Мій батько був «звільнений атомною бомбою з в’язниці»

Шостого серпня 1945 року о 8¹⁵ над Хіросімою (Японія) вибухнула атомна бомба, спустошивши місто і знищивши сотні тисяч людей. Оскільки мій батько не хотів поклонятися імператору і підтримувати японські воєнні операції, то в той час він був у хіросімській в’язниці.

МІЙ батько часто розповідав, що трапилося з ним того незабутнього ранку. «Від стелі моєї камери відбився яскравий спалах,— каже він.— Потім я почув страшенне ревіння, наче гори зрушилися з місця. Раптом камеру заволокло густим мороком. Я засунув голову під матрац, щоб захиститися від того, що, на мою думку, було чорним газом.

Через 7-8 хвилин я висунув голову з-під матраца і побачив, що «газ» розвіявся. У камері знову стало ясно. Але уламки полиці і велика кількість пилюки створили справжній розгардіяш. Позаяк в’язниця була обгороджена високим муром, то полум’я пожежі не дійшло до нас.

Я виглянув у вікно на подвір’я й аж рота роззявив від здивування! В’язничні цехи і дерев’яні споруди — все зрівнялося із землею. Потім я глянув у віконечко, що з протилежного боку камери. Камери корпусу, що стояв навпроти, були повністю зруйновані. В’язні, що залишилися живими, кричали за допомогою. Довкола стояв страх і паніка — повне спантеличення і жах».

Коли я був дитиною, то дуже любив слухати батькові розповіді про те, як, за його словами, він «був звільнений атомною бомбою з в’язниці». Він розповідав про це без почуття провини, оскільки його було ув’язнено несправедливо. Але перш ніж розказати про те, у чому було звинувачено мого батька і в яких умовах він перебував у в’язниці, я розповім, як мої батьки познайомились з Тодайша — так тоді називалось Товариство Вартової башти в Японії.

Пошуки мети в житті

Мій батько був палким любителем книжок, і ще з дитинства він бажав здобути освіту. Коли він ходив у п’ятий клас початкової школи, то втік з дому в Ісіноморі (Північносхідна Японія). Маючи гроші лише на квиток в один бік, він поїхав поїздом у Токіо, де вирішив стати покойовим хлопцем у Сіґенобу Окума, який двічі був Прем’єр-міністром Японії. Але коли цей обдертий сільський хлопець з’явився у домі пана Окума, йому було відмовлено у роботі. Пізніше батько влаштувався на роботу у молочному магазині, де і проживав.

Ще підлітком батько почав відвідувати лекції політиків та вчених. На одній з таких лекцій було згадано Біблію як дуже важливу книгу. Отже батько купив Біблію з посиланнями й атласом. Його дуже вразила інформація, яку він читав, і це спонукало його займатися чимось корисним для всього людства.

Врешті-решт батько повернувся додому й у квітні 1931 року, коли йому було 24, одружився з 17-річною Гаґіно. Незабаром по одруженні один його родич вислав йому літературу, видану Тодайша. Вражений тим, що прочитав, батько написав до Тодайша в Токіо. У червні 1931 року його відвідала Матсуе Ісі, повночасна служителька із Сендаяa. Батько взяв у неї комплект книжок, серед котрих були «Гарфа Божа», «Сотвореннє» і «Правительство».

Мету в житті знайдено

Майже одразу батько зрозумів, що різні церковні вчення, як, наприклад, про те, що людина має безсмертну душу, що злі люди вічно мучаться в пекельному вогні і що Творець є триєдиним Богом,— фальшиві (Екклезіяста 9:5, 10; Єзекіїля 18:4; Івана 14:28). Він також зрозумів, що цей світ має закінчитися (1 Івана 2:17). Бажаючи знати, що йому потрібно робити далі, він сконтактувався з призначеним представником Тодайша, котрий відвідував його в серпні 1931 року, і після їхніх розмов батько охрестився і вирішив стати повночасним служителем Єгови.

