Тасманія. Невеликий острів з унікальною історією

ВІД НАШОГО КОРЕСПОНДЕНТА В АВСТРАЛІЇ

«ЦЕ ВПЕРШЕ ми побачили землю у Південному морі, і оскільки вона невідома жодній європейській державі, то назвали ми її «Антуні ван Діменслант», ім’ям його ясновельможності Генерал-губернатора». Це слова голландця Абеля Тасмана, які він вимовив 25 листопада 1642 року через день після того, як побачив острів Тасманію, що згодом став другим за віком штатом Австраліїa. Тасман не бачив людей, але побачив дим від далеких вогнищ і зарубки на деревах поблизу, зроблені на стовбурах через кожні півтора метра. Ті, хто зробив ці зарубки, написав він, або ж лазили по деревах якось особливо, або ж були велетнями! Насправді ці зарубки були зроблені для лазіння по деревах.

Після Тасмана довгий час жодний мореплавець не був на Ван-Діменовій Землі. Аж через 130 років на острів припливли француз Меріон дю Френ та англієць Тобіас Фюрно. Капітан Джеймс Кук прибув туди 1777 року та познайомився, як і дю Френ, з унікальними мешканцями острова — аборигенами. Однак його відвідини стали початком трагедії: «Для деяких народів [Кук] став людиною, яка відкрила їм шлях до цивілізації і релігії,— говорить Джон Вест у своїй праці «Історія Тасманії» (англ.),— [але] для цього народу [аборигенів] він став провісником смерті». Що ж призвело до такого трагічного кінця?

Тасманія стає «імперською в’язницею»

Заслання на каторгу практикувалося в Британській імперії як різка картання, тож Тасманія стала британською колонією злочинців. Від 1803 до 1852 року близько 67 500 чоловіків, жінок і навіть дітей (деякі семирічного віку) були вигнані з Англії в Тасманію за різного ступеня злочини: хтось за крадіжку молитовника, а хтось за зґвалтування. Однак більшість каторжників працювало для поселенців або на урядових будовах. «Близько 10 відсотків цих людей... ніколи не жили в колоніях каторжників,— говориться в «Енциклопедії Австралії» (англ.),— а якщо й жили, то недовго». Порт-Артур, що на землі Тасмана, був головною колонією для каторжників, однак найзапекліших каторжників посилали в затоку Макуорі. Це поселення називали «заповітним місцем тортур». Через свій вузький прохід затока Макуорі дістала похмуру назву — Брама пекла.

У своїй книжці «Така вона Австралія» (англ.) д-р Рудольф Браш розповідає про ще одну важливу рису первісної колонії: про духовність її мешканців, тобто про її відсутність. Він пише: «Від самого початку в Австралії [в тому числі, звичайно, і на Тасманії] ставилися зневажливо до релігії й ігнорували її, до того ж урядові кола використовували релігію переважно у власних інтересах. Колонію заклали без молитви і, здається, що про службу Божу на австралійській землі подумали вже багато пізніше». У той час як індепенденти в Північній Америці будували церкви, «перші поселенці в південному світі спалили свою першу церкву, щоб не ходити туди»,— говориться у праці «Історія Тасманії».

Такий стан моралі погіршився ще більше через достаток рому. За словами історика Джона Веста, як цивільні, так і солдати вважали, що ром «обов’язково веде до багатства».

Однак харчових запасів іноді не вистачало. Під час таких періодів вільні каторжники й поселенці полювали з рушницями на тих самих диких звірів, що і аборигени зі списами. Відповідно зростала натягнутість у стосунках. А тепер подумайте ще й про небезпечне поєднання зарозумілості білих людей з надмірною кількістю рому і різкими відмінностями у культурі. Європейці встановлювали кордони й будували загорожі, аборигени ж вели кочовий спосіб життя і займались мисливством. Для конфлікту потрібно було лише іскри.

Зникнення народу

Іскра спалахнула у травні 1804 року. Велика група аборигенів — чоловіки, жінки і діти — вийшла на полювання. Раптом по них відкрив вогонь загін на чолі з лейтенантом Муром, залишивши після себе багато вбитих і поранених. Почалася «чорна війна» — списи й каміння проти куль.

