У мене не було мети в житті, але я знайшов її
УЯВІТЬ собі мій переляк і занепокоєння, коли рано-вранці я несподівано збудився від того, що два дужих чоловіки обшукували мою спальню. Тут же стояла моя мама, бліда і безпорадна, вочевидь у стані шоку. Ці чоловіки були детективами.
Я відразу здогадався, що́ вони шукають. Хоча я набрав сміливого, визивного вигляду, глибоко всередині мене засів страх. Я усвідомлював, що поліцейські заплутують у своє сильце нашу банду неповнолітніх злодіїв у Нью-Джерсі (США). Детективи грубо сказали мені одягнутися, а тоді забрали для допиту в головне поліцейське управління.
Як же я вскочив у таку халепу? Це починалося досить рано. Я мав себе за неповнолітнього закоренілого злочинця, ще коли був підлітком. Протягом 1960-х років багато молодих людей думало, що «класно» бунтуватися без причини, і я повністю був з цим згідний. Отже, у віці 16 років мене виключили зі школи, і я часто бував у сусідському підвалі. Там я зв’язався з бандою, яка об’єднувала молодих людей, котрі займалися крадіжками із зломом. Після того як я побував з ними у деяких невеличких справах, мені сподобалося почуття збудження і тривоги, тому кожна крадіжка викликала у мене трепет.
Отже, дев’ять місяців я насолоджувався крадіжками зі зломом. Наша банда в основному зосереджувала свою увагу на професійних конторах, де зазвичай зберігалися великі суми грошей. Що більше крадіжок ми здійснювали безкарно, то сміливіші ми ставали. Зрештою ми вирішили пограбувати філію головного банку округи.
Уперше справи пішли негаразд. Хоча ми пробралися в банк без труднощів, але провели жахливу ніч усередині, бо змогли добратися лише до касового апарату. Набагато серйознішою проблемою було те, що нашим пограбуванням зацікавилося Федеральне бюро розслідувань (ФБР). Невдовзі після того, як ФБР натрапило на наш слід, ми всі були заарештовані.
Сумні наслідки правопорушення
Мене особисто звинувачували в здійсненні 78 грабіжок зі зломом, і мені було соромно, коли на суді зачитувалися вголос подробиці кожної з них. Це, а також розголос про наші злочини в місцевій газеті завдали тяжкого удару моїм батькам. Але мене тоді не дуже турбувало, якого сорому і приниження вони зазнали. Мене засудили на невизначений строк у виправну колонію для малолітніх злочинців; це могло значити, що я пробуду в ув’язненні, поки мені не виповниться 21 рік. Однак, значною мірою завдяки зусиллям досвідченого адвоката, мене перевели у спеціальну виправну школу.
Хоча я уникнув ув’язнення, проте була поставлена умова, щоб я виїхав зі своєї місцевості й розлучився з усіма колишніми друзями. Для цього мене прийняли до приватної школи в Ньюарку, в якій займалися такими, як я, дітьми-правопорушниками. Окрім цього, від мене вимагалося щотижня відвідувати заняття з психологом, щоб отримати професійну допомогу. Мої батьки погодилися на усі ці умови, що було для них тяжко також і з фінансового боку.
Спроби змінитися
Очевидно, через розголос, якого набув наш процес, у місцевій газеті з’явилася редакційна стаття за назвою «Коли стримують різку». Ця стаття критикувала м’яке на вигляд покарання, котре отримала наша банда. Вперше коментарі цієї редакційної статті розбудили моє сумління. Тому я вирізав статтю з газети і пообіцяв собі, що колись якось відшкодую своїм батькам усі страждання, сором і збитки, яких я завдав.
Я подумав: однією можливістю довести моїм батькам, що я можу змінитися, було б закінчити школу з моїм колишнім класом. Я почав вчитися, як ніколи не вчився у своєму житті. У результаті, в кінці навчального року у присутності офіцера, який мав умовно звільнити мене на поруки, я повстав перед суддею, котрий виніс мені вирок, і його суворе обличчя осяяла посмішка, коли він дізнався, що у мене в середньому Б-плюс у кожному семестрі. Отже, тепер для мене відкрився шлях до старої школи, і я закінчив її наступного року.
