Від героя війни до воїна Христа

РОЗПОВІВ ЛУЇ ЛОЛЬЙО

Шістнадцятого серпня 1944 року я був у військах союзників, які під час Другої світової війни висадилися на південному узбережжі Франції. Після тижня сутичок на побережжі Середземного моря наша танкова рота увійшла в морський порт Марсель та з боями просувалася вгору по пагорбу до базиліки Нотр-Дам де ла Гард. Перед нами стояло завдання захопити на тому пагорбі німецькі укріплення.

БОЇ точилися запеклі. У нашій групі було підбито один з танків, і в ньому загинуло троє моїх товаришів. Відтак вибух міни зірвав гусеницю з мого танку, і він вийшов з ладу. Ми вирішили не здавати позицію і продовжували битися ще декілька годин.

З автоматом в одній руці та французьким прапором в другій я, скориставшись затишшям у сутичці, почав пробиратись уперед разом з одним французьким добровольцем. Виснажений та чорний від пороху, я встановив французький прапор біля входу до базиліки.

Визволення

Протягом наступних тижнів ми просувалися на північ, переслідуючи німецькі війська, які відступали. Через ворожих снайперів та дріт, натягнутий поперек дороги на висоті людського зросту, їхати можна було тільки з зачиненими люками танків.

У жовтні наше відділення досягло Рамоншену, містечка в горах Вогезах на північному сході Франції. Містечко здавалося покинутим. Стоячи на башті танка, я розглядався навкруги; раптом випущена з вікна ракета влетіла в танк і, вибухнувши, на місці убила трьох моїх солдатів. Мене та ще одного члена екіпажу було важко поранено, а танк втратив мобільність. У мене в нозі застрягло 17 осколків, але попри це я взяв на себе керування нашим танком, поки інший танк відтягував нас звідти.

За це я отримав похвалу, яка прийшла з депешею. Через декілька днів генерал де Латре де Тассіньї, командуючий Першої французької армії, нагороджуючи мене за героїчний учинок у Марселі, зауважив: «Незабаром ми знову побачимось».

Невдовзі мене призначили особистим аташе генерала. Пізніше я супроводжував його до Берліна, де він представляв Францію під час капітуляції Німеччини 8 травня 1945 року. Протягом наступних чотирьох років я перебував у повному розпорядженні генерала.

Але яким чином я опинився серед учасників важливих подій Другої світової війни?

Навчений релігії та війни

Я виріс відданим римо-католиком. З дитинства у мене було сильне бажання служити своєму Богу й країні. Двадцять дев’ятого серпня 1939 року, за декілька днів до того, як Францію було втягнуто у Другу світову війну, я записався на службу в моторизовану кавалерію. Тоді мені було лише 18 років. Після п’ятимісячного навчання у паризькій Еколь Мілітер, мене як молодого сержанта відправили на східний французький фронт.

Цей відрізок часу відомий як дивна війна, оскільки єдине, що ми робили, це чекали на німецькі війська, котрі були зайняті на інших фронтах. Коли в червні 1940 року німці, зрештою, пішли у наступ, я потрапив у полон. Через два місяці мені вдалось утекти, і кінець кінцем я зміг приєднатися до французьких військ у Північній Африці.

Під час туніської кампанії проти німецьких військ під командуванням генерала Ервіна Роммеля, котрого прозвали Пустельним Лисом, я дістав сильні опіки: обгоріло більше 70 відсотків тіла і дев’ять днів я був у комі. Три місяці я провів у шпиталі в Сіді-бель-Аббесі, на північному заході Алжиру, там, де розташувався штаб Французького іноземного легіону. У Північній Африці я отримав Круа де Ґер, військовий хрест.

Католицькі капелани заохочували нас виконувати свої «християнські» обов’язки. Дотримуючись їхніх проповідей, я був готовий пожертвувати своїм життям для Франції. Коли тільки вдавалося, я причащався перед битвою. А у розпалі бою молився до Бога та Діви Марії.

Я поважав солдатів супротивника, багато з яких теж були щирими римо-католиками. В декого з них на пряжці пояса стояв напис «Ґотт міт унс» («З нами Бог»). Хіба ж це не дивно — гадати, ніби Бог відповість на молитви солдатів, котрі б’ються на протилежних сторонах, але належать до однієї релігії?

Післявоєнні зміни

Після війни, 10 квітня 1947 року, я одружився з Рен, дівчиною із Муерона-ен-Паре, рідного міста генерала де Латре де Тассіньї у Вандеі. Генерал був нашим свідком на весіллі. У січні 1952 року, коли він помер, я ніс генеральський вимпел на громадському похороні.

Одного недільного ранку наприкінці 1952 року, коли ми з дружиною та маленькою донечкою збиралися на месу, до нас подзвонили двоє Свідків Єгови. Те, що вони розповіли про Біблію, збудило нашу цікавість. Ми з дружиною були глибоко релігійними людьми, але про Біблію знали дуже мало, бо церква не схвалювала її читання. Свідком, який запропонував нам вивчати Біблію, був Леопольд Жонта, тодішній наглядач філіалу Свідків Єгови у Франції. На нашому біблійному вивченні я врешті отримав відповіді на запитання, котрі не давали мені спокою ще в дитинстві.

Наприклад, мене завжди цікавила молитва «Отче наш». Як католик, я вірив, що всі добрі люди після смерті йдуть на небо, тому не розумів, навіщо молитися до Бога: «Нехай буде воля твоя... на землі» (Матвія 6:9, 10; курсив наш). Священики, з котрими я розмовляв, або уникали цього запитання, або пояснювали, що коли б усі стали римо-католиками, то це й було б відповіддю на молитву. Але таке пояснення мене не задовольняло.

