‘Коли бо я слаба, тоді я сильна’

Я ВИРОСТАЛА в містечку Петалума, що розташоване на північ від Сан-Франциско (штат Каліфорнія). Моя мама була трохи релігійною, але тато ставився до релігії негативно. Я завжди вірила у творця, але не знала, хто він.

Я росла щасливою дитиною. Зараз я з теплотою згадую ті безтурботні дні! Тоді я навіть не підозрювала, що в моєму організмі розвивається хвороба, яка забере від мене багато свободи. Пам’ятаю, як 1960 року у випускному класі школи я розповіла своїй найкращій подрузі про біль у кількох пальцях.

Невдовзі у мене вже так боліли ноги, що мама відвезла мене до лікарні в Сан-Франциско, де я пробула біля шести днів. Тоді мені було 18 років, і аналізи показали, що у мене ревматоїдний артрит. Я розпочала курс ін’єкцій натрію ауротіосульфату, потім преднизону, а потім іншої форми кортизону. Усього я приймала ці ліки 18 років, щоразу завдяки їм біль зменшувався на кілька років, але потім вплив їхньої дії зникав й потрібно було вживати щось інше. Постійним болем неможливо знехтувати, тому я розпачливо вдавалася до різних видів лікування. Я знайшла деякі види альтернативного лікування, які допомогли мені до певної міри. На щастя, тепер у мене нема такого сильного болю, як у періоди особливого загострення хвороби.

Одного разу 1975 року мій син знайшов записничок, який вела моя мати про мене, коли я була маленькою. Я довідалася, що у шестимісячному віці у мене була збільшена загрудинна залоза і лікар призначив курс лікування рентгенівськими променями. Я думаю, що це лікування радіацією в дитинстві може бути причиною мого стану сьогодні. Коли так, то яка це жахлива помилка!

Я вийшла заміж 1962 року. У 1968 році на початковій стадії моєї хвороби я працювала зі своїм чоловіком Лінном у пекарні, яка нам належала. Ми вставали о 4-й ранку, чоловік замішував тісто й, поки пікся хліб, деколи дрімав на мішках з-під борошна. Потім ми наріза́ли й запаковували хліб, а тоді Лінн розносив його. Якось до нас у пекарню зайшов страховий агент і розповів про обіцяне Боже Царство. Нам сподобалося його слухати, але ми були надто зайняті. Кількість наших замовників хліба збільшилася, і у нас додалося роботи. Нам пощастило, бо нашу пекарню купила інша пекарня! Лінн почав працювати у них, а я пішла на роботу в салон краси. Однак моя хвороба загострювалася, я могла працювати лише три дні на тиждень, а потім була змушена зовсім полишити роботу.

У той час одна жінка, Свідок Єгови, регулярно приходила до нас і пропонувала мені «Вартову башту» і «Пробудись!». Я завжди давала їй пожертви й брала журнали, думаючи, що роблю їй добро. Коли вона йшла, я, не читаючи, клала журнали на поличку, і кілька днів вони там лежали, поки хтось з нас не викидав їх. Тепер ми дуже шкодуємо про це, бо усвідомлюємо, наскільки вони цінні в духовному плані. Проте тоді релігійні справи здавалися нам неважливими.

Усвідомлення духовних потреб

Одного вечора ми з чоловіком розмовляли про те, що в житті, окрім тяжкої праці, сну та їжі, повинно бути ще щось. Ми почали шукати духовності, якої бракувало в нашому житті. Ми звернули увагу на маленьку церкву в кінці вулиці, але не знайшли там того духовного піднесення, якого сподівалися. Члени церкви переважно розмовляли лише про місцеві проблеми.

Свідок, яка приносила нам журнали, відвідувала нас вже рік, але все лишалося по-старому, поки я нарешті не прочитала «Пробудись!» за назвою «Чи є пізніше, ніж ви думаєте?» за 8 жовтня 1968 року (українське видання за 8 квітня 1969 року). Мені сподобалося те, що я прочитала, і, на щастя, інформація сподобалася й моєму чоловікові. Ми почали навчатися і спрагло допалися до правди. З радістю ми приймали чудові речі, яких навчалися. У 1969 році ми охрестилися.

