Понад 50 років виконування просьби «перейди»
РОЗПОВІВ ЕММАНУЕЛЬ ПАТЕРАКІС
Дев’ятнадцять століть тому апостол Павло отримав незвичайне запрошення: «Перейди в Македонію і допоможи нам». Павло охоче використав цю нагоду ‘звіщати Євангелію’ (Дії 16:9, 10, Хом.). Хоча запрошення, котре я отримав, надійшло не так давно, все ж минуло вже 50 років, відколи я погодився «перейти» в нові території в дусі Ісаї 6:8: «Ось я,— пошли Ти мене!» Через те що я багато подорожував, мені дали прізвисько вічний турист, але моя діяльність мало чим нагадувала туризм. Не раз прибувши у готель, я ставав навколішки й дякував Єгові за його охорону.
Я НАРОДИВСЯ 16 січня 1916 року в Ієрапетрі, на острові Крит, у дуже релігійній православній сім’ї. Від самого дитинства мама по неділях водила мене та моїх трьох сестричок до церкви. Батько ж залишався вдома й читав Біблію. Я дуже любив батька — чесного, доброго й великодушного чоловіка. Він помер, коли мені було дев’ять років, і його смерть глибоко вразила мене.
Пам’ятаю, як п’ятирічним хлопчиком я прочитав у школі напис: «Все навколо нас свідчить про існування Бога». Я виростав глибоко впевнений у цьому. У віці 11 років я написав твір на тему Псалма 104:24: «Які то численні діла Твої Господи,— Ти мудро вчинив їх усіх, Твого творива повна земля!» Мене захоплювали чуда природи, навіть такі прості речі, як зернятка, споряджені маленькими крильцями, щоб вітер міг переносити їх подалі від тіні материнського дерева. Я здав свій твір, і через тиждень вчитель зачитав його перед цілим класом, а потім перед цілою школою. У той час вчителі боролися з комуністичними ідеями і були раді, що я стаю на захист існування Бога. А мені просто хотілося висловити свою віру у Творця.
Відповіді на мої запитання
Зі Свідками Єгови я вперше зустрівся на початку 30-х років, і я все ще добре пам’ятаю ту зустріч. По всіх містах і селах Криту проповідував Еммануель Ліонудакіс. Я взяв у нього кілька брошурок, але мою увагу прикувала брошурка «Де знаходяться померші?». У мене був такий страх смерті, що я навіть не заходив у кімнату, де помер мій батько. Прочитавши ту брошурку кілька разів, я зрозумів, що́ Біблія вчить про стан померлих, і відчув, як мій забобонний страх зникає.
Раз на рік, влітку, Свідки відвідували наше містечко й приносили мені більше літератури. Мало-помалу моє розуміння Святого Письма зростало, але я далі ходив у православну церкву. Однак книжка «Визволеннє» стала для мене поворотним пунктом. Вона чітко показала різницю між організацією Єгови й організацією Сатани. З того часу я почав регулярніше вивчати Біблію і всю літературу Товариства Вартової башти, яку тільки міг дістати. Оскільки Свідки Єгови в Греції були під забороною, я студіював уночі. Мене так захоплювало те, чого я навчався, що я не міг не говорити про це з іншими. Невдовзі мною почала цікавитися поліція, регулярно відвідуючи мене в будь-який час дня і ночі в пошуках літератури.
У 1936 році я вперше прибув на зібрання в Іракліон, що на віддалі близько 120 кілометрів від мого дому. Я був щасливий, що зустрівся зі Свідками. Більшість з них були прості люди, селяни, але вони допомогли мені впевнитись, що це правда. Саме там я присвятився Єгові.
Хрещення — це подія, котру я ніколи не забуду. Одного вечора в 1938 році брат Ліонудакіс взяв мене й двох моїх зацікавлених у непроглядній темряві на пляж. Після молитви він занурив нас у воду.
Під арештом
День, коли я вперше пішов проповідувати, можна без перебільшення назвати багатим на події. Я зустрів свого колишнього друга по школі, який став священиком, і ми дуже добре порозмовляли. Але після розмови він сказав, що, згідно з наказом єпископа, мусить віддати мене під арешт. Поки ми чекали у кабінеті мера на поліцію, на вулиці зібрався натовп людей. Тому я взяв грецький Новий Завіт, який лежав у кабінеті, і почав виголошувати промову на основі 24-го розділу Матвія. Спершу люди не хотіли слухати, але втрутився священик. «Дайте йому сказати,— мовив він,— це наша Біблія». Я говорив близько півтори години. Таким чином у перший же день служіння мені випала нагода виголосити свою першу публічну промову. Оскільки я вже закінчив, а поліція ще не прибула, мер і священик вирішили доручити групі чоловіків вигнати мене з міста. На першому ж повороті я побіг скільки було сил, щоб уникнути каміння, яке вони кидали за мною.
