«У Потосі є срібло!»

ВІД НАШОГО КОРЕСПОНДЕНТА У БОЛІВІЇ 

Йшов 1545 рік. Минуло лише 12 років після того, як Франсіско Пісарро завоював велику державу інків. Іспанці виявили, що один молодий індіанець потай здобуває срібло в невідомій їм місцевості в Андах, що на території нинішньої Болівії. Цю місцевість назвали Потосі. Зненацька пролунала новина: «У Потосі є срібло!» Люди, незважаючи на пізню осінь, поквапилися туди, аби оформити своє право на землеволодіння. Руда була надзвичайно багатою — 50 відсотків чистого срібла! Через 18 місяців у Потосі вже мешкало 14 000 чоловік.

ВІДКЛАДИ руди були на схилі гори, що здіймалася на 4688 метрів над рівнем моря. То була непривітна майже гола місцина, бо лежала вона вище від верхньої межі поширення лісу. Люди плавили цю надзвичайно багату руду в пересувних печах, в яких вітер роздував вугілля до потрібної температури. Один тогочасний літописець написав, що бачив, як одночасно працювало 15 000 печей. Увечері вони виглядали, як галактичні зірки.

Містечко, що розкинулося біля підніжжя гори, було забудовано хаотично, між його хатками звивалися вузенькі вулички, але воно таки принаймні трохи захищало від морозного вітру. Історик Р. К. Падден написав: «Там не було ні планів, ні законів, а все, напевно, через те, що люди гадали: срібло швидко вичерпається». Але воно не вичерпалося. З’ясувалося, що гора, яку назвали Серо-Рико (Багата гора), містить одні з найбагатших срібних покладів у світі.

Поневолення

У своїх пошуках срібла іспанці зносили страшенний дискомфорт. Часто не було вдосталь їжі, чистої води, а робота в копальнях пов’язувалася з небезпекою. Серйозних клопотів їм завдавали морози. Люди, що намагалися зігрітися біля жевріючого вугілля, іноді отруювалися чадним газом.

Згодом іспанці знайшли спосіб зменшити свої незручності. Будучи завойовниками, вони поневолили тубільних індіанців. Ла-паська газета «Болівіан таймс» твердить: «Кажуть, що вісім мільйонів рабів-індіанців» загинуло у копальнях Потосі протягом колоніального періоду. Жорстокість, перевтома й хвороби викликали страшенний спад народжуваності. Не дивниця, що 1550 року один літописець назвав Потосі «устами пекла»!

Вавилон

До 1572 року Потосі стало найбільшим іспанським містом. Вважається, що до 1611 року в ньому проживало 160 000 мешканців і за розмірами воно було як Париж і Лондон. Воно теж уважалося найбагатшим містом світу. У нім була мода на шовковий одяг зі срібним та золотим мереживом. Здається, там за відповідну ціну можна було купити будь-який предмет розкоші: шовк з Китаю, капелюх з Англії, панчохи з Непалу, парфуми з Аравії. Мешканці прикрашали свої будинки килимами з Персії, меблями з Фландрії, картинами з Італії і скляними виробами з Венеції.

Однак мешканці Потосі були такими ж брутальними, як і заможними. Щодень на міських площах відбувалися криваві сцени. Процвітали в ньому й установи для азартних ігор та доми розпусти. Згодом Потосі почали називати Вавилоном.

Одна з головних цілей іспанських завойовників полягала у насадженні населенню Америки католицької віри. Але як же ті, що вважали себе християнами, оправдували великі прибутки від підневільної праці? Хоча й дехто з церковників висловлювався проти несправедливості, інші оправдували рабство, мовляв, тиранія іспанців значно слабша від тиранії інків. Вони стверджували, що індіанці нижчі й від природи схильні до зла, тому буде ліпше, якщо вони працюватимуть у копальнях. Були й такі, хто казав, що змушувати індіанців працювати у копальнях є необхідним кроком, аби навернути їх на католицизм.

Проте історія показує, що клір належав до найбагатших людей у Потосі. Історик Маріано Баптиста пише: «Церква в цілому й кожен її представник зокрема становили привілейовану частину класу експлуататорів». Він цитував одного віце-короля, котрий 1591 року скаржився, що духівництво «п’є кров індіанців з більшою пожадливістю та честолюбством, ніж миряни».

Розтриньканий скарб

Іспанія була бідною країною, але через декілька десятиріч багатства зробили її найсильнішою державою на землі, однак не на довго. Пояснюючи причину, чому багатство Іспанії не забезпечило їй тривкого добробуту, автор книжки «Імперська Іспанія: 1469—1716» (англ.) Дж. Г. Елліот пише: «Копальні Потосі неймовірно збагатили країну; якщо бракувало грошей сьогодні, то завтра їх було вдосталь, як тільки флот іспанської казни прибував до Севільї. Тож навіщо було планувати, навіщо заощаджувати, навіщо працювати?»

Скарб Потосі був розтриньканий; у цей період королівська казна частенько залишалась порожньою. За прислів’ям того часу, прибуття флоту казни було подібне до легкого літнього дощику, що зволожив черепицю на дахах, але через якийсь час випарувався. Один спостерігач XVII сторіччя слушно висловився про занепад Іспанії: «Вона небагата, бо її багатства надто великі».

У XVIII сторіччі через виснаження покладів срібла місто Потосі занепало, але згодом знову відродилося, коли олово піднялося у ціні. Нині олово не такий коштовний метал, як колись, проте Потосі й далі залишається індустріальним і гірничо-металургійним центром. Однак багато туристів відвідують Потосі, щоб дізнатись про золотий вік колоніалізму. Вони теж бачать розкішні церкви, багато з котрих пустіють, що засвідчує спад зацікавленості людей у католицизмі.

Нині Потосі є похмурим нагадуванням величезних страждань людей через пожадливість, політичні інтриги й неправильне релігійне керівництво, нагадуванням про той розділ історії Болівії, котрий почався вигуком: «У Потосі є срібло!»