Нантський едикт. Хартія терпимості?

«ДЛЯ мене це немов ніж у серце!» — вигукнув з обуренням папа Климент VIII. Сталося це 1598 року, коли він довідався про підписання королем Франції Генріхом IV Нантського едикту. Минуло чотири сторіччя. Тепер едикт не викликає обурення та протидії; навпаки, люди відзначають його підписання, бо вважають той акт виявом толерантності й одним із важливих кроків на шляху до надання кожній людині гарантованого права на віросповідання. Що за документ був той Нантський едикт? Чи справді він був хартією терпимості? І який урок можемо винести ми з вами, розглянувши його історію?

Пошматована війною Європа

В Європі шістнадцятого сторіччя панувала нетерпимість та бушували криваві релігійні війни. «Ще ніколи послідовники Христа так не глумилися із його вчення ‘любити одне одного’, як це було в XVI столітті»,— зауважує один історик. Деякі країни, наприклад Іспанія та Англія, запровадили безжалісне переслідування релігійних меншин. Інші, подібно до Німеччини, дотримувалися принципу «Cuius regio, eius religio», тобто релігію у місцевості визначає той, хто там править. Кожного, хто не погоджувався із релігійним смаком правителя, змушували виїхати. Воєн уникали лише завдяки тому, що тримали релігії подалі одна від одної; про релігійне співіснування не могло бути й мови.

Франція обрала інший шлях. Вона лежала між північною Європою, де більшість людей сповідували протестантизм, та південною Європою, яка вважалася католицькою. Сама Франція була католицькою країною, але десь у середині XVI сторіччя досить-таки істотну роль там почала відігравати протестантська релігійна меншина. Це поділення стало особливо очевидним під час ряду релігійних війнa. Численні мирні договори, або так звані «едикти про утихомирення заворушень», так і не принесли мирного релігійного співіснування. Чому ж Франція не пішла шляхом своїх європейських сусідів, а обрала шлях толерантності?

Політика миру

Попри дуже поширену нетерпимість, у декого розвинулася думка, що мир та релігійна роз’єднаність необов’язково є несумісними поняттями. Загалом кажучи: на той час питання релігійного вірування було нерозривно пов’язане з вірністю країні. Хіба можна було бути французом і не належати до католицької церкви? Очевидно, на думку декого, це було можливо. У 1562 році французький державний діяч Мішель де Лопіталь написав: «Навіть відлучені від церкви не перестають бути громадянами». Католицька група, відома як «політики» (Les Politiques), обстоювала подібну думку.

Невдалі мирні угоди, підписані у Франції, підтверджували деякі з цих нових ідей. Вони також наголошували на тому, що, будуючи майбутнє, необхідно забувати минуле. Наприклад, у підписаному 1573 року Булоньському едикті говорилося: «Нехай усе, що сталося... піде в небуття та забудеться, немов цього ніколи й не було».

Франції й справді було що забути. До 1589 року, коли почалося королівське правління Генріха IV, найтриваліша мирна угода діяла лише 8 років. Франція потерпала як з економічного, так і соціального погляду. Дуже гостро відчувалася потреба у внутрішній стабільності. Генріх IV не був сторонньою людиною ані в релігії, ані в політиці. Він неодноразово змінював свою релігію: то з протестантизму на католицизм, то навпаки. Здобувши 1597 року мир з Іспанією та придусивши врешті-решт внутрішній повстанський рух (це сталося 1598 року), король тепер був у стані змусити піти на мирне вирішення конфлікту як протестантів, так і католиків. Тож 1598 року, після 30 років релігійної війни, яка принесла Франції незліченні страждання, король Генріх IV підписав Нантський едикт.

«Білль про права по-французьки»

Підписаний Генріхом Нантський едикт складався із чотирьох частин: основного тексту (92 або 95 статей) та 56 секретних, або «особливих» статей, в яких обговорювалися права та обов’язки протестантів. До основної структури цього документа також входили попередні мирні угоди, причому вони становили дві треті кількості статей. Проте на відміну від попередніх угод, на створення цього едикту було затрачено досить багато часу. Надзвичайний обсяг едикту можна пояснити тим фактом, що проблеми в ньому розбиралися дуже детально, отже в кінцевому підсумку він виглядав неначе документ про взаємні по́ступки. Які ж права надавалися згідно з цим документом?

