Хрестові походи. «Трагічна ілюзія»

ВІД НАШОГО КОРЕСПОНДЕНТА В ІТАЛІЇ

ПОВЕРНІМОСЬ на дев’ять століть у минуле, у 1096 рік. Ось-ось розпочнеться перший хрестовий похід. Якщо б ви тоді жили у Західній Європі, то вашим очам відкрилась би мінлива картина: потоки людей, коні, вози, кораблі — все було охоплене рухом. Готувалась подорож до Єрусалима, святого міста, яке з VII століття н. е. перебувало під владою мусульман.

Це був перший хрестовий похід. Багато істориків налічують вісім великих походів. Ці воєнні виправи лишили незгладимі сліди в історії стосунків між Сходом і Заходом. Вони супроводжувалися різаниною та жорстокістю, що чинилися в ім’я Бога й Христа. Останній великий хрестовий похід почався у 1270 році, тобто через 174 роки після першого.

Назва «хрестовий похід» походить від слова «хрест». Учасники багатьох таких походів нашивали собі на одяг знак хреста.

Причини

Хрестові походи організовувалися під приводом визволення Єрусалима і так званого гробу Господнього з рук мусульман. Проте причини цих походів лежали набагато глибше. За винятком декількох випадків, стосунки між так званими християнами на Близькому Сході та мусульманами були досить мирними. Важливим фактором, що призвів до виникнення хрестових походів, був неспокійний політичний, економічний та релігійний клімат, який панував у Європі.

Спроби підвищити виробництво харчів у XI столітті сприяли тому, що під ріллю були розчищені доти необроблювані ділянки землі. У містах з новою силою розцвіло життя. Кількість населення дедалі зростала. Але по якомусь часі настав голод і збіднілі селяни подалися до міст, де на них чекали безробіття і злидні. Серед людей почастішали вибухи протесту.

Суспільну ієрархію очолювали численні великі феодали. Ці професійні полководці хотіли скористатися з політичного безладдя, яке утворилося після розпаду імперії Карла Великого, та завоювати собі нові земельні володіння.

Римсько-католицька церква також переживала період замішання. У 1054 році вона втратила контроль над східною церквою. До того ж над багатьма її священиками тяжіли звинувачення у розпусті та політичних інтригах.

Виступ у Клермоні

У такій атмосфері пролунав заклик до першого хрестового походу, проголошений папою Урбаном II. На думку папи, військова акція, метою якої було відвоювати Єрусалим і Палестину, мала виконати декілька призначень. Вона послужила б зміцненню цілісності західного християнства та знову підтвердила б першість римсько-католицької церкви. Ця акція також розрядила б постійні сварки між представниками вищих класів. Сподіваючись релігійних благ та, понад усе, економічних прибутків, феодали використали б свій військовий досвід для служіння «шляхетній» справі й таким чином стали б озброєною рукою церкви.

Двадцять сьомого листопада 1095 року папа Урбан II виступив із закликом перед радою міста Клермона (Франція). Церква представила своїх ворогів у жахливому світлі, як тих, що заслуговують Божої кари. Фуше де Шартре, священик, який брав участь у першому хрестовому поході, казав, що війна була необхідна, аби захистити східних «християн» від мусульман. Тим, хто загине в поході або у битві, він пообіцяв негайне прощення гріхів. Тож феодальні князі могли обернути свої братовбивчі бійки на «святу» війну проти «невірних». На тій раді пролунав заклик, який став гаслом першого хрестового походу: «Так хоче Бог!»

Два походи

Коли була встановлена дата відбуття, 15 серпня 1096 року, папа римський забезпечив собі підтримку світських панів, яким були довірені військові операції. Церква гарантувала охорону їхніх земельних володінь, поки триватиме похід. Менш заможних закликали підтримати справу своїми пожертвами.

Проте дехто вирушив у дорогу ще до встановленої дати. Це була непідготовлена і безладна юрба, в якій були жінки та діти. Їх називали пауперес Крісті (бідняки Христа). Кінцевий пункт подорожі — Єрусалим. Натовп вели ватажки, серед яких одним з найвідоміших був Петро Пустинник, монах, котрий почав проповідувати в народі наприкінці 1095 року.

За словами середньовічного літописця Альберта Екського, Петро вже перед тим побував у Єрусалимі. Розповідали, що одної ночі Петру було видіння, ніби Христос закликав його піти до патріарха в Єрусалимі, узяти там вірчу грамоту та з нею повернутися на Захід. Альберт Екський говорить, що те видіння сповнилося і, отримавши вірчу грамоту, Петро вирушив до Рима, де зустрівся з папою. У розповіді Альберта Екського дійсність переплетена з вигадкою, але такі твердження про сни, видіння та грамоти були дієвими засобами впливу на маси.

Загін, що сформувався навколо Петра Пустинника, виступив з Кельна 20 квітня 1096 року. Грошей на морську подорож пауперес не мали, отже перед ними лежав довгий шлях до «Святої Землі», який треба було долати пішки або на старезних возах. Майже відразу виявилося, що в безладної юрби «воїнів Христа» немає ані їжі, ані зброї, тож вони взялися по дорозі грабувати місцеве населення, захоплене зненацька їхньою появою.

