Музика, наркотики й пияцтво були моїм життям

Я — КОРІННИЙ американець. Батько, який помер чотири роки тому, походив з племені чіппева з Цукрового острова (штат Мічиган, США). Моя мати, родом з провінції Онтаріо (Канада), походить з індіанських національностей оттава й оджибве. По батьковій лінії я належу до племені су-сент-марі індіанців чіппева. Під впливом католицької місії та шкіл-інтернатів ми росли католиками, а тому щонеділі відвідували месу.

Моє дитинство в індіанській резервації було просте та щасливе. Мені здавалось, що літо було довге, неквапне й спокійне. Ми жили в ізольованій околиці: в домі не було водопроводу, туалету, і милися ми в озері або в балії. Гратися нам подобалося на природі. Ми бавилися з кіньми, коровами та іншими тваринами. У той час я хотів, щоб увесь світ завжди був таким.

Проблеми підростання

Коли я підріс і пішов до середньої школи, то нечасто навідувався в нашу резервацію. Школа, спортивні ігри й музика заповнили більшість мого часу. На мене, підлітка 60-х років, вплинув дух того часу. В 13 років наркотики та алкоголь стали невід’ємною частиною мого життя. Тоді було в моді бунтуватися проти суспільства і я ненавидів усе, що цінувалося в тій системі. Я не розумів, чому люди були негуманними одні до одних.

Десь у той час у мене з’явилась перша гітара. У нашій родині любили музику. Батько грав на фортепіано й танцював чечітку, і його брати також любили музику. Тому, коли тато й мої дядьки сходились разом, ми аж до світанку грали джигу і танцювали хоудаун. Я це любив. Невдовзі, навчившись грати на гітарі, я долучився до групи, яка грала рок-н-рол. Ми грали на шкільних танцях і на інших оказіях. Потім перейшли на бари та нічні клуби, що, звичайно, вело до вживання більшої кількості алкоголю та наркотиків. Марихуана й метамфетамін стали частиною мого життя.

Військова служба у В’єтнамі

У 19 років я одружився і готувався стати батьком. Тоді ж мене призвали на військову службу в морську піхоту США. Це було вже занадто. Щоб забутися, я накачувався наркотиками і постійно був п’яний, як ніч.

Мене направили в навчальний табір на базу новобранців корпусу морської піхоти в Сан-Дієго (штат Каліфорнія), а тоді в табір Пендлтон (штат Каліфорнія) для посиленого навчання піхотинців. Мене навчили оперувати польовим телефоном і рацією. Це було в кінці 1969 року. З того часу мало початися справжнє випробування — служба у В’єтнамі. Отже, в 19 років, через кілька місяців після закінчення середньої школи, я опинився на червоній землі В’єтнаму. Патріотизм стимулював мене, як і багатьох інших корінних американців, служити, незважаючи на несправедливе ставлення суспільства до нас, представників національної меншини.

Спочатку мене направили в 1-шу авіабригаду морської піхоти, біля самого Дананга. Приблизно 50 солдат — ще хлопці — були відповідальними за систему зв’язку військової частини. Ми обслуговували територію від ДМЗ (демілітаризованої зони) між Північним та Південним В’єтнамом і на 80 кілометрів південніше Дананга.

До Дананга масово прибували біженці, й довкола нього, як гриби після дощу, росли тимчасові поселення. Було також багато притулків для сиріт. Я був сильно вражений, коли бачив дітей; багато з них були покалічені. Особливо мене вразило те, що це були майже самі дівчата або малі хлопчики. Невдовзі я зрозумів чому. Хлопці від 11 років воювали на війні. Пізніше я зустрів молодого в’єтнамського солдата й запитав, скільки йому років. «Чотирнадцять»,— відповів той. Він уже воював три роки! Це мене приголомшило. Він нагадав мені мого 14-літнього брата, тільки мій брат не вбивав, а був членом молодіжної ліги з бейсболу.

Під час служби в морській піхоті у мене з’явилися питання, на які треба було знайти відповіді. Якось увечері я пішов до церкви нашої військової частини. Католицький капелан читав проповідь про Ісуса, мир і любов! Мені хотілося закричати. Його проповідь була повною протилежністю тому, що відбувалося довкола. Після відправи я запитав його, як він може бути християнином і в той же час воювати на цій війні. Що ж він відповів? «Ось що, рядовий, таким чином ми воюємо за Господа». Я відійшов і сказав собі, що ніколи більше не матиму нічого спільного з церквою.

Моя служба закінчилась, і я розумів, що мені поталанило залишитися живим; але розумово й морально я сильно постраждав. Я щоденно чув, бачив і вдихав війну та смерть, і це залишило глибокий слід у моєму молодому розумі й серці. Хоча всі ті події відбувалися більше 25 років тому, я пам’ятаю їх так, ніби то було тільки вчора.

