Я завжди намагався бути «робітником, якому немає чого соромитись»
РОЗПОВІВ АНДРЕ СОППА
Друга світова війна — та жахлива й кривава бійня — була в самому розпалі, несучи з собою незліченні страждання й розпач. Я працював тоді сигнальником на кораблі німецького ВМФ поблизу Нарвіка (Норвегія), тож міг бачити на власні очі звірське ставлення людей одне до одного. Деколи в затишку фіордів я споглядав неземну красу полярного сяйва, і це спонукувало мене глибоко замислюватися над життям. Я був упевнений, що Бог, який створив таку красу, не міг бути відповідальним за безумство війни.
НАРОДИВСЯ я 1923 року в маленькому селі Лассот (сучасна Польща) біля чеського кордону і виріс у бідній селянській сім’ї. Мої батьки були католиками, і релігія відігравала дуже важливу роль у нашому житті. Однак досить рано в мене закралися сумніви щодо нашої релігії. У нас у селі жили 3 сім’ї протестантів, але католицька громада дуже вороже до них ставилась. Я не міг цього зрозуміти. У школі нас навчали катехізису. Проте коли я якось попросив священика пояснити мені, що таке Трійця, то дістав у відповідь лише десять ударів різкою. Цілковито ж у релігії я розчарувався, коли мені було 17 років. А сталося це ось чому. Батьки моєї мами померли майже одночасно,— лише десь через місяць один за одним,— і в мами не вистачило грошей, щоб заплатити відразу за дві церковні служби на похорони. Тому вона запитала священика, чи можна заплатити йому пізніше. «Але ж у твоїх батьків, напевно, були якісь речі?— відповів він.— От візьми продай їх, і будуть гроші на похорон».
Декілька років перед тим — коли 1933 року до влади прийшов Гітлер — нам заборонили розмовляти польською мовою; ми мусили говорити по-німецьки. Ті ж, хто відмовлявся або не міг навчитися німецької, з часом зникли. Як нам пізніше сказали, їх відправили до концтабору. Навіть саме наше село було перейменоване й дістало німецьку назву — Ґрюнфліс. У 14 років я пішов зі школи, але, через те що не був в організації «Гітлерюгенд», мені було досить важко знайти роботу. Врешті-решт мене все ж таки взяли підмайстром до кузні. Коли почалася війна, у церкві можна було почути молитви за Гітлера та за німецькі війська. Тож я собі думав: «Цікаво, а з того боку теж отак моляться за перемогу?»
Служіння в німецькому ВМФ
У грудні 1941 року я записався до лав військово-морського флоту Німеччини, і на початку 1942 року мене відіслали на узбережжя Норвегії, де я мав служити на розвідувальному кораблі. Нам доручили чергове конвоювання між Тронхеймом та Осло: ми мали супроводжувати кораблі з військами, амуніцією або іншим вантажем. Одного разу, коли ми були в морі, я випадково почув, як два моряки розмовляли про кінець світу, передречений у Біблії. Вони боялися говорити відкрито, але сказали мені, що їхні батьки були зв’язані зі Свідками Єгови, самі ж вони не пішли шляхом батьків. Так уперше я почув про Свідків Єгови.
Наприкінці війни ми потрапили в полон до британців, які передали нас американцям; через деякий час ті мали відправити нас назад до Німеччини. Тих з нас, чиї доми опинилися у радянській зоні, відправили в табір до Льєвена (Північна Франція), де ми повинні були працювати у вугільних копальнях. Це було в серпні 1945 року. Пам’ятаю, як я запитав одного з наших французьких охоронників, яка в нього релігія. «Я католик»,— відказав він. Оскільки я теж був католиком, то запитав його, що́ ми одне одному зробили. Він відповів: «Нема сенсу намагатися це зрозуміти. Так воно вже вийшло». Для мене думка про те, що люди з тієї самої релігії повинні воювати між собою та вбивати одне одного, була просто абсурдом.
Промінь світла у вугільній копальні
Першого дня, коли я почав працювати в копальні разом з місцевими шахтарями, один чоловік (звали його Еванс Еміот) поділився зі мною своїми бутербродами. Народився він в Огайо (США), але вже багато років прожив у Франції. Він почав розповідати мені про світ, де більше не буде воєн. Мене дуже вразило привітне ставлення того чоловіка. Я не відчував ніякої ворожості з його сторони, хоч я був німець, а він американець. Наступного разу я його побачив лише на початку 1948 року; тоді він дав мені брошурку за назвою «Князь миру». З неї я нарешті довідався про Бога доброти, котрий ненавидить війну,— власне про такого Бога, яким я його уявляв, споглядаючи полярне сяйво. Я постановив собі знайти релігію, яка цього навчає. Але оскільки Еванс працював в іншій частині копальні, зустрітися з ним я не міг. Я обійшов усі релігійні групи, які тільки були в таборі, та питав, чи знають вони щось про цю брошурку, але все було даремно.