Багато європейців не схвалювало вбивства аборигенів. Губернатор острова сер Джордж Артур настільки був засмучений цим, що висловив свою готовність зробити все, аби «відшкодувати збитки, які уряд завдав нехотячи аборигенам». Тому він розпочав програму, завдяки котрій планувалося «зібрати аборигенів докупи» і «цивілізувати» їх. Під час цієї кампанії, якій дали назву «чорний кордон», близько 2000 солдатів, поселенців та каторжників пробиралися через скреб, намагаючись зловити аборигенів і поселити їх у безпечному місці. Однак кампанія закінчилася повною невдачею: вдалося піймати лише одну жінку й хлопчика. Згодом Джордж А. Робінсон, видатний методист, застосував мирніший підхід і досяг успіху. Аборигени повірили йому й погодилися на пропозицію оселитися на острові Фліндерс, що на північ від Тасманії.

У своїй книжці «Історія Австралії» (англ.) Мар’єрі Бернард пише про досягнення Робінсона: «Хоча він, мабуть, не усвідомлював цього, але насправді його миротворчі заходи мали у собі щось юдине. Бідолашні тубільці були ізольовані на острові Фліндерс, що в Бассовій протоці, разом з Робінсоном, котрий охороняв їх. Вони марніли й помирали». Примусова зміна способу життя й харчування докінчили те, чого не могли зробити мушкети. В одній праці говориться, що «останнім чистокровним представником тасманійців була Фанні Какрен Сміт, яка померла 1905 року в Гобарті». Думки спеціалістів щодо цього різняться. Дехто говорить, що це була Труґаніні, яка померла 1876 року в Гобарті, інші вказують на жінку, котра померла 1888 року на острові Кенгуру. Нащадки тасманійців від змішаних шлюбів нормально живуть і донині. Ця історія увійшла у довгий перелік людської жорстокості, її влучно назвали «найбільшою трагедією штату Тасманія». Крім того, це підкреслює біблійне твердження, що «запанувала людина над людиною на лихо для неї» (Екклезіяста 8:9).

Видимі контрасти Тасманії

Нині, якщо ви не підете в музеї, бібліотеки або на руїни в’язниць, то ніколи не дізнаєтесь про хрещення вогнем цього чудового острова. Тасманія лежить на такій самій відстані на південь від екватора, як Рим, Саппоро та Бостон — на північ. Географія острова, як і його історія, багата на контрасти, хоча найвіддаленіша від моря точка цього острова лежить на відстані не більше 115 кілометрів.

Із загальної площі Тасманії 44 відсотки припадає під ліси, а 21 відсоток — під національний парк. Це виняткове співвідношення! У праці «Кілька фактів про Тасманію» (англ.) говориться: «Заповідна територія світового значення в Західній Тасманії є однією з найбільших незнищених пустель помірного клімату, які ще залишились у світі». Озера, які живляться дощами й сніговими талими водами, а також річки й водоспади, що переповнені фореллю, зрошують ліси, у яких є різні види хвойних дерев, евкаліпт, мирт, австралійське чорне дерево, сасафрас та багато інших рослин. Не дивно, що краєвиди з вершинами, вкритими снігом, які відкриваються з підвищень центрально-західного плоскогір’я, змушують любителів природи повертатися туди знову й знову.

Але охорона «заповідника світового значення» не дається без боротьби. І донині люди, яким небайдужа доля навколишнього середовища, ведуть запеклу боротьбу з підприємствами гірничодобувної, паперової та гідроенергетичної промисловостей. Ландшафт Куїнстауна, шахтарського міста, що скидається на поверхню Місяця, є суворим нагадуванням про наслідки бездумного використання природних ресурсів.

Також постраждали місцеві тварини, особливо сумчастий вовк, або тасманський тигр,— рудувато-коричневий ссавець, подібний до собаки. Через темні смуги на спині й озадку цю тварину стали називати тигром. На жаль, цьому худому й полохливому хижаку припали до смаку вівці та домашні птахи. Тому на 1936 рік його повністю знищили за винагороду.

Іншій унікальній тварині Тасманії — сумчастому дияволу — знищення не загрожує. За допомогою своїх могутніх щелеп і зубів ця жилава стервоїдна тварина вагою від 6 до 8 кілограмів може з’їсти цілого мертвого кенгуру разом з черепом.

Також Тасманія відома завдяки тонкодзьобому буревіснику. Він починає свою міграційну подорож з Тасманового моря, а потім практично облітає увесь Тихий океан й щороку повертається в ту саму піщану нору, здійснивши цей подвиг завдяки своєму Конструкторові й Творцю.