Намагання пристосуватись до цивільного життя

Після повернення додому я почав вкладати своє серце в музику. У моєму особистому житті був безлад — я був одружений і мав дитину, але, як і раніше, вживав велику кількість наркотиків та алкоголю. Стосунки з дружиною стали натягнутими, і зрештою ми розлучились. Тоді, напевно, я був найбільш розчарований у своєму житті. Я став замкнутим і знаходив утіху поза домом, ловлячи форель на окраїнах Міннесоти й Верхнього Мічигану.

У 1974 році я переїхав у Нашвілл (Теннессі) з наміром продовжити свою музичну кар’єру гітариста й співака. Я грав у багатьох нічних клубах, постійно сподіваючись зайняти чільне місце в музиці. Але це було важке завдання — існувало багато талановитих гітаристів; усі вони намагались вибитися в знаменитості.

Проте якраз тоді, коли мої справи пішли добре і я майже відчув смак професійного успіху, сталася подія, котра мене приголомшила.

Небезпечний спосіб життя

Одного разу поїхав я до старого знайомого, з яким ми колись торгували наркотиками. Він привітав мене біля дверей з 12-калібровим дробовиком у руках. У кількох місцях на тілі в нього були накладені шини, а рот був закритий дротяним фіксатором, бо він мав поламану щелепу. Говорячи крізь зуби, він розповів мені, що сталося. Він був членом наркотичного картелю в Нашвіллі (а я про це не знав), і якось пропала велика партія кокаїну. Магнати наркобізнесу скинули вину на нього. Вони прислали громил, тобто головорізів, щоб ті його побили. Ті наказали йому повернути кокаїн або заплатити, за вуличними цінами, 20 000 доларів. Під загрозою опинився не тільки він, але й дружина з дитиною. Він сказав мені, що може бути небезпечно, якщо нас побачать разом, і мені було б ліпше залишити його. Я зрозумів натяк і пішов геть.

Після цього випадку я почав трохи боятися за своє життя. Я, не підозрюючи цього, став частиною світу насильства. Більшість знайомих мені музикантів і наркоманів носила при собі ручну вогнепальну зброю. Для власної безпеки я мало не купив револьвер 38-го калібру. Я зрозумів, що, чим більше заглиблюєшся у світ музичної індустрії, тим більшу ціну треба платити. Тому я вирішив залишити Нашвілл і запланував поїхати до Бразилії вивчати латиноамериканську музику.

Багато запитань, мало відповідей

Я мав сильне бажання поклонятися Богові, незважаючи на мої неприємності з релігіями. До того ж певні запитання залишалися для мене без відповіді. Тому я розпочав пошуки істини. І хоча відвідував усякі нетрадиційні релігійні групи, але залишався незадоволеним. Я пам’ятаю одну церкву, яку колись відвідав у Міннесоті. Пастор скоротив проповідь, тому що в той день виступала футбольна команда Міннесоти «Вікінги». Він заохотив нас усіх піти додому і молитися за перемогу «Вікінгів»! Я встав і вийшов геть. Мене завжди дратувало пусте міркування, котре поєднує Бога з подіями спорту.

Коли я працював у Дулуті (штат Міннесота) один приятель залишив у моїй квартирі журнал «Вартова башта». Я прочитав статтю, в котрій обговорювався 24-й розділ Матвія, і для мене це здалось переконливим. Це змусило мене задуматись: «Хто такі ці Свідки Єгови? Хто такий Єгова?» Ці питання залишалися без відповіді аж до 1975 року. Той самий приятель залишив мені книжку «Правда, яка веде до вічного життя»a і Біблію.

Ту книжку я прочитав тієї ж ночі. Коли дочитував перший розділ, я вже знав, що знайшов правду. Мені наче полуда спала з очей. Я дочитав книжку і наступного дня пішов до Свідків, моїх сусідів, які жили через дорогу, та попросив, щоб вони зі мною вивчали Біблію.

Я вирішив не їхати у Бразилію і почав ходити на зібрання до Залу Царства. З допомогою Єгови я покінчив з наркотиками та алкоголем, звільнившись від них після 12-річної залежності. Через декілька місяців я почав ходити в служіння від дому до дому.