Наступного дня двоє поліцаїв у супроводі єпископа заарештували мене на роботі. У поліцейському відділенні я мав можливість свідчити з Біблії, але, оскільки в моїй літературі не було печатки єпископа, якої вимагалося за законом, мене звинуватили в прозелітизмі й розповсюдженні недозволеної літератури. Мене випустили на волю до розгляду справи в суді.
Суд відбувся через місяць. На свій захист я сказав, що лише слухався Христового наказу проповідувати (Матвія 28:19, 20). Суддя саркастично відповів: «Дитино, того, хто дав той наказ, розп’яли. На жаль, я не маю влади присудити тобі подібного покарання». Проте якийсь молодий юрист, незнайомий мені, став на мій захист, сказавши, що з огляду на комунізм і атеїзм, які так поширюються, суд повинен пишатися, що є молоді люди, готові захищати Боже Слово. Він підійшов і щиро поздоровив мене з моїм письмовим захистом, який був долучений до мого діла. Вражений тим, що я такий молодий, він запропонував безкоштовно захищати мене. Замість мінімальних трьох місяців, мій вирок був: десять днів тюрми й штраф 300 драхм. Такий опір тільки зміцнив мою рішучість служити Єгові й захищати правду.
Іншого разу, коли мене знову заарештували, суддя помітив, що я з легкістю цитую Біблію. Він попросив єпископа залишити його кабінет, сказавши: «Ви вже зробили свою справу, далі я сам попіклуюся ним». Тоді він витягнув свою Біблію і ми весь післяобідній час розмовляли з ним про Боже Царство. Такі випадки заохочували мене продовжувати проповідування, незважаючи на труднощі.
Смертна кара
У 1940 році мене призвали на військову службу і я написав лист, пояснюючи, чому не можу погодитися на це. Через два дні мене заарештували й сильно побили в поліції. Після цього мене вислали на фронт в Албанію, де віддали під трибунал за відмову воювати. Військові власті сказали, що, винен я чи невинен, їх цікавило менше, ніж те, яке враження мій приклад може справити на солдатів. Мене засудили до смерті, але я з полегшенням дізнався, що через недійсність якогось документа вирок був замінений десятьма роками каторжних робіт. Наступних кілька місяців свого життя я провів у військовій тюрмі в Греції в дуже важких умовах, які досі даються мені взнаки.
Однак тюрма не стримала мене від проповідування. Зовсім ні! Розмови було легко починати, оскільки багатьох цікавило, що́ цивільна особа робить у військовій тюрмі. Після одної з таких розмов я просто у дворі тюрми розпочав біблійне вивчення із щирим молодим чоловіком. Через тридцять вісім років я зустрів того чоловіка на конгресі. Він прийняв правду і служив старійшиною збору на острові Лефкас.
Коли гітлерівські армії увійшли в 1941 році в Югославію, нас перевели далі на південь у тюрму в Превезі. По дорозі нашу колону в супроводі конвою атакували німецькі бомбардувальники; нам, засудженим, зовсім не давали харчів. Коли мій маленький запас хліба закінчився, я помолився до Бога: «Якщо це твоя воля, щоб я помер з голоду після того, як ти врятував мене від смертної кари, то нехай буде твоя воля».
Наступного дня під час переклички мене відкликав офіцер і, запитавши, звідки я родом, хто мої батьки і чому я в тюрмі, сказав мені йти за ним. Він завів мене в офіцерську їдальню в місті, показав мені стіл, на якому стояв хліб, сир і смажене ягня, і сказав, щоб я поїв. Але я пояснив, що моє сумління не дозволить мені їсти, коли 60 інших в’язнів голодні. Офіцер відповів: «Я не можу нагодувати всіх! Твій батько був дуже щедрим до мого. У мене моральна відповідальність перед тобою, але не перед іншими». «У такому випадку я просто піду назад»,— відповів я. Він задумався на хвильку, тоді дав мені велику сумку і сказав набрати туди стільки їжі, скільки зможу.
