«Язик недорікуватих поспішить говорити виразно»

ПРОХОДИЛА пополуднева частина програми спеціального одноденного конгресу Свідків Єгови у Чехо-Словаччині (нині Чехія), на котру прибули сотні людей з метою навчитися Біблії. Я стояв позаду платформи, переглядаючи своє завдання. Воно не вважалося складним. Двоє молодих Свідків повинні були розповісти випадки із свого життя, а я просто мав бути головуючим у цій частині програми. Зранку я відчував внутрішній стрес, а тепер він посилився. Раптом я відчув себе буквально паралізованим і неспроможним щось промовити.

Ви, напевно, гадаєте, що фактично кожен може хвилюватися у такій ситуації. Проте це було щось більше, ніж просто хвилювання. Але нехай-но я поясню причину.

Мої утруднення з мовою

Коли мені було 12 років, я впав і ушкодив собі голову, шию й хребетний стовп. Після цього випадку я інколи заїкався чи мав труднощі з вимовлянням слів, особливо з приголосними п, к, т, д і м. Інколи мені затинало дихання і я взагалі нічого не міг сказати.

У той час мене це не дуже турбувало, я вважав то звичайнісінькою незручністю. Але з роками у мене розвинулася справжня боязнь публічних виступів. Одного разу в школі я втратив свідомість під час усного екзамену. Бувало так, що в магазині продавець запитував мене, чого я хочу, але я не міг йому відповісти. Коли я стояв, намагаючись заговорити, продавець починав дратуватися: «Говоріть швидше. Я не можу чекати довго. За вами стоять інші покупці». Унаслідок цього я повертався додому з порожніми руками.

Мої шкільні роки були дуже важкими. Коли я мав усні завдання, однокласники завжди сміялися з мене. А втім, я закінчив середню школу і 1979 року вступив до Празького університету (Чехо-Словаччина). Оскільки мені подобався спорт, я вирішив здобути професію вчителя фізкультури. Але як мені досягти своєї мети? Попри усі побоювання, я таки вирішив навчатися.

Допомога лікарів

Я вважав, що повинен бути спосіб позбутися цієї вади мовлення. Отже, після закінчення університету я вирішив звернутися до лікарів. У Празі я відвідав клініку, що спеціалізується на вадах мовлення. На одній з початкових консультацій медсестра необдумано бовкнула: «У вас особливий невроз!» Мене вразило те, що вона вважає мене нервово хворим, адже серед медиків існує думка, що заїкання не є невротичним станом. Незабаром я зрозумів, що моя ситуація особлива: мені вже 24 роки, а всі інші пацієнти були дітьми.

Згодом увесь медперсонал, у тому числі психолог, почав допомагати мені. Вони пробували усе. Якось мені на цілих п’ять тижнів взагалі заборонили розмовляти. Іншого разу мені дозволили розмовляти лише монотонно й д-у-ж-е повільно. Це мені допомогло, однак я отримав прізвисько «Заклинач змій», бо під час моїх усних завдань багато хто засинав.

Знайомство зі Свідками Єгови

Одного літнього дня 1984 року по дорозі в центр до мене підійшли два юнаки. Мене вразило не те, як вони виглядали, а те, що вони сказали. Вони сказали, що Бог має уряд, Царство, котре покінчить з усіма людськими проблемами. Вони дали мені свій номер телефону, і згодом я подзвонив їм.

На той час у Чехо-Словаччині Свідки Єгови ще не були визнані як офіційна релігійна організація. Перегодом я настільки зацікавився, що став відвідувати їхні зібрання. Я не міг не відчувати, як Свідки люблять одні одних і піклуються про своїх братів.

Шлях до впевненості у своїх силах

Допомога у подоланні моїх розладів мовлення наспіла у вигляді Школи теократичного служіння; цю школу Свідки Єгови проводять у своїх зборах щотижня. Мене заохотили записатися до неї, на що я радо погодився. Я працював над такими ораторськими якостями, як плавність мовлення, вимова, змістовий наголос і модуляція — це пункти, котрі розглядаються у «Посібнику для Школи теократичного служіння»a.

Моя перша учнівська промова — читання Біблії — закінчилась повним фіаско. У мене стався цілковитий нервовий розлад, і я ледве знайшов дорогу додому. У той вечір мені дуже допомогла розслаблювальна дія гарячого душу!

