Щось ліпше, ніж світове визнання

Через багато років після того, як я став відомим в Європі скульптором, інший митець звинуватив мене: «Ви змарнували свій талант!» Перед тим як розповісти, чому він зробив такий закид, дозвольте пояснити, як я став скульптором.

У СЕЛІ Аурізіна, де я народився, переважна більшість чоловіків працювала в старій каменоломні. Наше село Аурізіна розташоване на півночі Італії недалеко від міста Трієст і поряд з кордоном колишньої Югославії. Коли мені було 15 років, я також почав працювати в каменоломні, що в нашому селі. Це було 1939 року, тоді, коли почалася друга світова війна. Працюючи з камінням, я бажав стати відомим скульптором. Мені також хотілося жити завжди. Ці обидва бажання здавалися нездійсненними.

Коли 1945 року закінчилася війна, я перебрався жити в Рим до своєї сестри. Я сподівався, що вступлю там до академії мистецтв. Уявіть собі мою радість, коли це бажання здійснилося, і мене зарахували в академію для трирічного навчання! Моє навчання оплачували різні благодійні товариства.

Духовний голод

Також я прагнув задовольнити духовний голод, відвідуючи релігійні служби, в тому числі й служби Армії Спасіння та вальденсів. Я навіть пройшов курси при єзуїтському університеті, а одного разу відвідав триденний семінар, який проводив єпископ. На цих курсах нам не дозволялося розмовляти один з одним, а треба було молитися, роздумувати, сповідатися та міркувати над словами єпископа.

По закінченні курсів я усвідомив, що моя віра не стала міцнішою. «Чому я не розвинув міцної віри?» — запитав я єпископа

«Віра в Бога є даром,— відповів єпископ,— і він дає його, кому хоче». Така відповідь розчарувала мене, і я припинив шукати Бога й присвятив себе лише вивченню мистецтва.

Здобуття міжнародної слави

Скінчивши навчання в Римі 1948 року, я отримав стипендію на один рік для навчання у Віденській академії мистецтв (Австрія). Наступного року я закінчив цей навчальний заклад, а потім продовжував своє навчання ще один рік у Любляні (Словенія, колишня республіка Югославії). Я мріяв перебратися в Париж, центр красних мистецтв.

Проте 1951 року мені надали можливість працювати в Стокгольмі (Швеція). Я переїхав туди з наміром заощадити грошей, які б допомогли мені у мистецькій кар’єрі в Парижі. Але потім я зустрів Майкі, ми одружилися 1952 року і оселилися на постійно в Стокгольмі. Я знайшов роботу у невеличкій майстерні, де робив скульптури з каменю, мармуру та граніту. Деякі з моїх праць виставляються в музеї-парку Мілесьґорден, що в місті Лідінге поблизу Стокгольма.

У Римі я навчився стародавньому способу бронзового литва, це — забутий восковий спосіб, тож мене запросили викладати художнє литво у школі мистецтв та Королівській академії мистецтв у Стокгольмі. Згодом мені дозволили працювати у бронзовій ливарні в парку-музеї Скансен, що в Стокгольмі. Там я творив свої скульптури з бронзи й свинцю, часто на очах у глядачів. Також мені доручили відреставрувати античні скульптури, які належали королю Швеції Густаву VI. Вони виставляються в Королівському палаці та палаці Дротнінггольм, що в Стокгольмі.

Протягом 1954—1960 років моя праця отримала чимало схвальних відгуків в пресі та від мистецтвознавців. Багато моїх робіт виставлялися у великих містах Європи, як, наприклад, у Стокгольмі, Римі, Любляні, Відні, Загребі та Белграді. У Белграді маршал Тіто купив кілька моїх скульптур для власної колекції. У Римі в Національній галереї сучасного мистецтва виставлена моя робота — великий жіночий торс з граніту, також мої твори є в музеї Альбертіна, що у Відні. У Музеї сучасного мистецтва в Стокгольмі є мої бронзова й свинцева скульптури, а в Сучасній галереї в Любляні — моя робота з бронзи.

Я знову зацікавився релігією

Минуло кілька років після нашого одруження, і Майкі помітила, що я знову зацікавився релігією. Мене цікавило, куди поділася віра, за яку перші християни готові були вмерти. Я знову почав відвідувати різні релігійні служіння, такі як у п’ятидесятників та адвентистів. Я навіть вивчав іслам і буддизм.

У 1959 році перед тим, як поїхати на мистецьку виставку в Мілан (Італія), я на кілька днів заїхав у рідне село Аурізіну. Односельці розповіли мені про чоловіка, який, за їхніми словами, знав багато з Біблії. Він був Свідком Єгови. Коли мені випала нагода порозмовляти з ним, то він показав мені в Біблії такі речі, яких я ніколи там не бачив. Я довідався, що людина є душею, а не має душу окремо від тіла і що людська душа смертна, а не безсмертна, як вчать інші релігії (Буття 2:7; Єзекіїля 18:4).

До того ж цей чоловік показав мені, що коли Бог створив Адама і Єву, то він не мав наміру, щоб вони помирали, а щоб жили вічно в щасті на землі. Перша людська пара померла через власну неслухняність (Буття 1:28; 2:15—17). Я дізнався, що Бог, віддавши свого Сина в жертву, дав людям надію на вічне життя, яке втратив Адам через неслухняність (Івана 3:16). Я дуже тішився, коли дізнавався про таке (Псалом 37:29; Об’явлення 21:3, 4).

