. Вперше в житті я почала усвідомлювати, яким було реальне життя простого народу. Я тісно співпрацювала з місцевою церквою в релігійній, соціальній та політичній сферах. Оскільки я була вчителькою дорослих, то мала багато нагод розмовляти з ними відносно примітивних умов життя, яких нав’язує їм суспільство, і про те, що існують причини цих умов і їх можливо усунути. І яким же чином? Спершу мирним шляхом і протестами, а потім, якщо необхідно, щоб досягнути бажаної мети справедливості, застосувати силу.
Цей релігійно-політичний рух, в якому я була замішана, організувався католицькими священиками, а підтримувався світськими людьми; його діяльність була спрямована на недорозвинені території Африки, Азії та Латинської Америки. Він пропагував безпосередні радикальні зміни в соціально-економічних структурах шляхом революційних процесів із цілковитим відкиненням всіх видів економіки, політики та культури імперіалізму. Цей рух мав мету встановити латиноамериканський соціалізм, який сприятиме створенню омбре нуево (нової людини), звільненої від пут, нав’язаних іноземними політичними системами.
Ми все більше і більше просочувалися в ряди бідноти, щоб краще зрозуміти їхнє життя. Дотримуючись цих ідей, я намагалася допомогти всім — молодим і старим, підліткам і дорослим.
Моє особисте життя. Найсильніше розчарування
Під час своєї боротьби проти умов, що спричиняють бідність, я цілком забула, що серце може зрадити. Я закохалась у свого боса, священика, з котрим прожила два роки. З часом я завагітніла. Коли священик дізнався про це, то хотів примусити мене зробити аборт, на що я не погодилася, тому що це було б душогубством. Для того щоб народити дитину, я вимушена була залишити співпрацю з цим священиком і покинути місто, щоб не виявилось, що я була його коханкою.
Я покинула місто із глибокою емоційною раною і хотіла покінчити життя самогубством, кинувшись під поїзд, але щось мене стримувало. Я не піддавалась. Друзі, родина і добре настроєні до мене люди в моєму рідному містечку проявляли до мене любов, співчуття і розуміння — те, чого ніколи не робив єдиний чоловік, якого я любила. Коли в мене народився син, вони піклувалися нами. Я бажала, щоб мій син став сильним, динамічним чоловіком, вірним своїм переконанням, готовий навіть померти за свої ідеї. Саме тому я дала йому друге ім’я Ернесто в честь Ернесто (Че) Гевари (відомого аргентінського партизана), яким я дуже захоплювалась.
Коли військові здійснили переворот в Аргентіні, то членів лівих партій почали переслідувати. Арештували багатьох моїх товаришів. Декілька разів енкапучадос (люди в капюшонах) робили обшуки мого дому і пограбували майже все моє майно. Багато разів влада викликала мене на допит, щоб я повідомила місце перебування своїх товаришів, але я залишалась вірною своїм друзям, бажаючи краще померти, ніж стати зрадницею.
Поворотна точка
Оскільки я жила в такій напруженості, мені було потрібно когось, з ким я могла б поговорити, кому могла б довіряти як справжньому другові. Саме тоді два Свідка Єгови постукали в мої двері. Я прийняла їх із радістю, помітивши в них певний спокій і дружелюбність — це приваблювало мене. Я бажала, щоб вони ще раз прийшли і почали біблійне вивчення зі мною. Коли вони знову прийшли, я пояснила їм про ту важку ситуацію, в котрій знаходилась, і щиро призналась їм, що не хотіла, щоб їх вважали моїми спільниками. Вони запевнили мене, що не треба боятися, тому що влада знає, хто вони такі.
Наше біблійне вивчення стало для мене з самого початку тернистою дорогою. Оскільки я втратила віру і впевненість в існуванні Бога, мені було дуже важко прийняти доктрини під час біблійного вивчення з книжки «Правда, яка веде до вічного життя». Я вже хотіла закинути ці вивчення, думаючи, що Біблія — міф, а Маркс сказав правильно, що релігія — це «опіум для народу». Коли я виразила свою думку Свідкам і сказала, що вони даремно витрачали на мене час, вони відповіли, що не вважають допомогу людям, які потребують її, даремною тратою часу.
Коли мене запросили відвідати Зал Царства, в мене були різні думки. Мені вже набридли зібрання, яким так сильно бракувало обміну думок, взаємоповаги та дружності. Однак зібрання Свідків Єгови відрізнялися. Вони основувалися на Біблії і зміцняли віру, спонукуючи нас любити один одного і навіть любити своїх ворогів.
Нова християнська особистість витіснила насильство
Нарешті я знайшла шлях покращити світ. Восьмого червня 1982 року я символізувала своє присвячення Богові Єгові хрещенням у воді, після чого, як ніколи перед тим, бажала скинути свою стару особистість, політичного омбре нуево насильства, і придбати нову особистість із добрими плодами, описаними в Галатів 5:22, 23. Сьогодні я беру участь в іншій боротьбі, християнській боротьбі,— проповідуванні доброї новини про Царство, присвячуючи себе навчанню інших правди про Царство кращого світу, що наближається.
Яке ж благословення навчати мого маленького сина, щоб він, замість наслідувати Ернесто (Че) Гевару, ходив стопами Ісуса Христа, нашого Господа та Взірця! Я молюся, щоб мій син і я разом із всіма, хто любить справедливість, включаючи моїх колишніх друзів та моїх рідних, могли ввійти в той вічний, кращий світ — райську землю, наповнену радістю, миром, щастям та справедливістю. Насильство не приносить користі нікому, воно тільки спричиняє безконечні ненависть, роз’єднання між людьми, розлад і неспокій. Я розповіла це зі свого власного досвіду (Юджінія Марія Монзон).
[Ілюстрація на сторінці 22]
Проповідування від дому до дому в Аргентіні.