Успішне й щасливе життя попри сліпоту

Розповіла Політімі Венеціанос

Я бавилась зі своєю рідною сестрою, двома братами та двоюрідною сестрою. Тоді до нашого вікна влетіла якась невелика річ. Це була граната. Коли вона вибухнула, моїх рідних братів та сестру вбило, а я повністю осліпла.

ЦЕ СТАЛОСЯ 16 липня 1942 року, коли мені було лише п’ять років. Декілька днів я майже не виходила з коми. Коли ж опритомніла, то стала кликати своїх братів і сестру. Дізнавшись про їхню смерть, я жалкувала, що не померла разом з ними.

Коли я народилась, наша родина мешкала на грецькому острові Саламін, поруч з афінським портом Пірей. Ми жили спокійно, хоч і бідно. Але з початком Другої світової війни у 1939 році усьому цьому настав кінець. Батько був моряком і плавав по Середземному морю. Йому часто доводилось рятуватися від підводних човнів, фрегатів, торпед та бомб як держав фашистського блоку, так і союзників. Грецію тоді топтали чоботи фашистів і нацистів.

Навчена ненавидіти Бога

Через жахливі воєнні умови наша мати втратила четверту дитину. Виснажена горем, вона захворіла на туберкульоз і, народивши шосту дитину, в серпні 1945 року померла. Релігійні сусіди почали говорити, що Бог нас карає. Намагаючись підбадьорити нас, деякі священики грецької православної церкви казали, ніби Бог забрав моїх братів і сестер на небо та зробив їх маленькими ангелами, але після такого підбадьорення ставало ще важче.

Батько обурився. Навіщо Богові відбирати у бідної родини чотирьох діточок, коли в нього є мільйони ангелів? Ці православні вірування пробудили в ньому сильне почуття відрази до релігії та до Бога. Відтак він більше не хотів мати нічого спільного з релігією. Батько навчив мене ненавидіти та зневажати Бога, підкреслюючи, що саме Бог був відповідальним за наш біль і страждання.

Як звір у клітці

Незабаром після смерті матері в 1945 році батько також захворів на туберкульоз та потрапив до спеціалізованого санаторію. Мою сестру-немовля забрали в державний дитячий будинок. Пізніше, вийшовши з санаторію, батько пішов за нею, але йому сказали, що маля померло. Мене взяли до школи-інтернату для сліпих, де пройшли наступні вісім років мого життя. Спершу я не тямила себе від розпачу. Найтяжче доводилось у ті дні, коли приходили відвідувачі. Більшість моїх сліпих товаришів по школі мали когось, хто їх відвідував, але я була зовсім самотня.

Я поводилась, як звір у клітці. Мене називали жахом школи. Тож зрозуміло, що я часто зазнавала тілесних покарань та мусила сидіти на стільці «для неслухняних дітей». Нерідко з’являлася думка покінчити з життям. Але з часом я зрозуміла, що мушу навчитися бути самостійною, і стала знаходити задоволення, допомагаючи своїм сліпим товаришам по школі, котрим важко було самостійно вдягнутися або застелити ліжко.

Священики говорили, ніби Бог осліпив нас через якийсь жахливий гріх наших батьків. Це тільки ще більше розпалило ненависть до Бога, який здавався підлим та злим. А релігійне уявлення, ніби духи померлих блукають навколо, дошкуляючи живим, налякало мене та розізлило. Тому, незважаючи на свою любов до померлих братів, сестер і матері, я стала боятися їхніх «духів».

Допомога від батька

Через якийсь час батько познайомився зі Свідками Єгови. Тоді він, на велике своє здивування, дізнався з Біблії, що джерелом страждань і смерті є Сатана, а не Єгова (Псалом 100:3; Якова 1:13, 17; Об’явлення 12:9, 12). Збагнувши це, батько почав відвідувати зібрання Свідків Єгови, зробив добрий духовний поступ і в 1947 році охрестився. За декілька місяців до хрещення він одружився вдруге і тепер мав сина. З часом його дружина також приєдналася до нього в служінні Єгові.