Беззмістовність не полишає мене
Ішов 1966 рік, і в той час, як багато з моїх однокласників пішло на війну у В’єтнам, я поступив у коледж Конкорд у Західній Віргінії. У коледжі я почав вживати наркотики, відвідувати мітинги з боротьби за мир і познайомився зовсім з іншим світом, що змусило мене поставити під сумнів загальноприйняті цінності. Я шукав чогось, але сам не знав чого. Коли настали вихідні на День Подяки, замість того щоб поїхати додому, я рушив автостопом на південь у Флориду через гори Блу-Рідж.
Перед цим я ніколи не подорожував багато і тому тішився, що міг побачити чимало нових різних місцин; усе це тривало аж до самого Дня Подяки, коли я опинився у в’язниці міста Дейтона-Біч за бродяжництво. Мені було дуже соромно звернутися до батьків, але це зробило начальство в’язниці. Знову мій батько домовився заплатити великий штраф, аби я не відбував строку покарання у в’язниці.
Після того я залишив коледж. Із однією валізою і наново відродженим бажанням подорожей я знову був у дорозі, безцільно подорожуючи туди-сюди автостопом по східному узбережжі Сполучених Штатів Америки і працюючи на випадкових роботах, щоб забезпечити себе. Мої батьки майже ніколи не знали, де я був, хоча час від часу я навідувався до них. На мій подив, здавалося, що вони завжди були раді бачити мене, однак я не міг ніде осістись.
Тепер, через те що вже не вчився в коледжі, я втратив усі студентські пільги, завдяки яким отримав відстрочення військової служби. Тепер я мав призовний статус 1-А, і було тільки справою часу, коли мене заберуть в армію. Думка про те, що я можу втратити свою новознайдену свободу і жити у суворій дисципліні, була нестерпною. Тому я вирішив виїхати на кораблі з країни. З часом виникла можливість розпочати новий рід занять. Може, нарешті це стане справжнім змістом мого життя?
Життя найманця на морі
Старий друг нашої родини був капітаном на торговому кораблі Сполучених Штатів Америки. Він і розповів мені про нещодавно засновану програму навчання на морського механіка. Я охоче розпочав скорочене дворічне навчання, яке давало мені відстрочення військової служби і можливість отримати спеціальність морського механіка. Я отримав диплом 1969 року і найнявся на мій перший корабель у Сан-Франциско як офіцер-механік третього класу. Ми відразу відплили до В’єтнаму з вантажем боєприпасів. Подорож була без пригод, тому я розрахувався з цього корабля, коли ми приплили до Сінгапуру.
У Сінгапурі я пішов на флагман, який винаймав працівників з доків, котрі не були членами профспілки. Цей корабель курсував неподалік од демілітаризованої зони, вздовж берегів В’єтнаму, від мису Камрань на півдні до Дананга на півночі. Ми постійно чули відгомін немилосердного бомбардування. Однак з фінансового боку цей маршрут був вигідний, я заробляв як військовий найманець понад 35 000 доларів у рік, у цю суму також входила компенсація за ризик на війні та у випадкових атаках, коли ми були під відкритим вогнем. З цим новим багатством я далі не мав змісту в житті і бажав знати, що́ таке життя та куди я прямую.
Проблиск змісту життя
Після одного особливо страхітливого нападу з ворожим обстрілом мій помічник біля парового котла, Альберт, почав розповідати мені, як Бог збирається незабаром встановити на землі мир. Я насторожив вуха, слухаючи цю незвичайну інформацію. Коли ми знову попливли до Сінгапура, Альберт сказав мені, що був Свідком Єгови, але зараз став неактивним. Отже, разом ми намагалися відшукати місцевих Свідків у Сінгапурі. Здавалося, що ніхто не може допомогти нам у цьому, але одного вечора, саме перед від’їздом, Альберт знайшов у фойє готелю журнал «Вартова башта». На ньому була надрукована адреса. Однак у нас не було часу перевірити цю адресу, бо наступного ранку ми відплили до Сасебо (Японія), де корабель мусів стояти два тижні у доці.