Недалеко від його нічного кубла живе інша птаха, яка «літає» під водою,— симпатичний пухнастий жмутик із дзьобиком. Важить ця птаха один кілограм і називається пінгвіном (Eudyptula minor). Це найменший і найгаласливіший з усіх пінгвінів! Його поведінка різна за інтенсивністю, часом його голос і рухи стають дещо гарячковими. Коли ці пінгвіни мають романтичний настрій, то парочка може навіть заспівати дуетом, щоб підтвердити свою прихильність одне до одного. На жаль, багато цих пінгвінів гинуть через рибальські сіті, нафту або через пластикові предмети, які тварини сприймають за їжу. Також собаки та здичавілі коти роздирають багато пінгвінів.

Спокійніший бік життя острова

Якщо ви подивитеся на північ або схід від краю центрального плоскогір’я, то побачите цивілізованішу Тасманію: оброблені поля шоколадного кольору, звивисті річки й струмки, обсаджені деревами дороги та смарагдові пасовища з вівцями та великою рогатою худобою. Десь у січні біля північного міста Лілідейл цвітуть лавандові поля; лаванда додає ще ніжного рожево-бузкового кольору до сільської мозаїки й поширює довкола чудовий аромат.

Столиця острова, місто Гобарт з близько 182 000 мешканцями, розкинулася на обидвох берегах річки Деруент недалеко від яблуневих садів, завдяки яким Тасманію стали називати островом яблук. Над містом височить велика й похмура гора Веллінгтон 1270 метрів заввишки. Ясного дня з цієї гори, вершина якої часто вкрита снігом, можна побачити місто з висоти пташиного польоту. Авжеж, Гобарт дуже змінився від 1803 року, коли лейтенант Джон Боуен із загоном з 49 чоловік, серед яких було 35 каторжників, вперше висадився на берег біля Рісдон-Ков. Вже немає полотняних вітрил і рипучих шпангоутів, але раз на рік про давні часи нагадують яхтові перегони від Сіднея до Гобарта, коли кольорові трикутні вітрила й корпуси обтічної форми проносяться повз веселі юрби людей просто до центру Гобарта.

Від утисків до духовного раю

Джеффрі Батерворт, один з 2447 делегатів обласного конгресу Свідків Єгови «Побожний страх», який проходив 1994 року в Лонсестоні, згадує: «Я пам’ятаю, коли на усій Тасманії було не більше 40 Свідків». Тепер там є близько 26 зборів і 23 Зали Царства.

«Але часи не завжди були такі добрі, як нині,— додає Джеф.— Наприклад, 1938 року ми з Томом Кіто і Родом Мак-Віллі ішли з плакатами, які повідомляли про публічну біблійну лекцію «Пізнай правду». Ця лекція, яка мала транслюватися по радіо з Лондона, різко викривала фальшиву релігію. Коли я приєднався до своїх товаришів, до них вже причепилася група молодиків. А поліцейські спокійно за цим спостерігали! Я побіг до братів, щоб допомогти їм, і мене відразу вдарили. Але один чоловік схопив мене іззаду за сорочку і відтягнув убік. Він не вдарив мене, а крикнув: «Не чіпайте їх!» А потім тихенько сказав мені: «Друже, я знаю, що це значить бути переслідуваним. Я ірландець».

Єгова благословив тих перших піонерів, оскільки нині добра новина про Боже Царство дійшла до усіх частин цього острова з населенням 452 000 чоловік. Багато нащадків перших каторжників і аборигенів чекають часу, коли на очищеній землі вони привітають усіх людей — і білих, і чорних, які померли через несправедливість у період нечуваної жорстокості, бо Біблія обіцяє «воскресення праведних і неправедних» (Дії 24:15). Ситуація буде повністю виправлена так, що навіть «не згадаються речі колишні, і не прийдуть на серце» (Ісаї 65:17).

[Примітка]

[Ілюстрації/Карти на сторінці 25]

Вгорі: гора Крейдл і озеро Дов.

Вгорі праворуч: сумчастий диявол.

Внизу праворуч: вологі тропічні ліси у південно-західній частині Тасманії.

Австралія

ТАСМАНІЯ

[Відомості про джерело]

Сумчастий диявол і карта Тасманії: Department of Tourism, Sport and Recreation – Tasmania; карта Австралії: Mountain High Maps® Copyright © 1995 Digital Wisdom, Inc.