Ми були заручниками під час бунту у в’язниці
У СУБОТУ 30 березня 1996 року біля третьої години пополудні ми з Едґардо Торресом і Рубеном Сейбелом прибули до в’язниці строгого режиму, що в місті Сьєра-Чіка (провінція Буенос-Айрес, Аргентина). У цій фортеці, розрахованій на 800 в’язнів, на той час було 1052 засуджених. В’язні були різні: від грабіжників до убивць-маніяків. Ми прибули туди у ролі відвідувачів.
До цієї добре відомої в’язниці Едґардо й Рубен заходили по суботах уже багато разів. Будучи старійшинами місцевого збору Свідків Єгови, вони регулярно відвідували цю в’язницю й провадили в ній щотижневі біблійні лекції для 15 в’язнів. Для мене, роз’їзного наглядача, це була рідкісна нагода, бо я ще ніколи не проводив зібрань у в’язниці.
В’язниця складалася із 12 корпусів, розташованих у вигляді віяла. Коли ми зайшли на територію в’язниці, то здалека побачили чотирьох в’язнів, що із запалом махали нам руками. Ці в’язні зробили настільки великий поступ у біблійному навчанні, що стали неохрещеними проповідниками доброї новини про Боже Царство. Конвоїри швидко повели нас до 9-го корпусу, де ми мали провадити зібрання. Одна кімната там була побілена й прикрашена фіранками, що надавало їй приємнішого вигляду.
Початок бунту
І все-таки щось було негаразд. На зібрання прийшло не 15 в’язнів, як звичайно, а 12. Нам усім цікаво було знати причину. Ми розпочали зібрання, як вже було заведено, із піснею та молитвою. Через декілька хвилин усі ми здригнулись від гучного пострілу, після котрого пролунала автоматна черга. Відтак почались крики та верески. Це був початок бунту у в’язниці!
Декілька в’язнів у масках і з саморобними ножами з шумом увірвалися в приміщення, де ми провадили зібрання. Їх дуже здивувало те, що в ньому були ми — три відвідувачі! Нас хутко повели задимленим коридором. Там горіли розкидані матраци, в’язні бігали у сум’ятті, на підлозі лежав поранений вартовий. Вартова башта в центрі в’язниці палахкотіла вогнем, підірвана саморобною бомбою. Нас вивели надвір і змусили стати десь за 50 метрів від головного паркану. Поліція й в’язнична варта навела зброю прямо на нас. За нами ховалася група в’язнів, приставивши нам до горла ножі. Вони використовували нас у ролі живих щитів.
Більше заручників
Через п’ять годин, по заході сонця, ватажки дозволили, аби до в’язниці увійшов лікар і попіклувався про поранених. Він теж став заручником. Зрештою десь о дев’ятій годині вечора нас повели до в’язничного шпиталю. Там ми приєдналися до групи вартових, котрі теж були заручниками. Відтак бунтівники змусили усіх заручників по черзі бути для них живим щитом.
Невдовзі було дозволено, аби до бунтівників на мирні переговори прибула суддя і її секретар. Але ситуація загострилася, коли в’язні безпардонно захопили обох їх як заручників.
Цілу ніч відбувалася спорадична баталія. Ми намагалися заснути, але здавалося, що кожного разу, як тільки ми починали дрімати, нас будив пронизливий крик. Відтак удосвіта настала наша черга бути живим щитом.
Шаленство посилюється
У неділю 31 березня, на другий день бунту, ситуація погіршилася. Ватажки не могли погодитися між собою щодо своїх вимог. Це створило атмосферу гніву та шалу. Зграї бунтарів лютували, знищуючи й спалюючи все на своєму шляху. Давні сварки залагоджувалися насиллям та душогубством. Декого з в’язнів, хто не бажав приєднатися до бунту, стратили. Деякі тіла були спалені у пекарній печі.
У в’язниці ходили всілякі чутки та суперечливі повідомлення про наше звільнення. Для нас, заручників, це було емоційною коловертю. Вряди-годи нам дозволяли дивитися телерепортажі. Нас дивувало те, наскільки далекі від реальності були повідомлення в новинах. Це гнітило нас.
Як ми зараджували собі? Ми зосереджувалися на молитві, читанні Біблії і розмовах з іншими про біблійну обітницю щасливого майбутнього. Власне завдяки цьому ми відчували емоційну міць під час того страхіття.
У понеділок ватажки погодились на переговори з органами влади. Здавалось, що бунт доходить до кінця. Бунтівники використовували Едґардо та декілька в’язничних вартових у ролі щита, але між самими в’язнями почалась перестрілка. Під час такого сум’яття поліція, думаючи, що заручники загинули, почала стріляти. Едґардо пережив цю шалену стрілянину, але дехто з полонених вартових був застрілений.
