Чому між науковцями існує поділ?

«ХОЧА ми не повинні відкидати того, що наука шукає правди про світ, однак нам потрібно брати до уваги психологічні та соціальні фактори, котрі часто заважають таким пошукам». Так написав Тоні Мортен у доповіді за назвою «Конфлікт наукових шкіл: мотиви та методи науковців» (англ.). Авжеж, видається, що на наукові знахідки іноді впливає слава, матеріальна користь або навіть політичні симпатії.

Ще 1873 року лорд Джессель висловив занепокоєння такими впливами на судові справи, коли сказав: «Свідчення судових експертів... це свідчення тих, хто інколи заробляє цим собі на життя, але в усіх випадках такі люди отримують плату за своє свідчення. ...Тож природно, що, хоч би яким був чесним експерт, розум у нього повинен працювати на користь людини, яка наймає його, тому ми часто стикаємося з такими схильностями».

Розгляньмо, наприклад, судову науку. Апеляційний суд вказав, що судові науковці можуть ставати упередженими. У журналі «Серч» говорилося: «Саме той факт, що поліція шукає допомоги судових науковців, може створити певні стосунки між ними та поліцією. (...) Судові науковці, наймані державою, можуть зрозуміти свої обов’язки як допомогу поліції». У журналі також наводився приклад гучних процесів у Великобританії — Меґвайра (1989 року) та Ворда (1974 року), пов’язаних з терористичною діяльністю Ірландської республіканської армії (ІРА). Часопис сказав, що цей процес був «красномовним доказом готовності деяких досвідчених і так званих шанованих науковців полишити науковий нейтралітет і вважати своїм обов’язком допомагати обвинуваченню».

Іншим видатним прикладом є справа Лінди Чемберлен, яка пройшла в Австралії (1981 — 1982 роки) і лягла в основу кінофільму «Крик у темряві». Свідчення, представлені судовими експертами, очевидно, вплинули на вирок пані Чемберлен, яку звинуватили у вбивстві власного немовляти Азарії. Хоча вона твердила, що динго (дикий собака) забив її дитину, однак її засудили й кинули у в’язницю. Через кілька років, коли знайшли брудну, всю в крові курточку дитини, то попередні свідчення не вистояли перед ретельнішим дослідженням. У результаті Лінду випустили з в’язниці, вирок анулювали, а також їй виплатили грошову компенсацію за несправедливе покарання.

Коли науковець сперечається з іншим науковцем, то суперечка може стати запеклою. Кілька десятиріч тому новина про виклик д-ра Вільяма Мак-Брайда виробникам медикаменту талідоміду облетіла весь світ. Коли він сказав, що ці ліки проти токсикозу вагітних викликають серйозні відхилення у ненароджених дітей, то цей лікар відразу ж став героєм. Проте минуло декілька років, і коли він працював уже над іншим питанням, тоді один лікар, що став журналістом, звинуватив його у перекрученні фактів. Мак-Брайда визнали винним у науковому обмані та професійних зловживаннях. Його викреслили із списків лікарів Австралії.

Наукові суперечки

Актуальною є суперечка, чи дійсно шкодять людям і тваринам електромагнітні поля. Є деякі підстави вважати, що навколишнє середовище надзвичайно забруднено електромагнітними полями з джерел різного роду — від високовольтних ліній електропередач до персонального комп’ютера та мікрохвильової пічки у вас вдома. Дехто навіть заявляє, що за кількарічний період радіотелефони можуть завдати шкоди мозку. Ще інші вказують на наукові дослідження, з яких випливає, що електромагнітне випромінювання може бути причиною раку та смерті. На підтвердження цього газета «Остреліан» повідомляла: «Проти Британського електроенергетичного агентства порушено судову справу у зв’язку із смертю хлопчика, в котрого нібито розвинувся рак внаслідок того, що він спав поблизу кабелів високовольтних ліній електропередач». У Мельбурні д-р Брюс Гокінг, консультант з питань професійних захворювань, виявив, що «діти, котрі живуть у радіусі чотирьох кілометрів від головних сіднейських телевеж у два рази частіше хворіють на лейкемію, ніж діти, які живуть дальше».