Після довгих дискусій моя мати також пересвідчилась: те, про що вона дізналася з Біблії, є правдою. Вона присвятила своє життя Єгові і була охрещена в жовтні 1931 року. Коли батько почав продавати свою приватну власність з аукціону, то рідня подумала, що він збожеволів.

Життя у повночасному служінні

Батько залишив своїй мамі усі гроші від розпродажу з аукціону, а сам з дружиною вирушив у листопаді 1931 року до Токіо. Хоча вони і не отримали ніяких настанов про те, як розмовляти з іншими про добру новину Царства, однак почали проповідувати відразу по своєму прибутті туди (Матвія 24:14).

Їхнє життя не було легким. Особливо важко було моїй мамі, адже їй тоді було лише 17 років. Там ще не було братів і сестер, зібрань та зборів — був лише щоденний графік поширення біблійної літератури від дому до дому з 9⁰⁰ до 16⁰⁰.

У 1933 році їх проповідницьке призначення було змінено з Токіо на Кобе. Власне там я і народився 9 лютого 1934 року. Моя мати припинила ревне проповідування лише за місяць перед моїм народженням. Відтак батьки перебралися до Ямаґуті, потім до Убе, до Куре і зрештою до Хіросіми, проповідуючи у кожному місті близько року.

Арешт моїх батьків

Коли зміцнилася політика японського мілітаризму, публікації Товариства Вартової башти було заборонено, а Свідки опинились під суворим наглядом служби Спеціальної таємної поліції. Пізніше, 21 червня 1939 року, по цілій Японії проводились облави на повночасних вісників Свідків Єгови. Серед арештованих були також мої батьки. Мене передали під опіку бабусі, що жила в Ісіноморі. По восьми місяцях слідства матір було умовно звільнено на поруки, і зрештою 1942 року я зміг повернутися до неї в Сендай.

Тим часом батька разом з іншими Свідками допитувала таємна поліція у поліцейському відділенні в Хіросімі. Позаяк Свідки не поклонялися імператору і не підтримували японських мілітаристичних дій, їх сильно били. Але слідчому, що проводив допит, не вдалося зламати батькову віру в Єгову.

Після двох років слідства батька притягли до суду. Протягом однієї сесії суддя запитав: «Міура, що ви думаєте про його величність імператора?»

«Його величність імператор також є потомком Адама й також є смертною, недосконалою людиною»,— відповів батько. Таке твердження настільки здивувало секретаря в суді, що він забув записати це. Знаєте, більшість японців того часу вірили, що імператор — це бог. Батькові присудили п’ять років ув’язнення, і суддя сказав йому, що він просидить усе своє життя у в’язниці, хіба що зречеться віри.

Невдовзі після того, в грудні 1941 року, Японія напала на Сполучені Штати Америки в Перл-Харборі (штат Гавайї). У в’язниці стало бракувати їжі, і протягом зимових місяців у батька часто були холодні, безсонні ночі через нестачу вбрання. Хоча він не мав духовного харчу, у нього таки був доступ до Біблії у в’язничній бібліотеці, і, перечитуючи її, він залишався духовно міцним.

Коли впала бомба

На світанку 6 серпня 1945 року один в’язень хотів обмінятися книжками з батьком. Такий обмін був заборонений у в’язниці, але оскільки в’язень уже просунув свою книжку через коридор у його камеру, то батько висунув свою книжку до іншої камери. Отже, того ранку, коли впала бомба, замість діяти за своїм звичайно незмінним графіком, батько читав книжку. Як правило, в той час він мав би бути в туалеті. Після вибуху батько побачив, що туалет знищений уламками руїн.

Батька перевели у сусідню в’язницю в Івакуні. Незабаром після цього Японія здалася військам союзників і його було випущено на волю в післявоєнний хаос. Він повернувся додому в Ісіноморі в грудні 1945 року. У нього було досить-таки підірване здоров’я. Йому було лише 38 років, але він виглядав старим чоловіком. Спочатку я не повірив, що це мій батько.