Зрештою у квітні 1948 року мене звільнили з табору, і я став вільним працівником. Наступної ж неділі я почув, як на вулиці дзвенів невеличкий дзвоник. Це дуже мене здивувало. Як же я зрадів, коли побачив там Еванса! Він був разом із групою Свідків Єгови. На собі — спереду й ззаду — вони несли рекламні щити, на яких була написана назва публічної промови. Свідком, котрий дзвонив у дзвіночок, виявився Марсо Леруа (тепер він служить у Комітеті філіалу Франції). Мене представили німецькомовному поляку, Юзефу Кульчаку, який постраждав за свою віру в концтаборах. Він запросив мене ввечері на зібрання. Багато з того, що там говорилось, я не розумів, але коли всі присутні піднесли руку, я запитав свого сусіда, що то означає. «Це ті, хто може поїхати наступного тижня проповідувати до міста Дюнкерка». «А можна й мені поїхати?»— запитав я. «Звичайно, можна!»— відказав він. Отже, наступної неділі я вже проповідував від дому до дому. Хоча не всі приймали нас привітно, мені дуже сподобалося, і незабаром я почав проповідувати регулярно.
Я вчуся стримувати свій гнів
Невдовзі після того Свідки почали проповідувати в бараках, в яких жили звільнені німецькі в’язні. Для мене це було не так легко, бо мій нестримний гнів був добре відомий мало не всім мешканцям. Коли хтось під час проповідування сміявся наді мною, я його попереджав: «Дивись, обережно: це може погано для тебе скінчитись». Якось, працюючи в копальні, я навіть дав стусана одному робітникові, котрий глузував з Єгови.
Проте з допомогою Єгови мені вдалося зробити зміни у своїй особистості. Одного дня, коли ми проповідували в бараках, група п’яних, як ніч, чоловіків почала чіплятися до інших Свідків. Знаючи про мій запальний характер, брати, з якими я проповідував, спробували зупинити мене, щоб я не втручався. Але один з тих чоловіків грізно й упевнено підійшов до мене та почав знімати свого жакета. Я зліз з велосипеда, попросив, щоб він його потримав, а тоді просто став, засунувши руки в кишені. Як же він здивувався! Але така моя реакція змусила його вислухати все, що я хотів сказати. А я сказав, щоб він пішов додому, виспався, а тоді приходив на публічну промову. Як і слід було сподіватись, о третій пополудні він був на промові! Згодом біля 20 колишніх в’язнів прийняли нашу звістку. Щодо мене, я охрестився у вересні 1948 року.
Насичений, але благословенний графік
Мені доручили займатися територіями, в яких ми повинні були проповідувати; також я мав шукати місця для виголошення публічних промов. Для цього, перед тим як піти на пізню зміну в копальні, я деколи проїжджав на своєму маленькому мотоциклі по 50 кілометрів за день. Тоді у вихідні ми їздили на територію автобусом і залишали там двох-чотирьох вісників і промовця. Коли в більших містах ми знаходили якесь придатне місце, то складали одна на одну наші валізи, і це слугувало сценою для промовця. Часто ми носили на собі рекламні щити, аби оголосити тему публічної промови, на яку ми запрошували людей.
У 1951 році я зустрів Жанет Шофюр — сестру з Реймса — і закохався в неї з першого погляду. Через рік, 17 травня 1952 року, ми одружилися. Згодом ми переїхали до Пекенкюра, гірничого містечка неподалік від Дуе. Однак невдовзі у мене почалися проблеми зі здоров’ям. Мені поставили діагноз: силікоз — респіраторна хвороба, яку я нажив, працюючи в копальні. Але знайти якусь іншу роботу я не міг. Тому, коли 1955 року на міжнародному конгресі в Нюрнберзі (Німеччина) нам запропонували переїхати до промислового містечка Кель над Рейном, аби допомогти там невеличкому місцевому збору, нас ніщо не стримувало. У той час збір налічував лише 45 вісників. Протягом наступних семи років ми працювали разом з тим збором, і кількість вісників у ньому зросла до 95.
Подальші привілеї у служінні
Коли ми відчули, що збір став досить міцним, то попросили Товариство призначити нас спеціальними піонерами у Францію. На наше велике здивування, нас призначили в Париж. Вісім місяців, які ми там провели, принесли дуже багато радості. Разом з Жанет ми мали привілей проводити 42 біблійних вивчення. П’ятеро з тих, з ким ми вивчали, охрестилися ще під час нашого перебування в Парижі, і ще 11 осіб прийняли правду пізніше.
