Гугеноти втікають на свободу

«Іменем Короля й Королеви... Цим Ми Проголошуємо, Що всі французькі Протестанти, які звернуться за Сховком і Переберуться до Нашого Королівства, матимуть не тільки Наш Королівський Захист... Але Ми також докладемо усіх розумних Зусиль і Праці, щоб Підтримувати їх, Допомагати й Сприяти їм, ...аби життя й перебування в цій Країні було для них спокійним та легким».

ТАК говориться в проголошенні, зробленому 1689 року королем і королевою Англії, Вільгельмом і Марією. Але чому французькі протестанти, або гугеноти, як їх почали називати, потребували сховку й захисту за межами Франції? Чому їхня втеча з Франції приблизно 300 років тому повинна цікавити сьогодні нас?

Європа XVI сторіччя була спустошена війною та релігійним розбратом. Франція не уникнула цього розбрату, бо з 1562 по 1598 роки між католиками й протестантами точилися релігійні війни. А втім, 1598 року французький король Генріх IV підписав едикт терпимості — Нантський едикт, що надавав протестантським гугенотам певну свободу віросповідання. Це визнання законом двох релігій стало в Європі унікальним явищем. На деякий час цей документ покінчив з релігійними заворушеннями, які понад 30 років завдавали ран Франції XVI сторіччя.

Призначений бути «довічним і нескасовним», у 1685 році Нантський едикт був скасований Фонтенблозьким едиктом. Французький філософ Вольтер пізніше назвав це скасування «однією з найбільших трагедій Франції». У короткий строк це призвело до втечі близько 200 000 гугенотів в інші країни. Однак це мало й віддаленіші наслідки. Але чому було скасовано початковий едикт, котрий обстоював релігійну терпимість?

Протистояли від початку

Хоча Нантський едикт був офіційно в силі майже 90 років, один історик говорить, що цей едикт уже «втратив силу ще до часу його ліквідації 1685 року». Говорячи по суті, цей едикт не мав твердої основи. Вже на самому початку він посприяв так званій «холодній війні» між католицьким кліром і «R.P.R.» (так званою реформованою релігією). Від 1598 року, коли ввійшов у дію Нантський едикт, до близько 1630 року протистояння йому виявлялося в гарячих громадських суперечках між протестантами й католиками та в літературних працях різних віросповідань. А втім, нетерпимість мала чимало проявів.

Після війни з протестантами (1621—1629) французький уряд намагався загнати їх до католицької кошари серією репресивних заходів. Таке цькування посилилося за Людовіка XIV, «короля-сонця». Його політика гонінь призвела до скасування Нантського едикту.

Суворі заходи

Одним із суворих заходів стало те, що протестантів поступово позбавляли громадянських прав. Між 1657 і 1685 роками проти гугенотів було видано близько 300 постанов, до багатьох з яких доклав своїх рук клір. Ці постанови скеровувалися проти всіх аспектів їхнього життя. Приміром, дуже багато професій, як, скажімо, пов’язаних з медициною, правом і навіть акушерством, були заборонені для гугенотів. Стосовно акушерства, один історик пояснив: «Як можна було довірити своє життя єретикові, котрий ставив за мету зруйнувати існуючий лад?»

Тиск ще більше посилився в 1677 році. Будьякого гугенота, котрого піймали на тому, що він старався навернути на свою віру католика, штрафували на тисячу ліврів. Також використовувалися державні фонди від надмірних податків, щоб навертати гугенотів. У 1675 році католицький клір дав королю Людовіку XIV 4,5 мільйона ліврів, кажучи: «Тепер ваша величність повинні виявити вдячність, послуговуючись своєю владою для повного викоренення єресі». За три роки ця стратегія «купівлі» призвела приблизно до 10 000 навернень на католицизм.

У 1663 році навернення на протестантизм стало незаконним. Також були встановлені обмеження щодо місця проживання гугенотів. Прикладом крайніх заходів є й те, що діти в семирічному віці могли ставати католиками всупереч волі своїх батьків. Протестантські батьки були зобов’язані оплачувати освіту своїх дітей, яку надавали єзуїти або інші католицькі наставники.

Ще одною зброєю для придушення гугенотів було таємне Товариство Святого символу («Compagnie du Saint-Sacrement»). Ця католицька організація, за словами історика Жанін Ґаррісон, являла собою «величезну мережу» по цілій Франції. Вона проникала в найвищі сфери суспільства, і їй не бракувало ані фінансів, ані секретної інформації. Ґаррісон пояснює, що ця служба використовувала різноманітну тактику: «Щоб ослаблювати протестантську громаду, Товариство вдавалося до будь-яких заходів — від тиску до перешкод, від підтасовок до прилюдного осуду». Попри це, більшість гугенотів у той період гонінь залишалися у Франції. Історик Ґаррісон зауважує: «Важко зрозуміти, чому, у міру поступового посилення ворожості до протестантів, вони масово не покидали Королівства». А втім, зрештою вони таки були змушені втікати на свободу.