Першими їхніми жертвами стали європейські євреї, яких звинуватили у тому, що вони позичали гроші розбещеним єпископам. Послідовники Петра Пустинника вчинили брутальну розправу над євреями таких міст, як Руан та Кельн, звідки вони вирушили в похід. За словами Альберта Екського, коли євреї в Майнці «побачили, що християни не пощадили навіть малих діточок і ні до кого не мали жалю, вони кинулися на своїх братів, жінок, матерів і сестер та повбивали один одного. Найжахливішим було те, що матері самі перерізали горло своїм немовлятам або ж заколювали їх ножем, бо воліли своїми руками вбити дітей, ніж дати їм загинути від рук необрізаних».

Подібні епізоди повторювалися протягом усієї подорожі до Балкан, на шляху до Малої Азії. Коли натовп дістався Константинополя, імператор Олексій I, щоб уникнути подібних безчинств, поспішив переправити пауперес на береги Малої Азії. Там війська мусульман перебили багато жінок, дітей, а також хворих і старих людей. Лише деяким вдалося повернутись у Константинополь.

Тим часом влітку 1096 року в похід вирушило підготовлене військо хрестоносців. Їх очолювали славетні вожді тих часів. Неорганізоване і передчасне відбуття пауперес стривожило папу Урбана II, і він вжив заходів, щоб упорядкувати рух на Схід. Від тих, хто збирався в похід, тепер вимагалося продемонструвати, що вони мають достатньо засобів до існування. Це робилось з метою обмежити кількість жінок, дітей, старих та бідних, які хотіли взяти участь у поході.

Завоювання й нові душогубства

Загони людей, феодали та вцілілі пауперес зустрілися у Константинополі та вирушили до мети. Знову в ім’я Бога чинилися звірства. Літописець Петрус Тудебодус розповідає, що під час облоги Антіохії, вигубивши всіх ворогів, хрестоносці «поскидали тіла вбитих у спільну могилу, а відрублені голови принесли назад до [свого] табору, щоб порахувати їх кількість; виняток становили голови, котрі навантажили на чотирьох спійманих коней і відправили на узбережжя до послів вавилонського еміра».

П’ятнадцятого липня 1099 року хрестоносці захопили Єрусалим. Реймонд Агільський писав: «Очам відкривалося жахливе видовище. Ті [з ворогів], кому поталанило, були обезголовлені; інші попадали зі стін, пронизані стрілами; ще багато згоріло в пожежах. На вулицях та площах міста можна було побачити купи відтятих голів, рук і ніг». І знову хрестоносці намагалися виправдати це насильство тим, що воно чинилося в ім’я релігії.

Крах ілюзії

Здобута перемога породила Латино-Єрусалимське королівство. Ця держава була нетривкою, бо між феодалами, котрі укріпилися на Сході, незабаром виникли суперечки. А мусульмани тим часом реорганізували свої військові сили. Вони аж ніяк не збиралися поступитися володіннями у Палестині.

Перегодом відбулося ще декілька хрестових походів, останній — у 1270 році. Проте через поразки багато хто почав сумніватися, чи дійсно такі виправи в ім’я релігії є справедливими. Якщо б Бог справді схвалював ці «святі» війни, думали люди, він би дав перемогу тим, що твердять, ніби мають його благословення. Втім адвокати церкви, починаючи з XIII століття, намагалися виправдати подібні релігійні війни та роль духівництва в них.

Завзяття, що надихало перші хрестові походи, спало. Понад усе, продовження війн кінець кінцем пошкодило б економічним інтересам Заходу. Тож зброя повернулася проти внутрішніх ворогів християнського світу в Європі — проти арабів в Іспанії, «єретиків» та проти язичеських народів на півночі.

У 1291 році мусульмани захопили місто Акру, останню фортецю хрестоносців. Єрусалим та «гроб Господній» залишилися за мусульманами. Протягом двох століть конфліктів економічні та політичні інтереси переважали над релігійними питаннями. Італійський історик Франко Кардіні зауважує: «До того часу хрестові походи поступово переросли у заплутані політичні та економічні операції, складну дипломатичну гру, в яку втягнулися єпископи, абати, королі, шукачі пожертв та банкіри. У цій грі... Ісусів гріб втратив усю свою важливість». Кардіні додає: «Історія хрестових походів — це історія найбільшої помилки, найвишуканішої облуди, найтрагічнішої та у дечому найбільш сміховинної ілюзії християнського світу».

Знехтуваний урок

Хрестові походи та їхня поразка повинні були б навчити, що жадоба економічних благ та прагнення видатного політичного становища можуть привести до фанатизму та різанини. Але цей урок було знехтувано. Доказом цього можуть послужити багато конфліктів, які й далі плямують нашу планету кров’ю. Релігія в них часто прикриває бридкі учинки.

Втім довго це не триватиме. Незабаром дух, який породив хрестові походи та підтримує сьогоднішні «святі» війни, зникне разом з фальшивою релігією та цілою системою речей, що перебуває під владою Сатани (Псалом 46:9, 10; 1 Івана 5:19; Об’явлення 18:4, 5, 24).

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 12]

The Complete Encyclopedia of Illustration/J.G. Heck

[Ілюстрації на сторінці 15]

Вгорі: єврейське кладовище у місті Вормс (Німеччина) — нагадування про різанину під час першого хрестового походу.

Зліва: кам’яна скульптура, що зображує голову хрестоносця.

Крайня ілюстрація зліва: родовий герб славетного хрестоносця.

[Відомості про джерело]

Гребінь шолома та голова: Israel Antiquities Authority; фото: Israel Museum, Jerusalem