Його віра не порушилась

В Японії панував хаос, і ми не знали, де розпорошилась та жменька вірних Свідків. Також у нас не було жодної літератури Свідків Єгови. А втім, батько навчав мене істини про Боже Царство, новий світ і дедалі ближчу війну Армагеддон безпосередньо з Біблії (Псалом 37:9—11, 29; Ісаї 9:5, 6; 11:6—9; 65:17, 21—24; Даниїла 2:44; Матвія 6:9, 10).

Пізніше, коли в середній школи почали навчати еволюційної теорії і у мене з’явилися сумніви щодо існування Бога, батько намагався переконати мене у тому, що Бог існує. Коли я не знав, на чий бік прихилитися, то врешті-решт він сказав: «Більшість людей у світі підтримують війну і несуть провину за кроволиття. Я, зі свого боку, дотримуюсь біблійного вчення і не підтримував ні мілітаризм, ні поклоніння імператорові, ні війни. Отже, сам ретельно зваж і вибери правдивий шлях у житті».

Знаючи те, чого навчав мене батько й відповідно до чого він жив, та порівнюючи це зі шкільною інформацією, я міг бачити, що еволюційна теорія не є логічною. До того ж ще ні один еволюціоніст не ризикував життям за свої переконання, а мій батько був готовий померти за них.

Якось у березні 1951 року, через п’ять років після війни, батько читав газету «Асахі». Несподівано він вигукнув з радощів: «Гей, вони прийшли, вони прийшли!» Він показав мені газету. У ній була стаття про п’ятьох місіонерів від Свідків Єгови, котрі щойно прибули в Осаку. Батько, підстрибуючи з радощів, зв’язався з газетою і довідався, що Свідки Єгови створили філіал у Токіо. Він дізнався адресу, відвідав філіал і таким чином поновив контакт зі Свідками Єгови.

Вірний до кінця

У 1952 році наша родина перебралася до Сендаю. Того самого року туди також прибули місіонери Товариства Вартової башти Дональд та Мейбел Хаслет і найняли будинок для вивчень журналу «Вартова башта». Лише четверо відвідувало ці перші зібрання, а саме: Хаслети, мій батько і я. Пізніше у Сендай до Хаслетів приєдналися місіонери Сініхі і Масако Тохаре, Аделайн Нако і Ліліан Самсон.

Спілкуючись з місіонерами, наша родина прогресувала в знанні Божого Слова та організації. Мати, віра котрої похитнулася через обставини під час війни, згодом почала відвідувати зібрання разом з нами, а також брати участь у проповідницькій діяльності. Я відчув потребу присвятити своє життя Богові Єгові й охрестився 18 квітня 1953 року.

По війні батько працював комівояжером в одній страховій компанії. Незважаючи на наслідки ув’язнення, включаючи розлади функціонування нирок і високий кров’яний тиск, у нього було сильне бажання відновити повночасне піонерське служіння. Він так і зробив десь у той самий час, коли я охрестився. Дарма, що погане здоров’я не дозволило йому довго піонерувати, його ревність у служінні спонукала мене залишити університет і поставити повночасне служіння на перше місце.

Ісаму Суґіура, один хороший юнак з Нагоя, був призначений моїм партнером. Першого травня 1955 року ми розпочали наше служіння як спеціальні піонери у Беппу, що на острові Кюсю. Там на цілий острів було лише декілька Свідків. Нині, через 39 років, на цьому острові ми маємо 15 духовно міцних районів з понад 18 000 Свідків. А по цілій Японії тепер є майже 200 000 Свідків.