З бігом часу мені ставало все важче й важче підводитися, сідати й ще важче ходити. Я згинала коліна руками, щоб сісти й висісти з машини. Довелося навчитися жити з обмеженнями й болем, від якого я плакала майже безперестанку. Поплакавши, я підмальовувалася і йшла на зібрання або у проповідницьке служіння. Я ходила від дверей до дверей, поки було сили. Я ходила у проповідницьке служіння раз чи два на тиждень, а потім це стало неможливим, оскільки мої коліна і стопи почали сильно боліти і зробилися негнучкими. Часто я боялася, що впаду й не зможу підвестися. Мені ставало легше після розмови з Єговою. Іноді я плакала, молячись до нього.

А втім, не завжди я могла й поплакати. У хворого на ревматоїдний артрит розвивається сухість очей. Інколи сухість так дошкуляла мені, що було тяжко читати. Коли так ставалося, я слухала Біблію на касетах. Часто я ходила із заплющеними очима, тому що повіки, рухаючись, дряпали очі. Я могла осліпнути. Часом мені доводилося що п’ять хвилин закапувати очі. Ще гірше було, коли я мусила накладати на очі мазь і ходити із зав’язаними очима п’ять–шість днів, поки їхній стан не покращувався. Важко зберігати вдячність, коли мусиш боротися з довготривалою хворобою, яка невиліковна у цій системі.

У 1978 році я була змушена почати користуватися інвалідним візком. Мені тяжко далося це рішення. Я відкладала його, скільки могла, але потім просто не залишалося вибору. Я знала, що такий час прийде, але сподівалася, що Божий новий світ настане перше. Лінн купив високе креслярське крісло на п’яти колесах. На ньому я могла пересуватися по дому.

Тяжко було до чогось дотягнутися, бо я не могла далеко простягати руку, а також не могла добре щось взяти через свої зігнуті й покручені пальці. Тоді я почала користуватися своєю палицею-«хапалкою». З її допомогою я можу підняти речі з підлоги, відкрити шафу й дістати посуд або вийняти щось з холодильника. Набуваючи вправності з палицею-«хапалкою», я в змозі виконувати деяку хатню роботу. Я можу готувати їсти, мити й витирати посуд, прасувати й складати одяг, а також мити підлогу. Я відчуваю гордість, що мої уміння поліпшуються, і є щаслива, що все ще можу до деякої міри доглядати за домом. Але те, що я колись робила за хвилини, тепер роблю годинами.

Проповідування по телефону

Пройшло трохи часу, поки я набралася сміливості й спробувала попроповідувати по телефону. Я думала, що не зможу так проповідувати, але тепер це приносить мені радість і в мене навіть є деякі успіхи. На моє здивування, таке проповідування дуже подібне на проповідування від дверей до дверей, оскільки я можу розмовляти з людьми про Єгову та його наміри.

Один із вступів, який я використовую, починається так: «Добрий день. Чи це пан...? Я — пані Масс. Я коротко розмовляю з людьми, тож чи можу порозмовляти і з вами, якщо у вас є кілька хвилин? (Типовою відповіддю є: «А про що?») Робиться страшно, коли бачиш, що сьогодні відбувається у світі. Чи ви згідні зі мною? (Чекаю, що людина скаже). Мені б хотілося поділитися з вами Біблійною думкою, яка дає справжню надію на майбутнє». Потім я зачитую молитву «Отче наш» і, якщо можливо, 2 Петра 3:13. Деякі повторні відвідини я передаю іншим християнським сестрам або Лінну, щоб вони могли продовжити замість мене.

За роки, що пройшли, у мене було багато цікавих розмов, я посилала брошури, журнали й книжки до тих людей, які цікавилися. Дехто з них почав вивчати Біблію по телефону. Одна жіночка, з якою я розмовляла, сказала, що може вивчати сама й цього достатньо. Але після кількох розмов вона погодилася прийти до нас додому на біблійне вивчення, оскільки я розповіла їй про свої обставини.

Іншим разом, коли я набрала один номер, телефонний відповідач повідомив про його зміну. Хоча я не роблю міжміських дзвінків, а новий номер був немісцевим, все ж я захотіла подзвонити. Жінка, яка підняла трубку, порозмовлявши трохи зі мною, сказала, що вони з чоловіком хочуть познайомитися з людьми, котрі справді є християнами. Тому ми з Лінном поїхали до них проводити вивчення, а добиратись до них треба з годину.