Я полишила школу для сліпих, коли мені було 16 років. Як радісно було повертатися у сердечну християнську родину! Батьки проводили сімейне біблійне вивчення, як вони це називали, і мене було також запрошено на нього. Я відвідувала це вивчення тільки з поваги та ввічливості, але насправді не звертала жодної уваги на те, що там говорилося. Моя відраза до релігії та Бога була все ще непереборною.

Наша родина вивчала брошуру «Шлях Божий — любов». Спочатку мені було нецікаво, але тут я почула, як батько обговорює питання про стан померлих. Це привернуло мою увагу. З Біблії зачитали Екклезіяста 9:5, 10: «Померлі нічого не знають... бо немає в шеолі, куди ти йдеш, ні роботи, ні роздуму, ні знання, ані мудрости».

Я почала розуміти, що даремно боялася. Моя померла матір, брати й сестри не могли завдати мені шкоди. Потім стали обговорювати тему воскресіння. Я нашорошила вуха. Як же я зраділа, почувши біблійну обітницю, що під правлінням Христа мертві повернуться до життя! (Івана 5:28, 29; Об’явлення 20:12, 13). Тепер вивчення стало для мене дуже цікавим. Я з нетерпінням чекала на день цього сімейного обговорення і, попри свою сліпоту, добре готувалась до нього.

Здобуття духовного зору

Тоді як я зростала у біблійному знанні, неправильні уявлення про Бога та про його ставлення до людей зникли. Я дізналася, що Бог не осліплював ані мене, ані будь-кого іншого, але коренем усього зла був його Супротивник, Сатана Диявол. Як же я каялась, що через свою неосвіченість звинувачувала у всьому Бога! З невтамованою спрагою я всотувала точне біблійне знання. Завжди відвідувала християнські зібрання і брала в них участь, хоч ми жили дуже далеко від Залу Царства. Я також була активною у проповідницькій діяльності, не дозволяючи, щоб сліпота стала мені в цьому на заваді.

Як же радісно було, коли 27 липня 1958 року — трохи більше, ніж через 16 років після тої трагедії, яка відібрала в мене зір,— я змогла охреститися! Я почала все спочатку і була сповнена надії та оптимізму. Тепер моє життя мало мету — служити сповненому любові небесному Отцю. Знання про нього звільнило мене від фальшивих учень та додало мужності, щоб з рішучістю та надією жити зі своєю сліпотою та пов’язаними з нею труднощами. Я щомісяця регулярно присвячувала проповідуванню чудової доброї новини 75 годин, а то й більше.

Розпад подружжя

У 1966 році я вийшла заміж за чоловіка, який поділяв мої життєві цілі. Здавалося, що наш шлюб буде щасливим, бо ми обидва намагалися збільшити свою активність у праці проповідування. Траплялися місяці, коли ми віддавали цій життєво важливій праці багато годин. Ми переїхали в усамітнену околицю поруч з Лівадією (центральна Греція). Протягом нашого перебування там (1970—1972 роки), незважаючи на те, що у Греції тоді правила деспотична військова хунта, нам удалося допомогти кільком людям навчитися біблійної правди та стати охрещеними християнами. Ми також з радістю підтримували невеличкий збір Свідків Єгови у тій місцевості.

Проте з часом мій чоловік почав занедбувати біблійне вивчення та наші християнські зібрання і зрештою зовсім залишив біблійні вчення. Це призвело до дуже натягнутих стосунків у нашому подружжі, і в 1977 році ми розлучилися. Я почувалась повністю спустошеною.

Щасливе, продуктивне життя

У цей дуже важкий період мого життя Єгова та його організація знову прийшли на допомогу. Один християнський брат з любов’ю пояснив: коли я дозволю позбавити себе радості через ситуацію, створену моїм колишнім чоловіком, то, по суті, попаду до нього в рабство. Він триматиме ключ від мого щастя. Приблизно у той же час одна старша сестра з християнського збору попросила допомогти їй поліпшити уміння проповідувати. Незабаром я цілком поринула в те, що приносило мені найбільше радості,— у служіння!