Поворотний пункт

Невдовзі після цього я повернувся у Швецію, і там ми з Майкі намагалися розшукати Свідків Єгови, але не могли знайти їхньої адреси. Проте через кілька днів у наші двері хтось подзвонив, і на порозі ми побачили Свідків! Я почав читати літературу, яку вони залишали нам, і незабаром переконався, що все в ній правда. Проте я хотів перевірити свої погляди, порозмовлявши з одним своїм старим другом, католицьким архієпископом, з яким познайомився під час навчання в Римі в кінці 40-х років. Отже, в січні 1961 року я поїхав до нього.

На той час мій друг відповідав за місіонерську діяльність католиків по цілому світі. Яка несподіванка! Я здивувався, коли довідався, що архієпископ не мав елементарних знань з Біблії. Коли ми розмовляли з ним про те, що стається в момент смерті, він сказав: «Можливо, те, в що ми зараз віримо, насправді не є правдою». А коли ми говорили про обітницю Біблії ‘нового неба й нової землі’, на яку посилався апостол Петро, то він не знав, що означає ця обітниця (2 Петра 3:13; Ісаї 65:17—25).

Повернувшись у Стокгольм, я почав регулярне вивчення Біблії з одним Свідком, з котрим ми з моєю дружиною колись познайомилися. Я тішився, що Майкі починає чимраз більше цікавитися цим вивченням. Зрештою 26 лютого 1961 року я символізував своє присвячення Єгові хрещенням у воді, а Майкі охрестилася наступного року.

Зміни у моїй праці

У 1956 році в нас народилася дівчинка, а 1961 року — хлопчик. Тож мені було потрібно знайти постійну роботу, щоб забезпечувати свою сім’ю. Я зрадів, коли отримав запрошення побудувати великий пам’ятник у рідному селі. Він мав бути присвячений партизанам, які загинули у другій світовій війні. Для мене цей пам’ятник був вигідним проектом. Але, поміркувавши про різні фактори, в тому числі про те, що доведеться на кілька місяців полишити свою сім’ю й християнський збір і що я житиму в країні, де процвітає комунізм і де буде нелегко дбати про духовне, я відмовився від цієї пропозиції.

А через іншу роботу мене мучило сумління. Мені доручили зробити великий барельєф у новому крематорії у Швеції. Коли я закінчив свою працю, то мене запросили на урочисте відкриття. Але дізнавшись, що єпископ Стокгольма зніматиме покрив з мого твору, я вирішив не брати участі в церемонії разом з людьми, вчення й звичаї яких безпосередньо суперечать Божому Слову (2 Коринтян 6:14—18).

Оскільки я, як скульптор, не міг знайти постійної роботи, то мені було важко дбати належним чином про матеріальні потреби своєї сім’ї (1 Тимофія 5:8). Я почав молитовно розмірковувати, що можна зробити. Через деякий час до мене підійшов один архітектор з макетом будівлі, яку він спроектував. Він попросив мене сфотографувати макет. Я добре розумівся на фотографії, оскільки мав досвід у фотографуванні своїх скульптур, тому з радістю згодився на цю роботу. Протягом тих років у Швеції будувалося багато об’єктів, тому завжди треба було фотографувати макети. Тож я отримував багато замовлень від різних архітекторів і міг добре забезпечувати свою сім’ю.

Саме у той час я відвідав Стокгольмський інститут італійської культури, щоб поділитися доброю новиною про Боже Царство (Матвія 24:14). Я знав ректора інституту й домовився з ним зустрітися. Дізнавшись, що я вже не працюю скульптором, він вигукнув: «Ви змарнували свій талант!» Я пояснив, що у мене є важливіші обов’язки стосовно Бога й сім’ї.

Мушу визнати, що був час, коли мистецтво займало перше місце у моєму житті. Але згодом я зрозумів для себе, що коли намагатимусь зробити кар’єру митця, то це буде служіння двом панам (Матвія 6:24). Я переконався, що найважливіше, чим я можу займатися, — це проповідувати добру новину про Боже Царство. Тому я вирішив покинути працю скульптора, а Єгова у великій мірі поблагословив це рішення (Малахії 3:10).

Привілеї у християнському служінні

На початку 70-х років іммігранти у Швеції з Південної і Східної Європи почали цікавитися біблійною правдою. Тому, починаючи з 1973 року, я мав привілей вивчати Біблію з багатьма іммігрантами, які розмовляли італійською, іспанською або сербо-хорватською мовами, також я допомагав формувати нові збори й групи цими мовами. Мене призначили організовувати християнські конгреси італійською мовою й ставити біблійні драми на них. Також я мав привілей час від часу служити зборам у Швеції як роз’їзний наглядач.

Оскільки я допомагав організовувати італійські конгреси у Швеції, то мав зв’язок з філіалом Товариства Вартової башти в Римі. Італійські брати сказали мені, що в Італії не вистачає старійшин через велике зростання проповідницької праці. Тому 1987 року ми з Майкі переїхали в Лігурію, що поблизу Генуї (Італія). На той час наші діти вже повиростали й були самостійними. Ми провели два чудових роки в Італії і брали участь у створенні нового збору у Лігурії. На власному досвіді ми переконалися у правдивості слів з Приповістей 10:22: «Благословення Господнє — воно збагачає».

Ми з Майкі деколи намагаємося пригадати усі благословення від Єгови, і їх перелік дуже довгий. Окрім того, що брали участь у створенні нових зборів, ми допомогли кільком людям, у тому числі й власним дітям, дійти до присвячення й хрещення, а потім стати зрілими християнами. Ніколи не шкодую, що полишив життя відомого скульптора, оскільки я вибрав ціннішу кар’єру — служіння нашому милосердному Богові Єгові. Таким чином завдяки Єгові я і мої рідні отримали тверду надію на вічне життя. (Розповів Чело Перто).

[Ілюстрація на сторінці 13]

Я працюю над скульптурою (1955 рік).

[Ілюстрація на сторінці 15]

З дружиною.