Едикт визнав за французькими протестантами право на цілковиту свободу совісті. Їм також було надано статус шанованої меншини, яка має права та привілеї. Згідно з однією секретною статтею, їм навіть було гарантовано захист від інквізиції під час перебування закордоном. На додаток протестанти отримали такий самий громадянський статус, як і католики, та могли працювати на державних посадах. Але чи справді едикт був хартією терпимості?

Наскільки терпимим був едикт?

Коли згадати, як до релігійних меншин ставилися в інших країнах, Нантський едикт можна вважати «документом виняткової політичної мудрості», зауважує історик Елізабет Лабрусс. Чого Генріх прагнув найбільше, так це щоб протестанти повернулися до католицької кошари. Релігійне співіснування в цьому випадку було компромісом, або, за словами самого Генріха, єдиним способом дати «всім нашим підданим можливість молитися та поклонятися Богу».

Фактично едикт надавав переваги католицизму. Було проголошено, що католицизм — це панівна релігія, яку слід було відновити по всьому королівству. Протестанти повинні були платити католицьку десятину, а також поважати католицькі свята та обмеження щодо одруження. Протестанти могли вільно сповідувати свою релігію лише в певних районах країни. Едикт обговорював питання віротерпимості лише двох релігій: протестантської та католицької. Інші релігійні меншини в ньому не згадувались. Так, наприклад, мусульман вигнали з Франції 1610 року. Чому ж, попри обмежені засади толерантності, викладені в едикті, річницю його підписання відзначають навіть сьогодні?

Важливі наслідки

У тогочасних літописах едикт майже не згадується. Історики називають його «подією сумнівної значущості». Однак сьогодні едикт вважають шедевром політичної дипломатії. Згідно з едиктом, протестантизм було названо релігією, а не єрессю. Визнання ще одної релігії, окрім католицької, відкрило шлях до релігійного плюралізму. За словами одного історика, це «очистило запал, притаманний французам, від фанатизму, який загрожував і протестантам, і католикам». В едикті було також визнано, що релігія не є визначальним фактором у питанні вірності державі або національної належності. Крім того, підставою для прийняття тих чи інших юридичних санкцій тепер могла бути лише злочинна діяльність, а не членство в одній з релігійних конфесій. Ці положення свідчили про навіть більші зміни.

Коли король Генріх підписував едикт, перш за все його турбувала державна єдність. Тому державна єдність, за едиктом, була відокремлена від релігійної єдності. «Разом із цим почався процес секуляризації... держава та віросповідання більше не були синонімами»,— зауважує один історик. Хоча католицька церква й зберегла у своїх руках деяку владу, проте влада держави значно посилилася. Суддею при вирішенні конфліктів тепер мав стати монарх. Релігійні проблеми вирішувалися політиками або юристами, а це означало, що держава панувала над релігією. Ось чому один історик назвав едикт «тріумфом політичної влади над роллю Церкви». За словами іншого історика, едикт «був вирішальним у появі сучасної держави».

Застосовність едикту сьогодні

Деякі засади Нантського едикту пізніше були використані урядами інших держав. З часом багато країн переглянули відносини між релігією та політикою і відвели державній владі нове місце. Кінець кінцем 1905 року Франція обрала шлях цілковитого відокремлення церкви від держави. Як висловився відомий професор історії та соціології Жан Боберо, такий захід є «найліпшим захистом для меншин» в атмосфері дедалі більшої нетерпимості. Інші країни, хоча й мають якусь державну релігію, проте вирішили усім громадянам гарантувати конституцією свободу віросповідання та рівноправне ставлення.

Однак багато людей сьогодні вважають, що в справі захисту релігійної свободи можна робити подальші кроки. «Люди відзначають підписання Нантського едикту раз на сторіччя, але весь інший час порушують його засади»,— зазначає із сумом журналіст Алан Дюамель. Деякі поінформовані коментатори, наприклад, звертають увагу на нетерпимість у ставленні до релігійних меншин, що виявляється у спробах перешкодити діяльності цих малих релігій, зараховуючи їх на власний розсуд до категорії «сект». Чотириста років тому людям необхідно було навчитися важливого уроку: як жити разом у мирі, не виявляючи упередженості. Проте цей урок ще й досі залишається актуальним.