Усе спочатку

Німвегенський мир (1678 рік) і Регенсбурзьке перемир’я (1684 рік) урятували короля Людовіка XIV від зовнішньої війни. По той бік Каналу, в Англії, в лютому 1685 року королем став католик. Людовік XIV міг скористатися з цієї нової ситуації. Декілька років раніше католицький клір Франції видав Чотири галліканські артикули, які обмежували папську владу. У той час папа Інокентій XI «вважав французьку Церкву мало не розкольницькою». У результаті, скасовуючи Нантський едикт, Людовік XIV міг врятувати свою підмочену репутацію і відновити нормальні стосунки з папою.

Політика цього короля щодо протестантів стала цілком явною. Лагідний підхід (переконування й видавання законів), очевидно, був безуспішним. З другого боку, недавні драгунадиa мали успіх. Тому 1685 року Людовік XIV скасував Нантський едикт, підписавши Фонтенблозький. Через люте переслідування, яке породило це скасування, гугеноти опинились іще в гіршому становищі, ніж перед Нантським едиктом. Що ж їм робити?

Ховатися, боротися чи втікати?

Декотрі гугеноти вирішили сповідувати свою віру таємно. Вони перетворилися в «пустельну церкву», тобто розпочали підпільне поклоніння, бо місця їхніх зібрань були знищені, а богослужіння заборонене. Люди проводили такі зібрання, хоча їх могли засудити на смерть за законом, котрий увійшов у силу в липні 1686 року. Деякі гугеноти зреклися своєї віри, вважаючи, що пізніше можна буде навернутися знову. Такі навернені зовнішньо сповідували католицизм, який взяли за зразок пізніші покоління.

Уряд намагався затверджувати навернення. Аби отримати роботу, новонавернені мали набути посвідчення, що є католиками, підписане парафіяльним священиком, який вів записи про відвідуваність церкви. Якщо діти були нехрещені й не виховувалися як католики, їх могли відібрати від батьків. Школи повинні були сприяти католицькому вихованню. Було докладено усіх зусиль, щоб створити католицькі релігійні праці для «людей Книги [Біблії]», як називали протестантів. Уряд надрукував понад мільйон книжок і розіслав їх до місцевостей, де навернулося велике число людей. Заходи були настільки рішучими, що коли якийсь тяжко хворий відмовлявся від католицької сповіді, а потім одужував, його кидали у в’язницю або засилали назавжди на галери. Коли він помирав, його тіло скидали на смітник, немов покидьки, а майно забирали.

Деякі гугеноти чинили збройний опір. У районі Севени, відомому своїм релігійним запалом, 1702 року повстали войовничі гугеноти, названі камізарами. Урядові війська спалювали села у відповідь на напади із засідок і нічні акції. Хоча деякий час ще відбувалися поодинокі напади гугенотів, до 1710 року могутнє військо короля Людовіка розгромило камізарів.

Іншою реакцією гугенотів була втеча з Франції. Ця еміграція почала називатися справжньою діаспорою. Коли гугеноти відходили, вони здебільшого були нужденними, бо держава конфіскувала їхнє майно, певну частину якого отримувала католицька церква. Тому втікати було нелегко. Французький уряд швидко відреагував на такий поворот подій, стежачи за вихідними шляхами й обшукуючи кораблі. На кораблі, які виходили з Франції, нападали пірати, бо за захоплення втікачів вони отримували винагороди. Гугенотів, яких ловили під час втечі, суворо карали. Ускладнювало ситуацію й те, що серед людей нишпорили шпигуни, стараючись дізнатися імена тих, хто задумав утекти, а також їхні маршрути. Повсякденними були перехоплювання кореспонденції, підробки та інтриги.

Бажаний Сховок

Утеча гугенотів з Франції до інших гостинних країв отримала назву Сховку. Гугеноти втекли до Голландії, Швейцарії, Німеччини й Англії. Відтак декотрі дісталися до Скандинавії, Америки, Ірландії, Вест-Індії, Південної Африки й Росії.