Тоді інший християнин запропонував: «Ти можеш далі допомагати там, де найбільше потрібно. Ти можеш стати маяком, яким користується Бог Єгова». Яка захоплива думка! Сліпа людина є «маяком, яким користується Бог Єгова»! (Филип’ян 2:15). Я без затримки покинула Афіни та переїхала до села Амарінтос у південній Еввої, місцевості, де дуже мало вчителів Біблії. Там друзі допомогли мені побудувати будинок та забезпечити мої потреби.

Так уже понад 20 років я можу щороку присвячувати декілька місяців посиленій праці проповідування. Єгова дає мені силу брати участь у всіх формах служіння, включаючи проповідування людям в їхніх домах, проведення біблійних вивчень із зацікавленими особами та розмови з людьми на вулицях. Тепер я маю привілей проводити чотири біблійних вивчення з людьми, котрих цікавить наш Творець. Великим щастям було бачити, як зі жменьки братів, котрі мешкали тут 20 років тому, виросло три збори!

Двічі на тиждень я долаю понад 30 кілометрів в один бік, щоб відвідати християнські зібрання, сповнена рішучості не пропустити жодного з них. Коли через брак зорового контакту з промовцем під час зібрання мої думки починають блукати деінде, я використовую спеціальний записник Брайля, щоб робити нотатки. Так мені вдається примусити свої вуха та розум зосереджуватися. Крім того, в мене є ще один привілей: у моєму домі проводиться одне із зібрань збору. На це зібрання, яке називається книговивченням у зборі, приходять люди із поблизьких сіл. Я не очікую, що інші завжди відвідуватимуть мене вдома, а сама виявляю ініціативу та йду до них у гості — це підбадьорює нас усіх (Римлян 1:12).

Коли я ще підлітком жила з батьком, він ніколи не ставився до мене як до сліпої дитини. Терпляче та наполегливо він навчав мене робити щось самостійно, хоч і витрачав на це багато часу. Таке практичне навчання допомогло мені добре піклуватися про свій сад та невеличке господарство з худобою. Я старанно працюю вдома: підтримую чистоту та готую їжу. Я навчилася, що можна знаходити радість та щастя у простих речах життя, у тому, що ми маємо. Я можу багато робити, користуючись чотирма чуттями, які в мене лишилися: слухом, нюхом, смаком та дотиком,— і це приносить мені величезне задоволення. Для інших це також служить чудовим свідоцтвом.

Мій Бог підтримав мене

Багато хто дивується, як я спромоглася зберегти позитивне ставлення до життя і бути самостійною, попри своє каліцтво. Насамперед слід віддати належне Єгові, ‘Богу потіхи всілякої’ (2 Коринтян 1:3). Утративши свій зір, я часто думала про самогубство. Тому я не вірю, що сьогодні була б жива, якби не Єгова і не біблійна правда. Я зрозуміла, що Творець дав нам багато дарів,— не тільки зір,— і, використовуючи їх, ми можемо бути щасливими. Якось, коли Свідки проповідували у моєму селі, одна жінка сказала їм про мене: «Це той Бог, якому вона поклоняється, допомагає їй усе робити!»

Усі пережиті випробування наблизили мене до Бога і дуже зміцнили мою віру. Я згадую про апостола Павла, котрий також страждав від того, що називав ‘колючкою в тілі’, можливо, то була якась хвороба очей (2 Коринтян 12:7; Галатів 4:13). Але це не завадило йому бути ‘відданим’ праці проповідування. Як і Павло, я можу сказати: «Краще я буду хвалитись своїми немочами... Коли бо я слабий, тоді я сильний» (Дії 18:5; 2 Коринтян 12:9, 10).

І понад усе, я маю надію побачити власними очима свою любу матір, сестер та братів, коли вони воскреснуть. Ця надія, яка ґрунтується на Біблії, безсумнівно, справляє на мене позитивний та корисний вплив. Біблія обіцяє, що «розплющаться очі сліпим» та «настане воскресення праведних і неправедних» (Ісаї 35:5; Дії 24:15). Така перспектива сповнює мене оптимізмом, і я з нетерпінням чекаю чудового майбутнього під правлінням Божого Царства!

[Ілюстрація на сторінці 15]

Мій батько, який вивчав зі мною Біблію.

[Ілюстрація на сторінці 15]

На кухні.

[Ілюстрація на сторінці 15]

З подругою в служінні.