Навесні 1956 року ми з Ісаму отримали запрошення відвідати Біблійну школу Ґілеад Товариства Вартової башти у Сполучених Штатах Америки. Ми підстрибували з радощів. Однак коли перед поїздкою я пройшов медогляд, лікарі знайшли у мене туберкульоз. З великим розчаруванням я повернувся додому у Сендай.

На той час батьків стан здоров’я погіршився і він лежав у ліжку вдома. Наша орендована квартира мала лише одну кімнату з циновкою на підлозі. Я лежав поруч з батьком. Оскільки батько не міг працювати, для матері настали тяжкі часи — треба було фінансово забезпечувати родину.

У січні 1957 року Фредерік В. Франц, тодішній віце-президент Товариства Вартової башти, відвідав Японію і з цього приводу було організовано спеціальний конгрес у Кіото. Батько заохотив мою матір відвідати цей конгрес. Хоча й мати не мала охоти залишати нас хворих на самоті, все ж вона послухала батька і поїхала на конгрес.

Згодом стан здоров’я батька почав погіршуватись з кожним днем. Лежачи поруч з батьком, я почав турбуватися і запитав його, як ми утримуватимемо самих себе. На це він відказав: «Ми служили Богу Єгові навіть ризикуючи життям, а він є всемогутнім Богом. Навіщо ж ти хвилюєшся? Єгова обов’язково подасть усе, чого нам потрібно». Потім він дуже лагідно докорив мені: «Виховай у собі міцнішу віру».

Двадцять четвертого березня 1957 року батько нечутно зробив свій останній подих. Після похорону я відвідав страхову компанію, у котрій він працював, щоб владнати усі справи, пов’язані з ним. Коли я вже виходив звідти, начальник філіалу дав мені паперовий пакет, говорячи: «Це власність твого батька».

Вдома я виявив у ньому досить велику суму грошей. Коли я пізніше запитав у начальника про гроші, він відповів, що це гроші, котрі щомісячно знімалися з батькової зарплати без його відома. Таким чином, батькові слова: «Єгова обов’язково подасть нам усе, чого нам потрібно» — виконались. Це значно зміцнило мою віру в захист від Єгови.

Десятиріччя у служінні

Матеріальна підтримка, якою стали ті гроші, допомогла мені сконцентруватися на відновленні фізичних сил удома. Через рік, 1958 року, ми з матір’ю були призначені спеціальними піонерами. Пізніше я служив роз’їзним наглядачем в Японії, а в 1961 році я мав привілей відвідати десятимісячний курс школи Ґілеад у всесвітньому центрі Свідків Єгови в Брукліні (Нью-Йорк).

Повернувшись в Японію, я знову почав служити зборам у ролі роз’їзного наглядача. Пізніше, 1963 року, я одружився з Ясуко Габа, котра працювала у філіалі Свідків Єгови у Токіо. Ми були у роз’їзній праці аж до 1965 року, коли нас обох запросили служити у токійському філіалі. З того часу ми служили разом спочатку у філіалі в Токіо, потім у Нумадзу, а нині в Ебіна.

Мати перебувала у спеціальному піонерському служінні аж до 1965 року. І відтак вона активно допомагає багатьом людям приймати біблійні істини. Нині їй 79 років і вона порівняно здорова. Ми раді, що вона живе неподалік і відвідує той самий збір, що й ми,— біля філіалу в Ебіна.

Ми справді вдячні Єгові, що мій батько пережив вибух атомної бомби над Хіросімою. Він був вірним до кінця, і я прагну зустріти його у новому світі та розповісти, як нас було врятовано в Армагеддоні — війні, котру він так хотів бачити (Об’явлення 16:14, 16; 21:3, 4). (Розповів Тсутому Міура).

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 11]

Катсуо і Гаґіно Міура зі своїм сином Тсутому.

[Ілюстрація на сторінці 15]

Тсутому Міура працює в японському філіалі Товариства.

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 13]

Hiroshima Peace and Culture Foundation from material returned by the United States Armed Forces Institute of Pathology