Смерть здавалась неминучою
Нас, заручників, повели на дах, аби показати владам, що ми все ще живі. Але поліція продовжувала стріляти, від чого бунтівники просто оскаженіли. Почався шалений гардимер. Дехто репетував: «Знищіть заручників! Знищіть їх!» Інші не погоджувалися: «Не зараз! Почекаймо!» Смерть здавалась неминучою. Ми з Рубеном обмінялися поглядами, які немов промовляли: «Ну що ж, зустрінемось у новому світі». Відтак ми обидва мовчки помолились. Ми відразу відчули внутрішній спокій і душевний мир, котрий за таких умов міг походити лише від Єгови (Филип’ян 4:7).
Несподівано поліція припинила стрілянину, і один з ватажків відмінив нашу страту. Молодому в’язню, що тримав мене, було наказано ходити зо мною по даху взад і вперед як застереження для поліції. Його нерви були напружені. Я відразу ж почав розмову, котра обох нас заспокоїла. Я пояснив, що Сатана зі своїми демонами спричинив людські страждання й що незабаром Бог Єгова покладе край усім стражданням (Об’явлення 12:12).
Коли нас привели назад до в’язничної лікарні, ми помітили, що багато заручників перебували в паніці. Ми намагались ділитися з ними своєю вірою в обітниці Єгови. Ми розповідали їм про біблійну надію на майбутній земний Рай. Дехто з заручників почав звертатися до Єгови на ім’я. Особливу зацікавленість виявляв лікар, він ставив багато конкретних запитань. Це стало нагодою для довгої біблійної дискусії на підставі книжки «Знання, яке веде до вічного життя».
Відзначення Спомину
Вівторок, наш четвертий день полону, був річницею смерті Ісуса Христа. Того дня мільйони Свідків Єгови та зацікавлених осіб по цілому світі зібралися відзначати цю подію, виконуючи Ісусову заповідь (Луки 22:19). Ми теж почали відзначати Спомин.
Ми усамотнилися в кутку приміщення. У нас не було прісного хліба й червоного вина для символів. Але ми втрьох могли співати хвалу Єгові, молитися й переглядати біблійні вірші про останню Ісусову ніч та інші події, пов’язані з його смертю. Коли одночасно святкували Спомин по цілій країні, ми почувалися дуже близькими до своїх родин та духовних братів і сестер.
Кінець страхіттю
Протягом усіх цих чотирьох днів панувала атмосфера напруженості, страху та непевності. А втім, нас потішало багато листів від рідних і друзів, які в’язні дозволяли нам отримувати. Одного разу нам навіть дозволили здзвонитися зі своїми родинами. Наскільки відсвіжно нам було чути голоси рідних і читати їхні вирази любові та стривоженості!
У суботу, на восьмий день полону, бунтівники досягли згоди з владами. Нам сказали, що наступного дня нас відпустять. У неділю, 7 квітня, о 230 пополудні нам повідомили: «Збирайтесь, ми вас відпускаємо!» В’язні організували нам «почесну варту» для супроводу на волю! Коли ми залишали шпиталь, то один репрезентант від ватажків підійшов до Едґардо й сказав: «Брате, я дуже вражений твоєю поведінкою. Обіцяю, що з цього часу відвідуватиму суботні зібрання у в’язниці. Ти й далі проводитимеш їх, навіть попри все, що тут трапилося, чи не так?» Едґардо усміхнувся й відповів: «Звісна річ!»
Надворі на нас чекала несподіванка. Як тільки-но ми вийшли з будинку, вибухнула буря оплесків на нашу честь. Таким чином в’язні показали нам, що шкодують за тим, що все так сталось. Цей момент зворушив усіх нас. Поза всяким сумнівом, наша християнська поведінка протягом тих дев’яти днів вразила їх усіх, на хвалу Єгові.
За межами в’язниці ми зустрілися з рідними й майже з 200 нашими духовними братами і сестрами. Ми обіймали одні одних з великим відчуттям полегшення. Ми вижили! Один із заручників підійшов до моєї дружини й сказав: «Я гадаю, що Єгова досягнув мого серця й хоче, аби я служив йому».
Едґардо, Рубен і я у дуже незвичайний спосіб пересвідчилися, що Єгова може підтримувати своїх слуг навіть за найжахливіших обставин. Ми переконались на власному досвіді, як чудово молитися до Єгови й відчути, що він вислухав. Ми можемо сказати словами псалмоспівця: «Буду Тебе величати, о Господи, бо Ти з глибини мене витяг, і не потішив моїх ворогів ради мене! Господи, Боже мій, я кликав до Тебе,— і мене вздоровив Ти. Господи, вивів Ти душу мою із шеолу,— Ти мене оживив, щоб в могилу не сходити мені!» (Псалом 30:2—4). (Розповів Даріо Мартін).
[Вставка на сторінці 19]
Декілька в’язнів у масках і з саморобними ножами з шумом увірвалися в приміщення, де ми провадили зібрання.
[Вставка на сторінці 20]
Бунтівники використовували Едґардо та декілька в’язничних вартових у ролі щита.
[Вставка на сторінці 21]
В’язні організували нам «почесну варту» для супроводу на волю!
[Ілюстрація на сторінці 18]
Три служителі, що відвідували в’язнів (зліва направо): Едґардо Торрес, Рубен Сейбел і Даріо Мартін.