Спірні питання, що потребують вирішення

Там, де органи влади на власний розсуд оподатковують одну релігію і не торкаються інших, свободи віросповідання не існує. У той час як певні органи влади у Франції надають Свідкам Єгови статус релігії, інші цього не роблять. Парадоксально, але рішення, що слід вважати релігією, а що ні, приймає світська держава. Такий спосіб дій несе зі собою дискримінацію і спричиняє переслідування. Більш того, «він також у стані створити прецедент, який може торкнутися різних країн та різних релігійних товариств», заявляє Раймо Іласківі. Отже викладач права Жан-Марк Флоран робить висновок: «Це небезпечний удар для Франції та замах на свободи громадян. Як католик, я по-справжньому цим стурбований». Історія може багато чого навчити, але лише тих, хто бажає вчитись.

Під час недавньої конференції Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури певний промовець наголошував на тому, що «один із способів відзначення річниці Нантського едикту — подумати про статус релігій у наш час». Безперечно, найліпша можливість відзначити річницю підписання Нантського едикту — це подбати про те, аби кожна людина мала недоторкану свободу віросповідання!

[Примітка]

[Рамка/Ілюстрації на сторінках 20, 21]

Свобода віросповідання у сьогоднішній Франції

Інколи уроки з минулого забуваються. Виступаючи на захист Нантського едикту, Генріх IV заявив: «Відтепер не повинно бути жодної різниці між католиком та гугенотом». Жан-Марк Флоран, старший лектор права в Університеті Париж-XII, пояснив на сторінках французької газети «Фіґаро», що у Франції з 1905 року «закон ставить усі релігії, вірування та секти на рівні позиції». Тож дискримінація та упередження мають бути справою минулого.

Парадоксально, але 1998 року, коли відзначалася 400-та річниця Нантського едикту, його урок — необхідність гарантувати всім громадянам свободу віросповідання та право на рівноправне ставлення — був, очевидно, забутий. Свідки Єгови — третя за величиною християнська релігійна громада у Франції — сповідують свою релігію у цій країні вже близько ста років. Однак нещодавно французька податкова адміністрація вирішила обкласти 60-процентним податком пожертви, які Свідки Єгови дають своїй релігійній організації. Ці релігійні пожертви робляться для поширення Євангелія, а також підтримки місіонерської та гуманітарної діяльності. Ось як висловила свої почуття з приводу цієї новини Сімон Лібстер, котра за часів нацизму була вислана з Франції й тепер уже більше 60 років є Свідком Єгови: «Я просто приголомшена тим, що гроші, які я даю своїй церкві, тепер обкладені податком. Я давала ті гроші для Божої справи, а не для уряду». Проте чверть мільйона Свідків та їхніх однодумців у Франції не лише приголомшені; вони також глибоко стурбовані ще й з інших причин.

Те, що Свідки Єгови мають тепер сплачувати 60-процентний податок,— це перший за всю історію Франції випадок, коли податком обкладаються пожертви якої-небудь релігії. Згідно з неурядовою організацією Права людини без кордонів, ця подія є «небезпечним прецедентом», який порушує резолюції, прийняті Європейським судом з прав людини. Дійсно, Європейський Союз (ЄС) гарантує свободу віросповідання. Європейський суд неодноразово визнавав Свідків Єгови «відомою релігією», тож зрозуміти вчинок французької податкової адміністрації стає ще важче. Член Європейського Парламенту Раймо Іласківі назвав це «незадовільним станом справ... з погляду рішень про рівноправність та права людини, викладених у різних документах ЄС та обов’язкових до виконання усіма її державами-членами, у тому числі Францією».

Свідки Єгови активно діють у Франції вже майже сто років.

Вгорі справа: багато сімей у Франції є Свідками Єгови вже декілька поколінь.

Вгорі зліва: збір у місті Рубе, 1913 рік.

Внизу зліва: Свідки в Північній Франції, 1922 рік.

[Ілюстрація на сторінці 19]

Генріх IV, король Франції.

[Відомості про джерело]

© Cliché Bibliothèque Nationale de France, Paris