Крім того, священики не могли дати мені вичерпних відповідей на запитання про Трійцю. Це католицьке вчення, за словами символу віри, говорить, що «Отець є Богом, Син є Богом і Святий Дух є Богом. Все ж таки вони не є трьома Богами, але одним Богом». Тому, почувши зрозуміле біблійне вчення, що Ісус є Сином Божим, а не самим Всемогутнім Богом, ми з дружиною дуже зраділи (Марка 12:30, 32; Луки 22:42; Івана 14:28; Дії 2:32; 1 Коринтян 11:3).

І я, і моя дружина відчули, ніби в нас уперше в житті відкрилися очі й ми знайшли безцінну перлину, за яку варто віддати будь-що (Матвія 13:46). Ми розуміли, що коли хочемо отримати цей скарб, то потрібно зробити вибір. Тому швидко перейняли погляд апостола Павла, котрий вважав «усе... за втрату ради переважного познання Христа Ісуса». Так ми зробили певні зміни у своєму житті, щоб служити Богу (Филип’ян 3:8).

Моє рішення

У квітні 1953 року, лише через кілька місяців після того, як ми почали вивчати Біблію зі Свідками, я отримав наказ приєднатися до французьких експедиційних військ, які відправляли воювати в Індокитай. Тоді я служив ад’ютантом командуючого при паризькому Сенаті. Оскільки на той час я вже зрозумів біблійний принцип нейтралітету, то усвідомлював, що повинен зробити рішення (Івана 17:16). Я повідомив начальство про свою відмову виконати наказ відправитися воювати в Індокитай, пояснивши, що не хочу більше брати участі у війні (Ісаї 2:4).

«Чи ви усвідомлюєте, що потрапите у чорний список і перед вами закриються усі двері?» — запитав мій начальник. З того часу я, так би мовити, був відсунутий набік. Але це стало захистом, бо більше мене не кликали на військові тренування. Багато наших рідних і друзів не могли зрозуміти, чому я відкинув усе те, що вони вважали привілейованим становищем у суспільстві.

Через свої заслуги під час війни я отримав пільги від органів влади, які поважали мене, незважаючи на мої погляди. Протягом наступних двох років мені надали продовжену відпустку за станом здоров’я, тому я не мусив повертатися до своїх обов’язків. Весь той час ми з дружиною відвідували зібрання місцевого збору Свідків Єгови і навіть ділилися з іншими нашою новознайденою вірою.

Нарешті, воїн Христа!

Кінець кінцем, на початку 1955 року мене звільнили від будь-яких військових повинностей. Через п’ятнадцять днів, 12 березня, ми з дружиною символізували своє присвячення Богу Єгові водним хрещенням на конгресі у Версалі. Тепер, коли моє службове становище змінилося, довелося шукати інше місце праці, щоб задовольняти потреби сім’ї. Наступних чотири роки я працював прибиральником на Аль, центральному паризькому ринку. Пристосуватися до такої зміни було нелегко, але Єгова поблагословив мої зусилля.

Протягом років ми з дружиною допомогли багатьом людям прийняти біблійну звістку. Я мав змогу пояснювати християнський погляд на нейтралітет різним представникам військових та цивільних органів влади. Моя колишня військова кар’єра часто виявлялася корисною, бо допомагала людям подолати упередження до Свідків Єгови. Вона відкрила мені можливість пояснювати нашу позицію християнського нейтралітету щодо війн між державами, показуючи, що таку ж саму позицію займали ранні послідовники Христа. Наприклад, професор С. Дж. Каду написав у своїй книжці «Рання церква і світ» (англ.): «Принаймні до правління Марка Аврелія [161—180 роки н. е.] ані один християнин не став воїном після свого хрещення».

Одним з найтяжчих випробувань для мене стала смерть дружини у 1977 році. Вона померла, прохворівши рік, але до самої смерті мужньо виявляла віру. Мене підтримала чудова надія на воскресіння (Івана 5:28, 29). Крім того, подолати горе допомогло те, що я став сталим піонером, як називають повночасних служителів Свідків Єгови. Я розпочав його 1982 року, коли пішов на пенсію. А пізніше, у 1988 році, з великою радістю служив інструктором у школі для піонерів!

Відтоді як померла дружина, у мене час від часу траплялися приступи депресії. Але близькі й духовно міцні друзі допомогли мені знову стати на ноги. Під час усіх цих випробувань я завжди відчував силу і сердечну доброзичливість Єгови, який піклується усіма тими, хто покладає на нього надію (Псалом 18:3). Я також вважаю, що випробування, через котрі ми проходимо, тренують нас, допомагаючи вести духовну боротьбу (1 Петра 1:6, 7). Як старійшина збору, я міг сам допомогти тим, хто потрапив у лабети депресії (1 Солунян 5:14, НС).

Ще хлопчиком я мріяв стати солдатом, і в певному розумінні цього слова я досі залишаюся ним. Я полишив одну армію, щоб приєднатися до іншої як «воїн Ісуса Христа» (2 Тимофія 2:3, Дерк.). Сьогодні, незважаючи на хвороби, намагаюся у міру своїх сил вести бій як воїн Христа у ‘добрій війні’, котра врешті принесе перемогу, славу й честь нашому Богу Єгові (1 Тимофія 1:18).

Луї Лольйо помер 1 березня 1998 року, коли готувалась ця стаття.

[Ілюстрація на сторінці 13]

Наше весілля, на якому був присутній генерал де Латре де Тассіньї.

[Ілюстрація на сторінці 15]

Луї Лольйо з дружиною Рен у 1976 році.