Там команда корабля отримала свою плату, і ми розлучилися з Альбертом. Але лише через тиждень я із здивуванням читав телеграму від Альберта, в якій він повідомляв мені, що наступної суботи й неділі в Сасебо відбудеться конгрес Свідків Єгови. Я вирішив піти і подивитися, що́ це за конгрес.
Цей день, 8 серпня 1970 року, запам’ятався мені назавжди. Я приїхав на конгрес на таксі й опинився серед сотень охайно вдягнених японців. Більшість з них не говорило англійською, та здавалося, що усі хочуть потиснути мені руку. Такого зі мною ніколи не траплялося; хоча я не розумів і слова з програми японською мовою, але вирішив, що наступного дня піду знову — просто побачити, чи мене будуть вітати так ще. І мене вітали!
Ми набрали нову команду і через тиждень знову були в морі, тримаючи курс на Сінгапур. Найперше, що я зробив по прибутті,— це взяв таксі і поїхав за адресою, котра була на журналі «Вартова башта». З будинку вийшла привітна жіночка і запитала, чи може якось допомогти мені. Я показав їй адресу на «Вартовій башті», і вона негайно запросила мене увійти. Потім я познайомився з її чоловіком і дізнався, що вони, Норман та Ґледіс Белотті, були місіонерами з Австралії. Я пояснив їм, яким чином дістав їхню адресу. Вони надзвичайно щиро прийняли мене, відповіли на багато моїх запитань, і я пішов від них з пакетом, повним біблійної літератури. За наступні п’ять місяців, коли ми плавали вздовж узбережжя В’єтнаму, я прочитав багато з цих книжок, у тому числі й книжку «Правда, яка веде до вічного життя».
Тепер, вперше у своєму житті, я трохи відчув, що таке справжня мета і керівництво. Після наступної подорожі в Сінгапур я пішов з корабля.
Невтішне повернення додому
Також вперше я відчув бажання поїхати додому. Тому через кілька тижнів я повернувся додому у великому піднесенні, бажаючи розповісти своїм домашнім усе про Свідків Єгови. Вони не поділяли мого захоплення. Це й зрозуміло, оскільки моя поведінка не змінилася на краще. Я пробув удома лише кілька тижнів, коли в припадку гніву вчинив погром у місцевому нічному клубі. Я прийшов до пам’яті у в’язничній камері.
У той час я став вважати, що вже ніколи не зможу виправитися і навчитися контролювати свій нестримний темперамент. Либонь, я завжди буду бунтуватися без причини. Я не міг більше залишатися вдома. Я мусів поїхати геть. Тому через кілька днів я купив квиток на норвезький вантажний корабель, який прямував до Англії.
Англія і драматична школа
Мені подобалася Англія, але там було важко знайти роботу. Тому я вирішив пройти пробу голосу у різних драматичних школах, і, на моє здивування, мене прийняли у Лондонську школу драматичного мистецтва. Два роки в Лондоні я сильно пиячив, спілкувався з різними людьми і, звичайно, вживав усілякі види наркотиків.
Ні сіло ні впало я вирішив ще раз відвідати свою родину у Сполучених Штатах Америки. Але чи можете ви собі уявити, як переполошив їх тоді мій акторський вигляд? Я носив чорну накидку з двома золотими головами левів, з’єднаними ланцюгом на шиї, червону оксамитову камізельку і чорні оксамитові штани, оздоблені шкірою і заправлені у чоботи до колін. Чи треба дивуватися, що це, очевидно, не справило враження на моїх батьків і що я відчував себе не у своїй тарілці в їхньому консервативному оточенні! Тому я повернувся до Англії, де 1972 року отримав диплом з драматичного мистецтва. Тепер я досяг ще однієї мети. Але знову виникало настирливе питання: «Що робити далі?» Як і раніше, я відчував потребу знайти справжню мету в житті.
Нарешті закінчилося беззмістовне життя
Невдовзі після цього я нарешті відчув, що моє життя стало трохи стабільнішим. Це почалося з товаришування з моєю сусідкою Керолін. Вона була шкільною вчителькою з Австралії, звичайною врівноваженою людиною, повною протилежністю до мене. Ми дружили два роки без будь-якої романтичної прихильності. Потім Керолін поїхала на три місяці до Америки, і, оскільки ми були добрими друзями, я домовився, щоб вона зупинилася на декілька тижнів у моїх батьків. Вони, мабуть, дивувалися, що́ спільного вона могла мати з такою особою, як я.
