Моє життя як австралійський абориген
Так як розказує Джанет Стрейндж
ПАМ’ЯТІ мого дитинства тягнуться до життя з матір’ю на безводній рівнині Налларбор південної Австралії. Для білих людей Налларбор, що значить „без дерева”, не є гостинний. Але для мене це був мені дім.
Я була наймолодша з чотирьох дочок. По племені мені на ім’я Набонангу, але місіонер місцевої церкви назвав мене Джанет. Щоденно ми ходили з матір’ю шукати харчів. Ми збирали дикі ягоди й полювали на малу дичину. По суті, ми могли заганяти ящірку на дерево, дійсно „ходячи” зігнені в двоє, хапаючись кори і вдовбуючись ногами. Ми легко відтворювали точний крик тварин або пташок, і простежали ящірку.
Мати навчала нас стеження випускаючи ящірку, а ми мусили стежити за нею. Я добре стежила, навіть могла сказати чи тварина спішилася чи ні. Але я не стежила так добре як мати. Я пам’ятаю одного разу, коли ми відвідували інший табір, я чула як вона казала, „такий-то є тут”. Вона пізнала цього по його слідах між багатьма іншими, але я не бачила жодної різниці”.
Брак води завжди був проблемою. Але ми пережили, пам’ятаючи де знаходились водозбори, струшували росу з дерев, збирали воду, яка збігалась по розколинах дерев і надрізували коріння Casuarina дерева.
Ми культивували нашу землю, але в інакший спосіб від білої людини. Ми старались жити із землею; а вони здавалось жили із землі. Мене навчили зберігати, а ніколи не нищити. Ми ніколи не зрізували дерево або відломлювали галузки без доброї причини, і ми старались передавати у спадщину всякі живі породи, зберігаючи їх від вимирання. Наприклад, у пору недостачі, декотрі племена розкидали насіння для диких індиків.
Аборигенні племена завжди переселялись по великих округах за кліматом, погодою, сезонами, переселенням дичини, насінням рослин і плодоношенням дерев. Наше життя залежало від переселення. У переселенню чоловіки брали провід, постарілі, жінки й діти йшли позаду.
Матері годують діти груддю аж до шостого року. У часі серйозної посухи, то в декотрих племенах вагітні жінки можуть примушувати аборт деякою рослиною, бо, не так як люди інших рас, в них нема дійних тварин, щоб постачати молоко. З тієї самої причини, коли б мати померла, то її немовля можуть убити. Вони теж можуть убивати ненормальних дітей або одного з близнюків. На жаль.
Діти абориген — дуже витривалі — вони мусять бути витривалими, щоб пережити. Як діти виростають, то їм дають урочну роботу. Кожний член плем’я носив якусь річ. Дівчата — малих дітей, а хлопці — списи й патички для копання.
„Цивілізування” мого народу
Коло п’ятого року мого життя почались зміни. Уряд вибрав нашу племінну землю, щоб на ній випробовувати ядерну зброю і змусив наше плем’я вибратись дальше на південь. На протязі наступних років, ми ставались чимраз більше залежними від подаяння чаю, муки, цукру й городини, яких роздавали через церковні місії. Робили зусилля, щоб „Цивілізувати” і освічувати багатьох дітей, а особливо напівабориген від білих батьків. Я була одна з цих.
Мати занепокоїлась цими обставинами, однак хотіла дати мені трохи освіти, але не в місійних школах. Це була її перевага, тому що дітей забирали від їхніх батьків і засилали до цих шкіл, щоб там навчати їх читати і писати, а також навівати в них віровчень деякої релігії. Відчуваючи, що контакт з батьками й їхній вплив перешкоджали цій політиці, то часто дітей забирали геть. Так сталось з моєю старшою сестрою, і мати не хотіла, щоб вони й мене забрали. Часами, такі діти втікали з школи й чоловіки приходили шукати за ними, або посилали поліцію. Тому то, коли в табір приходив хтось незнайомий, то мати ховала мене під ковдру під якою я ледве відважувалась дихати аж поки він не виявив наміру своїх відвідин.
Щоб перехитрити владу, то мати віддала мене в опіку до приємної білої жінки, яка доглядала інших аборигенних дітей. Ця жінка навчала їх читати й писати й заохочувала контакт з батьками. Проте, коли мені було 12 років, ця старенька жінка померла. Мати плакала.