Після цієї першої промови наглядач школи підійшов, щоб порозмовляти зі мною особисто. Він не тільки подав конструктивну пораду, але й похвалив мене. Це заохотило мене спробувати ще раз. Невдовзі після цього, 1987 року, я став охрещеним Свідком. Через декілька місяців я перебрався з Праги до спокійного містечка Ждяр-над-Сазавоу. Там мене тепло зустріла невелика група місцевих Свідків. Вони спокійно відреагували на моє затинання, від чого у мене зросло почуття власної гідності.

Згодом я почав провадити невеличку групу біблійного вивчення, а відтак виголосив свою першу публічну біблійну промову. Незабаром після зміни уряду в Чехо-Словаччині я почав виголошувати промови й у сусідніх зборах. У незнайомому середовищі моя вада мовлення давала про себе знати. Але я не опускав рук.

Долання особливих труднощів

Якось християнський старійшина запросив мене до себе на роботу. Він сказав: «Петр, я маю для тебе добру новину! Ми хочемо, щоб ти взяв участь у програмі прийдешнього районного конгресу». Я відчув слабкість і був змушений сісти. На його розчарування, я відмовився від цієї пропозиції.

Я дуже перейнявся тим, що відмовився. Я не міг викинути це з голови. Завжди, коли на християнських зібраннях мова заходила про довіру до Бога, я з болем згадував свою відмову. Інколи під час зібрань говорилось про Гедеона, котрий за допомогою Єгови пішов воювати проти цілого мідіянітянського війська лише з 300 воїнами (Суддів 7:1—25). То був чоловік, який по-справжньому покладався на Єгову! Чи наслідував я приклад Гедеона, коли відмовлявся від призначення? Якщо чесно, то ні. Я почувався засоромленим.

Однак мої християнські брати не махнули на мене рукою. Вони дали мені іншу нагоду, запропонувавши взяти участь у наступному спеціальному одноденному конгресі. Цього разу я погодився. Я був вдячний за цей привілей, але якщо чесно, то думка про звернення до залу, повного людей, паралізувала мене. Мені й справді слід було працювати над тим, аби збільшити своє довір’я до Єгови. Але як?

Я роздумував про віру інших Свідків в Єгову і їхнє довір’я до нього. Це зміцнило моє довір’я. Навіть лист шестирічної Верунки, доньки мого друга, слугував мені добрим прикладом. Вона написала: «У вересні я піду до школи. Я не знаю, як зараджуватиму собі з державним гімном. Я думаю, що Єгова воюватиме за мене, як колись за Ізраїль».

Це все було напередодні пополудневої програми спеціального одноденного конгресу, про котрий я згадав на початку. Я палко молився. Тепер мене хвилювала не плавність моєї мови, а прославлення Божого величного ім’я перед такою великою аудиторією.

Отже, я стояв біля мікрофона, а передо мною було багато людей. Відтак, усвідомивши, що звістка важливіша, ніж її вісник, я глибоко вдихнув і почав. Опісля я мав час проаналізувати цю подію. Чи я відчував тривогу? Звісна річ, я навіть декілька разів затинався. А втім, я знав, що без Божої підтримки я взагалі не зміг би говорити.

Пізніше я почав розмірковувати над тим, що сказав мені один християнський брат: «Будь щасливий, що ти заїкаєшся». Коли він сказав це, я дуже здивувався. Як він міг таке сказати? Але тепер, озираючись назад, я розумію, що́ він мав на увазі. Трудність з мовою допомагає мені покладатися на Єгову, а не на самого себе.

Від пополудня того спеціального одноденного конгресу минуло декілька років. Протягом всього цього часу я мав інші привілеї говорити перед великою аудиторією. У Ждяр-над-Сазавоу мене було призначено християнським старійшиною й піонером, повночасним служителем Свідків Єгови. Уявіть-но собі! Тож я проводив більше сотні годин щомісяця, розмовляючи з іншими про Боже Царство, не кажучи вже про щотижневі навчання під час наших християнських зустрічей. А нині я служу районним наглядачем і щотижня виголошую промови перед різними зборами.

Моє серце просто палає вдячністю, коли я читаю пророцтво у біблійній книзі Ісаї: «Язик недорікуватих поспішить говорити виразно» (Ісаї 32:4; Вихід 4:12). Єгова й справді зі мною і допомагає мені «говорити виразно» на його честь, славу і хвалу. Я вельми задоволений і щасливий, що можу прославляти нашого наймилосерднішого Бога. (Розповів Петр Кунц).

[Примітка]