Рішення допомогти дітям

ВЧОРА померло 40 000 дітей віком до п’яти років у країнах, що розвиваються. Наступні 40 000 помруть сьогодні. Ще інші 40 000 — завтра. Більшість із них могла б жити.

Цю ситуацію роками називали «тихою тривогою» або «спокійною катастрофою» у розумінні, що світ здебільшого не звертав уваги на це. «Якщо б кожного дня вимирало 40 000 плямистих сов, виникло б обурення в людей. Але вмирає 40 000 дітей, і цього майже ніхто не помічає»,— у розпачі висказався Пітер Тілі, представник США на Всесвітній конференції на найвищому рівні із питань захисту дітей, проведеній у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку в 1990 році.

Деякі вважають, що ця конференція нарешті зробить якісь зміни. Найвищі урядові діячі, включаючи 71 державного керівника, прибули зі 159 країн світу. Вони всі разом представляли 99 відсотків населення світу. Настрій на цій конференції підсумував Михайло Горбачов такими словами: «Людство вже більше не може миритися з фактом, що кожного року вмирають мільйони дітей».

Світ перед початком проведення цієї конференції показав свою підтримку. Буквально сотні державних та громадських зустрічей, семінарів, нарад і дискусій зосереджувались на питаннях становища дітей. Більше мільйона людей у 80 країнах палило свічки як символ надії на те, що, незважаючи на майбутні труднощі і проблеми, світ зможе стати кращим місцем для проживання.

ЮНІСЕФ (Дитячий фонд ООН) проголосив заключний день тієї конференції, «мабуть, найважливішим днем для дітей цілого світу». Чому такий ентузіазм? Тому що світові лідери розробили конкретний «план дій», щоб зменшити страждання та смертність дітей по цілій землі.

Щоправда, історія дипломатичних відносин під час конференцій насичена невиправданими надіями. Однак, у зв’язку з закінченням «холодної війни», багато людей почало відчувати новий дух відвертості і співпраці. Джеймс Ґрент, директор ЮНІСЕФ, з піднесенням заявив: «Керівники держав і урядів фактично зробили перший крок до того, щоб забезпечення добробуту всіх людей — «дітей», що виросли, і звичайних дітей — стало основною метою розвитку нового світового порядку».

До речі, протягом року після проведення конференції більшість держав вже розробила національні плани втілення в життя її рішень. Це спонукало директора Ґрента висловитись: «Тепер ми бачимо досить реальну перспективу, що до 2000-го року буде усунена проблема здоров’я усіх дітей».

Але яке становище дітей, виявлене міжнародними засобами масової інформації, соромлячись, приховує світ? Чи тепер, після закінчення «холодної війни», в атмосфері міжнародної співпраці є підстава вірити, що Організація Об’єднаних Націй приведе до чарівного нового світу? Чи можемо ми реально надіятись на чудове майбутнє наших дітей? Ці питання обговорюватимуться в наступних двох статтях.