Оскільки вчені-екологи захищають ці заяви, то великі комерційні компанії опиняються під загрозою втратити мільярди доларів через те, що вони називають «зайвими кампаніями, які вселяють страх». Тому вони збираються у контрнаступ і отримують підтримку з інших наукових кіл.

Також існує суперечка стосовно хімічного забруднення. Дехто називає діоксин «найтоксичнішою з усіх хімічних речовин, створених людиною». Цю хімічну речовину, котру Майкл Ф’юменто описав, як «неминучий побічний продукт при виробництві певних гербіцидів» («Наука в облозі», англ.), інші називають «основним компонентом хімічної речовини «Агент-орандж»a. Це набуло сильного розголосу після війни у В’єтнамі. Між учасниками війни та хімічними компаніями виникали серйозні юридичні баталії, під час яких кожна група представляла своїх наукових експертів, котрі не погоджувалися з протилежною стороною.

Подібно такі екологічні проблеми, як глобальне потепління, парниковий ефект та зменшення озонового шару привертають надзвичайну увагу громадськості. Повідомляючи про екологічні проблеми в Антарктиці, газета «Канберра таймс» написала: «Дослідження науковців із станції Палмер (наукова база Сполучених Штатів на острові Анверс) показують, що сильне ультрафіолетове випромінювання руйнує нижчі форми життя, як наприклад планктон та молюсків, і це може вплинути на наступні ланки ланцюга живлення». Однак багато інших наукових вивчень, здається, не погоджуються з такою думкою і розвіюють страхи щодо зменшення озонового шару й глобального потепління.

Тож хто має рацію? Схоже на те, що наукові спеціалісти можуть довести або спростувати будь-яку заяву чи доказ. «Наукова істина визначається соціальним кліматом певного часу принаймні настільки ж, наскільки вона визначається здоровим глуздом та самою логікою»,— писалося у книжці «Втрачені парадигми» (англ.). Майкл Ф’юменто підсумовує питання про діоксин, говорячи: «Усі ми, в залежності від того, кого слухаємо, є або потенційними жертвами отруєння, або потенційними жертвами великої дезінформації».

І все ж не можна применшувати важливості деяких відомих наукових катастроф. Наука повинна відповісти за них.

«Надзвичайно болісна трагедія»

У «Посланні інтелектуалам», виданому 29 серпня 1948 року, Альберт Ейнштейн згадав не такі вже й привабливі сторони науки, коли сказав: «На болісному досвіді ми навчилися, що раціонального мислення не достатньо, аби вирішити проблеми громадського життя. Ретельні дослідження й глибокі наукові пошуки часто закінчуються для людства трагічно... оскільки створюються засоби масового знищення самих людей. Це, безсумнівно, надзвичайно болісна трагедія!»

Недавнє видання Ассошіейтед Пресс називалося: «Великобританія зізнається у випробуванні радіації на людях». Міністр оборони Великобританії підтвердив, що уряд уже майже 40 років проводить експерименти з радіацією на людях. В один з таких експериментів входило випробування в середині 1950-х років атомної бомби в Марелінґе (Південна Австралія).

Марелінґе — це назва, яка походить від слова аборигенів, що означає «грім»; і ця віддалена територія була зручним місцем для Великобританії у проведенні наукових експериментів. Після першого вибуху з’явилася ейфорія успіху. Одна мельбурнська газета писала: «Щойно [радіоактивна] хмара розвіялася, як колони вантажівок та «джипів» повезли назад британських, канадських, австралійських та новозеландських військових, котрі спостерігали за вибухом у бліндажах лише за вісім кілометрів від епіцентру. На кожному обличчі сяяла усмішка. Вони виглядали, ніби люди, що повертаються з пікніка».