Я, як і раніше, отримую радість і почуваю себе щасливою, коли розповідаю іншим про Єгову та його обітницю нового неба й нової землі, де пробуватиме праведність. Недавно жінка, до котрої я дзвоню час від часу вже кілька місяців, сказала мені: «Коли я розмовляю з вами, то усвідомлюю, що набираю більше знань». Я розумію, що знання, якими ділюся з іншими, ведуть до вічного життя й приносять радість, і що навіть я, інвалід, можу випромінювати її. Іноді я можу робити у служінні більше, ніж звичайно, але мені б так хотілося робити завжди набагато-набагато більше! Я усвідомлюю, що Єгова знає про обставини кожного й що він цінує те, що ми можемо робити, хоч яким малим це здається. Я часто думаю про слова з Приповістей 27:11: «Будь мудрий, мій сину, й потіш моє серце, і я матиму що відповісти, як мені докорятиме хто». Я дуже хочу бути серед тих, хто доведе брехливість Сатани.

Мене завжди підкріпляють зібрання, хоч і тяжко туди діставатися. Єгова робить багато чудового для нас, щоб ми отримували добру духовну поживу, тому я хочу вповні користати з неї. Ми такі щасливі, що наші двоє дітей прийняли правду у свої серця! Наша донька Террі одружена з чудовим братом, і у них є четверо дітей, яких я дуже люблю. Серце радіє, коли я бачу, що наші онуки також люблять Єгову! Наш син Джеймс і його дружина Тьюздей вирішили служити Єгові в бруклінському Бетелі (Нью-Йорк), всесвітньому центрі Свідків Єгови.

Земний рай силою Єгови

Я намагаюсь завжди пам’ятати про чудову обітницю Єгови щодо райської землі. Навіть нині можна насолоджуватися великою кількістю його створінь. Мені подобаються чудові заходи сонця. Я захоплююсь розмаїттям квітів і їхніми пахощами. Я люблю троянди! Хоча й не дуже часто я можу вийти з дому, але коли це можливо, я насолоджуюсь теплотою сонячних променів. Тоді я заплющую очі й уявляю чудові гори та свою сім’ю на полонині з польовими квітами. Там тече дзюркотливий струмок і для всіх достатньо соковитих і солодких кавунів! Коли я можу, то малюю картинки, які допомагають мені думати про прихід обіцяного земного Раю. Малюючи, я уявляю там себе. Я знаю, що Єгова зробить дійсністю те, про що тепер мрію.

Я люблю згадувати вірш з Якова 1:12. Там говориться: «Блаженна людина, що витерпить пробу, бо, бувши випробувана, дістане вінця життя, якого Господь обіцяв тим, хто любить Його». Павло порівняв своє нездужання з ‘посланцем сатани, що бив його в обличчя’. Він молився до Єгови, щоб той вилікував його, але дістав відповідь, що Божа сила виявляється в немочі. Тому успіх Павла у його немочі був виявом Божої сили. Павло сказав: «Коли бо я слабий, тоді я сильний» (2 Коринтян 12:7—10). Хоч роблю я небагато через хворобу, однак вважаю, що й це можливо лише завдяки Божій силі.

Апостол Іван записав історію, яка дуже підбадьорює мене. У ній йдеться про одного чоловіка, котрий був прикутий до ліжка 38 років. Разом з іншими хворими людьми він з надією лежав біля купальні, надзвичайно бажаючи скупатися в ній. Він не міг добратися до води, котра, як він вважав, могла зцілити його. Одного разу Ісус побачив його й запитав: «Хочеш бути здоровим?» Я б відповіла на це питання зі сльозами радості на очах! «Говорить до нього Ісус: «Уставай, візьми ложе своє — та й ходи!» (Івана 5:2—9). Багато людей чекає таких слів! (Розповіла Луретта Масс).

[Ілюстрація на сторінці 24]

Я подумала про дитинку, яка любить людей. І ось вона іде по лузі, радісно усміхаючись.

[Ілюстрація на сторінці 25]

Якось у мене був веселий настрій, і я уявила хлопця-відчайдуху на ходулях з песиком під ногами.

[Ілюстрації на сторінці 26]

Готуючись до проповідницького служіння, я виписую телефонні номери.

Так я набираю телефонний номер.