Повернувшись у в’язницю, я поставив сумку й сказав: «Панове, це для вас». Якраз попереднього вечора інші в’язні звинувачували мене в нашій біді, оскільки я не приєднувався у їхніх молитвах до Діви Марії. Але за мене заступився один комуніст. Тепер, побачивши їжу, він сказав іншим: «Де ваша «Діва Марія»? Ви казали, що ми помремо через цього чоловіка, але саме він приніс харчі». Тоді він повернувся до мене і сказав: «Еммануель! Тепер ти підійди і помолись».
Невдовзі, втікаючи від наступу німецької армії, охоронці втекли, залишивши тюрму відкритою. Я поїхав у Патрас, щоб знайти інших Свідків, перш ніж у кінці травня 1941 року поїхати в Афіни. Там я отримав одяг і взуття, а також викупався перший раз за останній рік чи навіть більше. До кінця окупації німці постійно зупиняли мене під час проповідування, але жодного разу не заарештували. Один з них сказав: «У Німеччині ми стріляємо Свідків Єгови. Але тут ми хотіли б, щоб усі наші вороги були Свідками!»
Діяльність після війни
З 1946 по 1949 рік, неначе було замало війни, Грецію поглинула громадянська війна, в якій загинули тисячі людей. Брати потребували багато підбадьорення, щоб залишатися міцними в час, коли ми йшли на зібрання, ризикуючи бути арештованими. Кількох братів засудили на смерть за їхню нейтральну позицію. Але, незважаючи на все це, багато людей відгукувалися на звістку про Царство й кожного тижня відбувалося одне або два хрещення. У 1947 році вдень я працював у бюро Товариства в Афінах, а ввечері відвідував збори як роз’їзний наглядач.
У 1948 році я з радістю отримав запрошення в Біблійну школу Ґілеад Товариства Вартової башти у Сполучених Штатах Америки. Але була одна проблема. Через попередню судимість я не міг отримати паспорт. Проте один мій зацікавлений мав знайомого генерала. Завдяки цьому зацікавленому я вже через кілька тижнів мав паспорт. Але я почав переживати, коли незадовго перед від’їздом мене арештували за розповсюдження «Вартової башти». Поліцейський повів мене до начальника державної служби безпеки в Афінах. На моє здивування, він виявився моїм сусідом! Поліцай пояснив, чому я арештований і дав йому пачку журналів. Мій сусід витяг зі столу купку «Вартових башт» і сказав: «Я не маю останнього номера. Чи можна взяти один примірник?» Яке ж полегшення це було, коли я побачив, що Єгова керує такими справами!
Навчання у 16-му класі школи Ґілеад у 1950 році дуже збагатило мене. У кінці я отримав призначення на Кіпр, де опір духівництва, як я невдовзі дізнався, був таким же сильним, як і в Греції. Ми часто стикалися з юрбами релігійних фанатиків, доведених православними священиками до шаленства. У 1953 році мені не поновили візи для Кіпру і я отримав призначення в Стамбул (Туреччина). І тут я не залишався довго. Незважаючи на добрі результати проповідницької праці, через політичну напруженість між Туреччиною і Грецією я був змушений їхати в інше призначення — Єгипет.
Коли я сидів у тюрмі, мені часто пригадувався Псалом 55:7, 8, в якому Давид висловив своє бажання втекти в пустиню. Я ніколи не міг собі уявити, що саме там опинюся одного дня. В 1954 році після важкої кількаденної подорожі поїздом, а потім човном по ріці Ніл, я приїхав у своє призначення — місто Хартум у Судані. Мені хотілося тільки прийняти душ і відразу ж іти спати. Але я забув, що був обідній час. Вода зберігалася в резервуарі на даху, і я так ошпарився нею, що був змушений кілька місяців носити тропічний шолом, аж поки загоїлася моя голова.
Часто я почувався ізольованим, один у серці Сахари, на віддалі півтора тисячі кілометрів до найближчого збору, але Єгова підтримував мене й додавав мені сил. Підбадьорення деколи приходило з несподіваного джерела. Одного дня я зустрів директора музею в Хартумі. Він був неупередженою людиною, і ми добре порозмовляли. Дізнавшись, що я грек за походженням, він запитав, чи я міг би зробити йому послугу й перекласти деякі написи на предметах, знайдених у церкві шостого століття. Провівши п’ять годин у захаращеному підвалі, я знайшов ім’я Єгови, тетраграму, виписану на тарілочці! Уявіть собі мою радість! В Європі часто можна зустріти в церквах Боже ім’я, але тут, у серці Сахари, це було неймовірно!
Після міжнародного конгресу 1958 року я отримав призначення як зональний наглядач відвідати братів у 26 країнах і територіях Середнього та Близького Сходу, а також Середземномор’я. Часто я не знав, як мені вибратися зі скрутної ситуації, але Єгова завжди знаходив вихід.