Науковий кореспондент британської газети «Дейлі експрес» Чепмен Пінчер навіть склав пісню за назвою «Туга за грибоподібною хмарою». До того ж урядовий міністр запевнив, що випробування пройшли згідно з планом і що радіація не вплине негативно на жодну людину в Австралії. Однак через кілька років усмішки зникли з облич, коли люди почали помирати від радіаційного опромінення й коли посипалися вимоги матеріального відшкодування. Вже не було «Туги за грибоподібною хмарою»! Через радіаційне забруднення Марелінґе до наших днів є закритою зоною.

Щось подібне було у Сполучених Штатах з випробуваннями атомної бомби в штаті Невада. Дехто вважає, що це стосується політичного питання, а не наукової помилки. Роберт Оппенгеймер, який був відповідальний за створення першої американської атомної бомби в Лос-Аламосі (штат Нью-Мексико), сказав: «Науковці не відповідальні за те, чи доцільно використовувати водневу бомбу. Відповідальність за це лежить на американських людях та їхніх обраних представниках».

Трагедія іншого роду

Після Другої світової війни в медицині широко почали застосовувати кров. Наука вихваляла кров як рятівну рідину й проголошувала її використання безпечним. Але поява СНІДу вивела світ медицини із стану самовдоволення. Раптом гадана рятівна рідина перетворилася на вбивцю деяких людей. Завідувач головної лікарні в Сіднеї (Австралія) сказав кореспонденту «Пробудись!»: «Десятиріччями ми переливали людям речовину, про яку мало що знали. Ми навіть не знали декотрих захворювань, які переносяться через кров. Що ще передається людям з кров’ю, ми не знаємо, бо не можемо перевірити те, що нам не відомо».

Надзвичайно трагічно закінчилося лікування безплідності у жінок гормоном росту. Бажаючи над усе мати дитину, ті жінки поставилися до цього лікування як до дару. Але через кілька років деякі з них загадково померли від хвороби Крейцфельда-Якоба, що призводить до дегенерації мозку. Також почали помирати діти, у яких лікували затримку росту цим же гормоном. Дослідники виявили, що науковці отримували цей гормон з гіпофізу мертвих людей. Очевидно, в деяких трупах був вірус хвороби Крейцфельда-Якоба і їхній гормон також був зараженим. Ще жахливіше те, що деякі з жінок, котрих лікували цим гормоном, стали донорами перед тим, як з’явилися симптоми хвороби Крейцфельда-Якоба. Існують побоювання, що вірус може бути в сховищах крові, оскільки його наявність неможливо виявити.

Уся наука пов’язана з ризиком. Тому зовсім не дивно, що, як говорилося у книжці «Неприродна природа науки», наука «вважається поєднанням захоплення й страху, надії і відчаю, причиною багатьох проблем сучасного індустріалізованого суспільства й джерелом, з якого прийдуть вирішення цих проблем».

Але як ми особисто можемо зменшити ризик? Як зберігати врівноважений погляд на науку? Наступна стаття допоможе відповісти на ці запитання.

[Примітка]

[Вставка на сторінці 6]

Урядовий міністр запевнив, що радіація не матиме негативного впливу.

[Вставка на сторінці 7]

Полігон Марелінґе забруднено радіацією.

[Вставка на сторінці 8]

«Науковці не відповідальні за те, чи доцільно використовувати водневу бомбу» (Роберт Оппенгеймер, науковець-атомник).

[Відомості про джерело]

Hulton-Deutsch Collection/Corbis

[Ілюстрація на сторінці 9]

«На болісному досвіді ми навчилися, що раціонального мислення не достатньо, аби вирішити проблеми громадського життя» (Альберт Ейнштейн, фізик).

[Відомості про джерело]

U.S. National Archives photo

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 5]

Richard T. Nowitz/Corbis

[Відомості про ілюстрацію, сторінки 8, 9]

USAF photo