Однак потрібно було розв’язати ще одну проблему. Я ніколи не мав постійної роботи, і для мене неприємною була вже сама думка жити за розкладом. Тепер я мав стати відповідальною особою, тому що в моє життя знову ввійшла Дебі. Раніше я ходив з нею на побачення, але вона поступила в педагогічний коледж, а я збирався стати музикантом. Тепер вона також прийняла біблійну правду і ми знову зблизились одне з одним. Ми одружилися і 1976 року в Су-Сент-Марі (провінція Онтаріо, Канада) охрестились як Свідки. З часом у нас появилося четверо дітей — три хлопчики й дівчинка.

Щоб забезпечувати свою сім’ю матеріально, я відкрив музичну крамницю і давав уроки джазової імпровізації та гри на гітарі. Я також організував невелику студію звукозапису і часом грав у вечірніх кафе. Тоді несподівано стали з’являтися нагоди повернутись у світ професійної музики. Три рази мене запрошували грати музичний супровід для звукозаписів знаменитих артистів. Для мене це була чудова пропозиція — по суті, третя за останні два роки. Мені запропонували поїхати в Лос-Анджелес (штат Каліфорнія) грати з відомою джаз-групою. Але я розумів, що́ значить повернутися до частих переїздів, концертів і роботи у студії звукозапису. Тому, подумавши хвилину над пропозицією, поштиво сказав: «Ні, дякую». Одна згадка про минуле життя з наркотиками, алкоголем та небезпекою нападу головорізів переконала мене в тому, що ця пропозиція не для мене. Набагато ціннішим для мене було моє нове християнське життя з дружиною та дітьми.

Декілька років я працював інженером на телебаченні у відділі освітніх і документальних програм каналу Пі-бі-ес (Public Broadcasting Service). Тепер я працюю координатором відеозв’язку з резервацією індіанців хопі для університету Північної Арізони.

Повернення до мого народу

Від часу мого присвячення Богу Єгові пройшло двадцять років. Це також двадцять років щасливого подружнього життя. Дебі, наш 19-річний син Ділан і 16-річна дочка Леслі — усі в повночасному служінні. Ділан тепер служить у друкарському комплексі на фермі Уоллкілл Товариства Вартової башти, штат Нью-Йорк. Наші два менші хлопці, 12-річний Кейсі і 14-річний Маршалл, присвятилися Єгові й недавно охрестились.

Три роки тому ми прийняли запрошення переїхати туди, де була більша потреба в християнському проповідуванні, і переселились у Кімс–Каньйон (штат Арізона), щоб служити між індіанцями навахо та хопі. Я є старійшиною збору. Приємно знову жити серед корінних американців. Через різницю між культурами й умовами життя в резервації і в типовому американському передмісті ми маємо відчуття, ніби є місіонерами. Ми залишили великий затишний дім, щоб переселитися,— а нас шестеро,— в набагато менший пересувний житловий будинок. Жити тут важче. До багатьох будинків не підведена вода, туалети тільки надворі. Взимку деякі сім’ї змушені долати великі відстані лише для того, щоб роздобути дрова й вугілля. Люди носять воду зі спільних криниць. Тут є багато ґрунтових доріг, які не позначені на картах. Ще в дитинстві у резервації для мене все це було чимось звичайним. Тепер моя родина і я розуміємо, скільки роботи й енергії треба затрачати, аби щодня виконувати лише необхідні справи.

Хоча індіанці в резерваціях мають власні органи самоврядування, у них також існують ті самі проблеми, що й в усіх урядах: внутрішні конфлікти, фаворитизм, нестача коштів, казнокрадство, а навіть злочинність між урядовими особами та вождями. Індіанці уражені такими лихами, як алкоголізм, зловживання наркотиками, безробіття, домашнє насилля і подружні та родинні проблеми. Дехто за свою теперішню ситуацію досі звинувачує білих людей, але білі люди потерпають від тих самих бід. Однак незважаючи на тиск з боку родини, друзів чи одноплемінників, багато корінних американців відгукуються на працю біблійної освіти, яку проводять Свідки Єгови. Вони розуміють, що дружба з Богом є безцінною. Чимало з них подорожує понад 120 кілометрів в один бік, щоб відвідувати християнські зібрання. Ми раді, що ділимося доброю новиною про Боже Царство з індіанцями навахо та хопі.

Я чекаю того дня, коли правління Єгови ‘знищить тих, хто нищить землю’ і коли все слухняне людство житиме вічно в мирі та злагоді, як одна з’єднана родина. Тоді життя буде таке, яким колись я, хлопчик з канадського племені чіппева, хотів його бачити (Об’явлення 11:18; 21:1—4). (Розповів Бертон Мак-Керчі).

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 13]

Я шукав відповіді на свої запитання про Бога.

[Ілюстрації на сторінці 15]

Вгорі: моя сім’я, (зліва) приятель з племені навахо.

Внизу: наш пересувний житловий будинок біля Залу Царства.