Через те що ми жили в Латинському кварталі, нам часто доводилось зустрічатися з викладачами університету Сорбонна. Один професор філософії, котрий був уже на пенсії й займався зціленням вірою, почав вивчати Біблію і згодом став Свідком Єгови. Якось я розпочав бесіду на тему Біблії з інженером-будівельником, який підтримував близькі стосунки з єзуїтськими вчителями. Він завітав до нас о третій після обіду, а додому пішов аж о десятій вечора. На наше здивування, через півтори години він знову був коло наших дверей. Він тільки-но поговорив з якимось єзуїтом, котрий не в стані був відповісти на його запитання щодо біблійних пророцтв. Додому він пішов о першій годині ночі, але знову повернувся до нас о сьомій ранку. З часом він також став Свідком Єгови. Бачити таку жагу до правди було величезним підбадьоренням і для мене, і для моєї дружини.
Після того як ми прослужили деякий час у Парижі, нас запросили до районного служіння на сході Франції. Нам було дуже приємно відвідувати франко- та німецькомовні збори й підкріпляти братів. Відвідуючи збір у Ромба (Лотарингія), я зустрів Станісласа Амброщака. Це був поляк, який служив під час війни на підводному човні союзників і воював у водах Норвегії. Ми плавали в тих самих морях, але воювали на різних сторонах. Тепер же ми були братами, котрі разом працювали й служили нашому Богу Єгові. Іншого разу на конгресі в Парижі я побачив знайоме обличчя. Це був начальник табору на півночі Франції, де я колись сидів. Як же нам було радісно співпрацювати на тому конгресі! Ось що значить сила Божого Слова, яка перетворює колишніх ворогів на братів і близьких друзів!
На жаль, після 14 років роз’їзної праці нам довелося залишити це служіння через моє здоров’я, яке постійно погіршувалось. Проте і я, і моя дружина були сповнені рішучості продовжувати служити Єгові, віддаючи для цього всі свої сили. Тож ми знайшли собі квартиру й роботу в місті Мюлуз (на сході Франції) і стали піонерами, тобто повночасними благовісниками.
Упродовж багатьох років ще одним джерелом радості для мене була участь у будівництві Залів Царства. У 1985 році мене попросили організувати будівельну бригаду, яка мала працювати на сході Франції. Залучивши до роботи майстерних ремісників та навчивши охочих добровольців, ми змогли зібрати бригаду, яка брала участь у будівництві й реконструкції понад 80 залів. Результатом їхньої праці були зали, придатні для поклоніння Єгові. І як же я радів, коли 1993 року міг працювати на будівництві Залу конгресів та п’ятьох Залів Царства у Французькій Гвіані (Південна Америка)!
Упевнено вперед попри випробування
Можу з упевненістю сказати, що протягом останніх 50 років теократичної діяльності моє життя було сповнене величезною радістю та привілеями в служінні. На жаль, у грудні 1995 року моя люба дружина, з якою я прожив 43 роки, померла. Хоча той період був для мене часом величезного смутку, і до сьогодні моє серце все ще сповнене журбою, але Єгова дає мені сил. Завдяки любові й підтримці духовних братів і сестер моя рана потроху загоюється.
Я досі чітко пам’ятаю слова одного помазаного брата, які він сказав мені на конгресі в Мюнхені (Німеччина) в 1963 році: «Андре, не дивися ані вправо, ані вліво. Брати в концтаборах зазнали випробувань. Тепер наша черга. Нам ніколи не можна жаліти самих себе. Треба йти вперед!» Я завжди пам’ятав ці слова. Тепер через своє здоров’я та старість я більше не в стані робити стільки, скільки робив колись. Але мене постійно підкріпляють слова, записані в Євреїв 6:10: «Та не є Бог несправедливий, щоб забути діло ваше та працю любови, яку показали в Ім’я Його ви». Справді, працювати в служінні Єгові — це найбільший привілей, який тільки можна мати. Упродовж останніх 50 років моєю метою було й залишається бути «робітником, якому немає чого соромитися» (2 Тимофія 2:15, СМ).
[Ілюстрація на сторінці 22]
На такому кораблі я служив у фіордах Норвегії.
[Ілюстрація на сторінці 23]
Проповідування на велосипеді (Північна Франція).
[Ілюстрація на сторінці 23]
Складені одна на одну валізи слугували сценою під час публічних промов.
[Ілюстрації на сторінці 24]
Разом з дружиною Жанет на нашому весіллі у 1952 році.