Незабаром після того, як Керолін поїхала, я сказав своїм друзям, що теж поїду додому, і вони влаштували мені великі проводи. Але замість того, щоб повернутися до Америки, я доїхав тільки до південного Кенсінґтона (Лондон), де винайняв підвальне приміщення і зателефонував у філіал Свідків Єгови в Лондоні. Я чітко усвідомив, якого напряму має набрати моє життя. Не пройшло й тижня, як мене відвідала приємна подружня пара і негайно домовилася зі мною про біблійне вивчення. Через те що я вже читав публікації Свідків, тепер я палав бажанням навчатися і попросив, щоб зі мною займалися двічі на тиждень. Побачивши мій ентузіазм, Боб незабаром запросив мене до Залу Царства, і дуже швидко я почав приходити на зібрання регулярно.
Коли я дізнався, що Свідки Єгови не палять, то вирішив негайно покинути цю звичку. А що сказати про мій зовнішній вигляд? Я не хотів більше впадати всім у вічі, тому купив сорочку, краватку й костюм. Невдовзі я відповідав вимогам для проповідування від дому до дому і, хоча досить сильно хвилювався спочатку, з радістю робив це.
Я думав, що Керолін дуже здивується, коли приїде. Виявилося, що це занадто легко сказано! Вона просто не могла повірити, що я так змінився за короткий час: змінилася моя зачіска, зовнішній вигляд і ще багато чого. Я пояснив, як біблійне вивчення допомогло мені, і запропонував їй також вивчати Біблію. Спочатку вона побоювалась, а потім згодилася з умовою, що лише я буду навчатися з нею. Було приємно бачити, як швидко вона відгукнулася і незабаром почала цінувати біблійну правду.
Через кілька місяців Керолін вирішила повернутися до Австралії, і в Сіднеї вона відновила своє біблійне вивчення. Я залишався в Лондоні, поки не охрестився через сім місяців. Тепер я хотів знову поїхати додому в Сполучені Штати Америки і побачитися зі своєю родиною. Але цього разу я був сповнений рішучості зробити це правильно!
Інакше повернення додому
Мої спантеличені домашні хотіли знати, що відбувається цього разу — я виглядав занадто поважно! А я був щасливий, бо нарешті відчував себе справді вдома. Хоча мої батьки цілком природно дивувалися з моєї драматичної зміни, але були тактовними і реагували зі своєї звичайною добротою і терпимістю. Протягом кількох наступних місяців я проводив з ними біблійне вивчення. Також я почав вивчення з двома старшими сестрами, на котрих, безсумнівно, вплинуло те, як змінився мій спосіб життя. Авжеж, це було справжнє повернення додому!
У серпні 1973 року я поїхав за Керолін в Австралію, де з радістю зміг побачити, як вона охрестилася разом з 1200 іншими на міжнародному конгресі Свідків Єгови того ж року. Ми побралися наступної суботи в Камберрі, столиці Австралії. Тут я і прослужив у повночасному служінні наступні 20 років, з них 14 років старійшиною у місцевому зборі.
Разом з дружиною ми виростили трьох дітей — Тобі, Амберу та Джонатана. Хоча ми маємо звичайні родинні проблеми, я далі можу повночасно проповідувати як піонер і дбати за матеріальні потреби нашої родини.
Нині мої батьки, які живуть у Сполучених Штатах Америки, є присвяченими служителями Єгови і, хоча їм обом вже за 80, вони далі беруть участь у проповідуванні Царства. Мій батько є службовим помічником у місцевому зборі. Дві мої старші сестри також ревні у служінні Єгові.
Наскільки глибоко я вдячний Богу Єгові, що ті довгі роки безцільних блукань вже позаду! Він не тільки допоміг мені дізнатися, як найкраще використовувати своє життя, а й поблагословив мене об’єднаною і дбайливою родиною. (Розповів Дейвід Зуґ Патрік).
[Ілюстрація на сторінці 23]
Дейвід зі своєю дружиною Керолін.