Мати не хотіла зруйнувати це добро, і тому дозволила мені мешкати з іншою білою родиною в Порт-Огасті. Ця родина була дуже відома нашим людям. Коли я прибула, то пані вже досліджувала Біблію з Свідками Єгови. Я сиділа й прислухувалась, і тоді почала ходити з нею до Залу Царства на зібрання. Пізніше, я сама почала досліджувати Біблію й, ще пізніше ми стали Свідками Єгови.
З часом, я почала роботу по поліпшенні побуту аборигенних людей. Мені запропонували вищу освіту в технічному інституті, але я не погодилась на це. Тепер мені на думку спадала інакша робота ,по поліпшенні побуту’. Як присвячений слуга Єгови, я почала повночасно навчати людей Біблії. У цій роботі я переїжджала від одного місця на друге, переселяючись тепер у багато кращій роботі. Знаючи абориген, їхні мови та проблеми, я старалась відвідувати їх.
„Час мріяння”
Більшість того, що я вам розказувала походить з моєї пам’яті. Але в аборигенах є ще інакший спогад, який дехто називає „час мріяння”. Це містить у собі племінну історію, звичаї й фольклор. Як кажуть, „Той, хто загублює свої мрії, сам зблудив”.
Це „мріяння” часто містить оповідання про древнього предка, який вірять подорожував країною, сформовуючи її геологічну будову. Це помагає пояснити чому абориген може заблудитись поза його територією або „країною”. Він любить свою „країну” відчуваючись так як вдома і щасливим у ній, бо тільки там, він вірить, він дійсно є з’єднаний з своїми предками. Це „мріяння” передається від одного покоління в друге піснею, танцем і демонстраціями по спеціальних зібраннях називаючись corrobories. Донині, багато абориген дуже цінують ці погляди.
Наші мови
Незважаючи на те, що в нас є коло 300 різних мов (розчленовані, вони кажуть, з одної оригінальної), то аборигени таки можуть досить добре комунікувати між собою. Декотрі вкоротили їхню мову на те, що називають ієрогліфічні-геометричні писання. Наша граматика — дуже складна.
Один антрополог пише: „У них є дієслово ,бути’ в такому значенні, якого нема в білих. Воно з’єднує досконалість латинського й саксонського дієслова з кельтським і проходить поза сили обох”. Він тоді далі каже про нашу ієрогліфічну мову: „Вона розвилась до такої міри, що вже стала життєздатним замісником на промовлену мову, ускладнена гострота розумового розвитку, яке дуже рідко буває в зразках людської комунікації”. Між поколіннями ми розмовляємо жестами, і коли ходимо полювати,— мовчання тоді є дуже важливе.
Жалюгідне оповідання
Крім навчатись з досвіду, приватних уроків і племінних „мрій”, я тепер розвила новий спосіб освіти — дуже полюбила читати. Це з книжок, я вивчалась історію ранніх досвідів мого народу з білою людиною, і це не було приємне читання. Вона розказує як капітан Кук прибув у 1770 р., і з його судна в Ботаней затоці бачив зносячийся дим на березі. Цей одинокий димовий сигнал представляв приблизно 300 000 абориген, живучих багатим і досить щасливим життям. Після 200 років кількість абориген зменшилася на 50 000 чистокровних і 150 000 напівабориген. Що ж сталось з рештою? Це є частиною цього жалюгідного оповідання.
Слово „цивілізований” значить бути ввічливим, чемним, противитись насильству й злочину. Ми були, як то я відчуваю, цивілізований народ. Кожне плем’я мало свою територію й шанувало кордони іншого. Ми доглядали нашу землю, ніколи не використовували її. Час від часу, племена сходились для торгівлі, обмінюватись інформацією й робити розпорядки на подружжя.
Але ті ранні поселенці не вважали нас як цивілізовані. Вогнепальною зброєю і недостатнім розумінням Біблії, вони намагались накидати на нас їхнє власне розуміння цивілізації, включаючи власність, загороджування й оброблення землі — річ цілком чужа для абориген. Проте, з доброї причини аборигени розвивали свою власну методику, так як показує пані М. Беннет, член Ради Аборигенних Прав, яка писала:
„Нема тубільних тварин, щоб їх приручати, також нема тубільних рослин, щоб їх культивувати на харч. Неможливо ,пасти’ кенгуру або орати ним. У плодотворному Квінсленді неможливо насаджувати паростки сосни й сподіватись, щоб вона вирощувала вам горіхи у вашому житті, ні в Центральній Австралії культивувати нарду коли сумнівно, що там падає п’ять дюймів дощу. Під цими обмеженнями неможливо для людей пастушити, обробляти землю або будувати міста”.