Багато європейських країн видали укази, заохочуючи гугенотів іммігрувати. Стимулом до імміграції були безплатне надання громадянства, звільнення від податків і безоплатне членство в торгових гільдіях. За істориком Елізабет Лабрусс, гугенотами були здебільшого «молоді чоловіки... заповзятливі, енергійні піддані, які мали виняткову моральну вартість». Отже, у розквіті своєї влади Франція втратила кваліфікованих працівників за різним фахом. Так, «майно, багатство й уміння» пішли за кордон. Держави пропонували гугенотам сховок, керуючись також релігійними й політичними міркуваннями. Але наскільки далекосяжними були наслідки такої еміграції?

Скасування Нантського едикту й супровідне гоніння викликало несхвалення багатьох країн. Вільгельм Оранський використав антифранцузькі настрої, щоб стати правителем Нідерландів. При сприянні гугенотських вояків він також став королем Великобританії, заступивши католика Якова II. Історик Філіп Жутар пояснює, що «антипротестантська політика Людовіка XIV стала однією з основних причин скинення Якова II [та] створення Аугсбурзької ліги... [Ці] події, які призвели до заміни французької гегемонії англійською, є поворотним пунктом в історії Європи».

Гугеноти відіграли важливу роль в культурі Європи. Вони скористалися своєю новознайденою свободою, щоб друкувати літературу, яка сприяла сформуванню філософії Просвітительства та поняття терпимості. Наприклад, один французький протестант переклав праці англійського філософа Джона Локка і цим поширив ідею природного права. Інші протестантські письменники підкреслювали важливість свободи совісті. З’явилася думка, що слухняність правителям є відносною та необов’язковою у випадку, коли вони порушують угоду між ними й людьми. Отже, за словами історика Чарлза Ріда, скасування Нантського едикту було «однією з очевидних причин Французької революції».

Чи чогось навчились?

Унаслідок небажаних результатів переслідування і втрати державою стількох цінних людей маркіз де Вобан, військовий радник короля Людовіка XIV, попросив короля відновити Нантський едикт, кажучи: «Навернення сердець — це суто Божа справа». Чому ж Французька держава нічого не навчилася із цього й не скасувала свого рішення? Звісно, одним із спонукальних чинників було те, що король боявся ослабити державу. До того ж було вигідно потурати католицькому відродженню й релігійній нетерпимості, яка панувала у Франції XVII сторіччя.

Події, що розгорнулись навколо цього скасування, викликають у декого запитання: «До якої міри суспільство може допускати й терпіти плюралізм?» Авжеж, як зазначають історики, розглянувши факти про гугенотів, неможливо не задуматись про «механізми влади та зіпсуття таких механізмів». Сьогодні для багатонаціональних суспільств з різними релігіями втеча гугенотів на свободу — це болісне нагадування про те, що стається, коли під’юджувана церквою політика бере гору над найголовнішими інтересами людей.

[Примітка]

[Рамка на сторінці 28]

Драгунади

Навернення під страхом

Декотрі вважали драгунів «відмінними місіонерами». Однак серед гугенотів вони викликали паніку та іноді, почувши, що прибувають драгуни, гугеноти наверталися на католицизм цілими селами. Але ким були драгуни?

Драгуни — це добре озброєні воїни, які розквартировувалися в домах гугенотів, щоб залякувати господарів. Таке використання драгунів стало називатися драгунадами. Щоб посилити тягар сімей, кількість воїнів, приставлених до дому, була непомірно велика для господарів. Драгунам дозволялося грубо й жорстоко поводитися із сім’ями, перешкоджати їм спати й нищити їхню власність. Коли господарі зрікалися протестантської віри, драгуни відходили.

У 1681 році драгунади використовувалися, щоб здійснювати навернення в Пуату, на заході Франції, області, де було багато гугенотів. За декілька місяців було навернено від 30 000 до 35 000 осіб. До таких самих методів вдались 1685 року і в інших територіях проживання гугенотів. За кілька місяців було здобуто від 300 000 до 400 000 зречень. За істориком Жаном Кеняром, успіх драгунад «зробив Скасування [толерантного Нантського едикту] невідворотним, бо тепер воно здавалося стерпним».

[Відомості про джерело]

© Cliché Bibliothèque Nationale de France, Paris

[Ілюстрація на сторінці 25]

Цією декларацією 1689 року пропонувався сховок французьким протестантам, які прагнули звільнення від релігійного пригноблення.

[Відомості про джерело]

By permission of The Huguenot Library, Huguenot Society of Great Britain and Ireland, London

[Ілюстрація на сторінці 26]

Свідоцтво про скасування Нантського едикту (1685 рік, перша сторінка).

[Відомості про джерело]

Documents conservés au Centre Historique des Archives nationales à Paris

[Ілюстрація на сторінці 26]

Було знищено багато протестантських храмів.

[Відомості про джерело]

© Cliché Bibliothèque Nationale de France, Paris