Мене завжди вражала турбота, яку організація Єгови виявляє Свідкам, що перебувають в ізоляції в деяких країнах. Одного разу я зустрівся з індійським братом, який працював на нафтовому промислі. Очевидно, він був єдиним Свідком у тій країні. У своїй шафці цей брат мав публікації 18 мовами, і він роздавав їх співробітникам. Навіть тут, де всі іноземні релігії були суворо заборонені, наш брат не забував своєї відповідальності проповідувати добру новину. Його колеги були вражені, побачивши, що до нього прибув з візитом представник його релігії.
В 1959 році я відвідав Іспанію та Португалію. Обидві країни в той час були під військовими диктатурами, і праця Свідків Єгови була суворо заборонена. За один місяць я провів понад сто зібрань, підбадьорюючи братів не здаватися, незважаючи на труднощі.
Вже не сам
Понад 20 років я повночасно служив Єгові як неодружений чоловік, але тепер я раптом відчув, що дуже втомився від безперестанних поїздок без постійної оселі. Саме в цей час я зустрів Анні Бінуччі, спеціальну піонерку в Тунісі. Ми одружилися в 1963 році. Її любов до Єгови й до правди, її відданість служінню, вміння навчати і знання мов виявилися справжнім благословенням у нашій місіонерській та районній праці в Північній і Західній Африці та в Італії.
У серпні 1965 року нас із дружиною призначили в Дакар (Сенегал), де я отримав привілей організувати місцевий філіал. Сенегал виявився країною з чудовою релігійною терпимістю, без сумніву, завдяки президенту Леопольду Сенґору. Він був одним з небагатьох африканських голів держав, які написали до Банди, президента Малаві, в підтримку Свідків Єгови, жахливо переслідуваних у Малаві в 70-х роках.
Щедрі благословення від Єгови
У 1951 році я виїхав зі школи Ґілеад на Кіпр з сімома чемоданами. У Туреччину я прибув уже з п’ятьма. Але з огляду на таку кількість поїздок я був змушений звикнути до 20-кілограмового ліміту багажу, куди входили папери й крихітна друкарська машинка. Одного разу я сказав брату Норру, тодішньому президенту Товариства Вартової башти: «Ти захищаєш мене від матеріалізму. Ти примусив мене жити з 20 кілограмами, і мені добре». Не маючи великої кількості речей, я ніколи не почувався обділеним.
Головною проблемою під час поїздок був в’їзд у країни й виїзд із них. Одного разу в країні, де праця була під забороною, митник почав копатися в моїх паперах. Це ставило під ризик Свідків цієї країни, отже я витяг з піджака лист від дружини і сказав митникові: «Я бачу, що вам подобається читати листи. Може, ви хотіли б почитати також цей лист від моєї дружини, який я не поклав серед паперів?» Йому стало незручно, і він, вибачившись, пропустив мене.
З 1982 року ми з дружиною служимо як місіонери на півдні Франції, в місті Ніцца. Через слабке здоров’я я не можу вже робити стільки, як раніше. Але це не значить, що ми не маємо такої ж радості. Ми переконалися, що ‘наша праця не марнотна’ (1 Коринтян 15:58). Я тішусь, коли зустрічаюся з багатьма людьми, з якими я мав привілей вивчати Біблію протягом цих років, радісно також бачити понад 40 членів моєї родини, які вірно служать Єгові.
Життя, проведене у виконуванні просьби «перейди», вимагало жертв, але я аж ніяк не розкаююсь у цьому. Зрештою, жодна наша жертва не може зрівнятися з тим, що для нас зробили Єгова та його Син Ісус Христос. Оглядаючись на минулих 60 років, протягом яких я знаю правду, можу сказати, що Єгова рясно поблагословив мене. Як сказано в Приповістей 10:22, «благословення Господнє — воно збагачає».
Немає сумніву ‘ліпша милість Єгови над життя’ (Псалом 63:4). Старість все більше дає про себе знати, і я часто згадую в молитвах слова натхненого псалмоспівця: «До Тебе вдаюся я, Господи,— хай же не буду повік засоромлений! — Ти бо, Владико, надія моя, Господи, Ти охорона моя від юнацького віку мого! Боже, навчав Ти мене від юнацтва мого,— і аж дотепер я звіщаю про чуда Твої. А Ти, Боже, не кидай мене аж до старости та сивини» (Псалом 71:1, 5, 17, 18).
[Ілюстрація на сторінці 25]
З дружиною Анні сьогодні.