Оскільки новоприбулі човнярі зламали наші племінні закони про порушення меж, то ми опирались. Тепер від узбережжя до узбережжя і від моря до моря, рясніли жорстокості. Рушниці строїлись навпроти списів, і нашу расу майже цілком знищили.
Таким то чином забрали нашу землю. В імені поступу, розвитку й цивілізації, сокира лісника зруйнувала наші ліси, зменшуючи потрібну кількість опадів. Гострокопетні чужоземні тварини, мільйони штук худоби й овець, витіснули м’яколапу кенгуру, кришачи крихкий орний шар грунуту й прискорили формування вітром-наносних піщаних горбів. Хімікальне хліборобство збільшило кількість грошових врожаїв, але пошкодило екології. Тварини, виняткові Австралії й світові вже майже або таки цілком зникли. Величезні залізні, алюмінієві та інші рудники рубцюють краєвид, тоді як заводи просочування забруднюють землю, воду та повітря.
Протягом усього цього, оригінальних жителів натовпили в місії, та в інші колонії, або вони живуть у малих хатинах по передмістях. На останню зневагу, нас уже пускають до пивниць, де власники дозволяють нам пропивати нашу соціальну допомогу, і закон тепер визнає нас громадянами в землі, яку ми населяли давно перед цими законодавцями.
Майбутність, яка подає надію
До якоїсь міри, релігія грала роль у вищезгаданому розвитку як поселенці старались „цивілізувати” і, за загальною думкою, християнізувати мій народ. Чи ж тепер розумієте моє почуття, коли я читаю в Біблії, що в „Вавилоні Великому”, світовій імперії фальшивої релігії, „знайдена кров . . . побитих усіх на землі?” (Об’явлення 18:2, 24) Або чи можете збагнути моє відношення, коли я читаю про її близьке знищення з рук Ісуса Христа або мою радість як я навчаюсь, що Його царство здійснить праведність і любляче правління над землею? Чи дивуєтесь чому я палко бажаю ділитись цією щасливою новиною з іншими моїми людьми? — Об’явлення 18:20.
Сьогодні здається мій народ вже став без коріння й без цілі. П’янство, сварки та бійки — часті. Ми вже не належимо до минувшини, й не маємо задовольняючого місця в теперішньому. Але майбутність має надію для багатьох з нас — надія, що незабаром побачимо „з’явлення синів Божих”: коли всі люди — білі й аборигени, а також люди всіх рас „визволяться від неволі тління на волю слави синів Божих” під правлінням Божого царства.— Римлян 8:18—21.
Я бажаю розказувати моїм співаборигенам про цю чудову надію. Бувши аборигеном, я відчуваюсь придатною для цієї роботи через те, що зрозуміло, аборигени не дуже довіряють білим. На протязі минулих років, багато самопожертвуючих білих слуг Єгови, як-от Дес Патерсон, Колін Мейпелс і Бен Брикел подорожували великі віддалі, щоб приносити моїм людям цю надію. Лунають оповідання про особисті нестатки зазнані в цій діяльності, а також про оцінюючі групи, які сходились слухати звістку про Боже царство. Я, з моїм чоловіком, бажаємо продовжувати в роботі, яку почалось роки тому.
По цілій країні декотрі з мого народу починають розуміти важливість звістки про Царство й відносяться з любов’ю до неї. Вони бачать що погляд білих, а також абориген, і більшість інших людей у світі,— помилковий. Цей погляд такий: Австралія належить до абориген по праву оригінального відкриття або до білих людей по праву завоювання. Жоден з цих поглядів не є правильний. Вона належить до Бога Єгови по праву творення.— Об’явлення 4:11.
Єгова має право казати до кого належить Австралія, а також решта світу. Я дуже тішуся, що наші аборигени є представлені між тими, які оцінюють цю правду.
[Вставка на сторінці 17]
Ми старались жити із землею; здається білі живуть із землі.
[Вставка на сторінці 17]
Між племенами ми розмовляємо жестами коли ходимо на полювання
[Вставка на сторінці 18]
Жорстокості почали розквітатись. Вогнепальна зброя стоїлась навпроти списів, і нашу расу майже цілком винищили.
[Вставка на сторінці 19]
Австралія належить до абориген по праву відкриття: Чи до білих по праву завоювання? Ні до абориген, ні до білих. Вона належить до Бога Єгови по праву творення
[Ілюстрації на сторінці 16]
Місцеві тварини Австралії
Кенгуру
Качкодзьоб
Вомбатові
Коала
[Вставка на сторінці 19]
,Що море Його, і вчинив Він його, і руки Його суходіл уформували!”— Псалом 95:5.