«Тур де Франс». 100-літній ювілей славетних велогонок — ОНЛАЙН-БІБЛІОТЕКА Товариства «Вартова башта»

«Тур де Франс». 100-літній ювілей славетних велогонок

ВІД НАШОГО ДОПИСУВАЧА У ФРАНЦІЇ

ЛИСТОПАД 1902 року. Онрі Деґранж, головний редактор спортивної щоденної газети «Ото» («L’Auto»), гарячково шукав якогось способу поквитатися зі своїми суперниками з газети «Вєло» («Le Vélo»). «А що, коли організувати велогонки довкола Франції?» — запропонував Жео Лефевр, молодий журналіст «Ото». Спочатку ця ідея видалась його колегам нереалістичною, але невдовзі вони все-таки спробували втілити її у життя. І 1 липня 1903 року рівно о 15.16 шістдесят велосипедистів — професіоналів та аматорів — вирушили з Парижа у першу тритижневу велогонку «Тур де Франс». Перед ними лежала довга дорога протяжністю 2428 кілометрівa.

«Раби шосе»

Любителі спорту сприйняли гонки на «ура». По всій Франції величезні натовпи вболівальників виходили на дороги, щоб подивитися на «рабів шосе», як назвав велогонщиків французький репортер Альбер Льондр, та підбадьорити їх. Через примітивне спорядження, погані дороги, довжелезні етапи і нічні старти умови велогонки у перші роки були неймовірно складними.

Технічна допомога надавалась спортсменам тільки в контрольних пунктах, тому у випадку поломки вони мусили самотужки ремонтувати свої 20-кілограмові велосипеди. Наприклад, Ежену Крістофу довелося двічі — у 1913 і 1919 роках — власноруч зварювати в сільській кузні поламану передню вилку.

Нововведення та зацікавленість преси й телебачення

Щоб зацікавлення до велогонок не згасало, організаторам слід було щороку впроваджувати якісь зміни. Серед таких нововведень було збільшення кількості етапів, які стали коротшими, заїзди у сусідні країни, національні команди та команди комерційних компаній, індивідуальні й командні гонки на час, а також фініш в Парижі на Єлисейських полях. Визначним для велогонок був 1919 рік, коли переможцю дня почали вручати спеціальну жовту майку лідера — того ж кольору, що й газета «Ото». Про цю майку — майо́ жон — мріяв кожен учасник змагань. У 1931 році, щоб здобути гроші для велогонок, Деґранж організував рекламний автоескорт, який майже на годину випереджував велосипедистів і розігрівав запал глядачів вздовж траси.

Тираж газети «Ото», яка стала називатися «Екіп», різко зріс. У 1903 році миттю розібрали 130 000 примірників свіжого номера, що вийшов через 7 хвилин після прибуття Моріса Ґарена — першого переможця велогонок «Тур де Франс». Сьогодні ці змагання транслюються у понад 150 країнах. І завдяки цьому «Тур де Франс» стоїть на третьому місці щодо популярності, поступаючись лише Олімпійським іграм і Чемпіонату світу з футболу. Про популярність цих велогонок свідчить і те, що 1987 року іспанський парламент навіть перервав засідання, аби поспостерігати за перемогою свого співвітчизника Педро Дельґадо на гірському етапі Альп-д’Юез. Підіймаючись виснажливою дорогою-серпантином, спортсмен подолав 21 крутий поворот.

Як підкоряли гори

Спочатку «Тур де Франс» проводили здебільшого на рівнинних шосе. Але у червні 1910 року Альфонс Стенас, журналіст «Ото», надіслав Деґранжу з Піренеїв телеграму, в якій повідомив, що гірські дороги цілком придатні для велогонок. Але Стенас говорив неправду. Він сам заблудився в горах і цілу ніч провів серед снігів на висоті 2200 метрів над рівнем моря! Все ж наступного ранку найзавзятіші велогонщики прийняли виклик. Француз Ґюстав Ґарріґу, хоч і не був першим, подолав піренейський перевал Турмалє на одному подиху. Згодом до траси велогонок додали ще інші альпійські та піренейські перевали.

Спускаючись з гір, велосипедисти досягають запаморочливої швидкості — до 100 кілометрів на годину — і багато з них падає. У 1951 році датчанин Вім Ван Ест, який саме був володарем жовтої майки, впав у 50-метрову ущелину, з котрої його витягували за допомогою зв’язаних велокамер. Але були й трагічніші випадки. У 1935 році іспанець Франсіско Сепеда розбився на альпійському перевалі Ґаліб’є. А 1995 року в Піренеях на схилі Порте-Даспе (17-відсотковий нахил) смертю закінчилося падіння італійця Фабіо Касартеллі.

Дуелі на вершинах

У 1964 році на схилах Пюі-де-Дому у горах Овернь розгорілась видовищна боротьба за першість між двома французами Жаком Анкетілем і Ремоном Пулідором. Пулідор, який часто приходив другим, виграв цей поєдинок, але отримати в загальному заліку жовту майку лідера йому перешкодили кілька зайвих секунд.

Пізніше, 1971 року, затяту боротьбу за перемогу вели між собою бельгієць Едді Меркс та іспанець Луїс Оканья. Дванадцятого липня, з’їжджаючи з піренейського перевалу Монт, Оканья впав. Через серйозну травму він не зміг продовжити змагання. І тоді наступного дня Меркс, віддаючи належне своєму супернику, відмовився одягти жовту майку.

Гірські траси бачили й інші приклади джентльменської взаємопідтримки серед спортсменів. Наприклад, 1949 року затяті суперники італійці Джіно Барталі і Фаусто Коппі, підіймаючись на альпійський перевал Ізоар, забули на якийсь час про свою ворожнечу й наче справжні друзі почали допомагати одне одному.

Командний спорт

Спостерігати за гонщиком, який надовго відірвався від групи,— це справжнє задоволення. У 1951 році швейцарець Гуно Коблет протягом 140 кілометрів лідирував на етапі Брів-Ежен. Але здебільшого перемога — це результат спільних зусиль цілої команди. Зазвичай у велогонках бере участь 20 професійних команд, кожна з яких налічує 9 спортсменів. Члени команди цілковито підтримують свого лідера й завжди готові надати йому допомогу, коли він знесилиться, впаде або щось станеться з його велосипедом.

Чудовим прикладом взаємовиручки в команді є випадок, що трапився на велогонках 1934 року. Двадцятирічний француз Рене Вєтто вже спустився з перевалу, коли побачив, що в лідера його групи, Антонена Маня, поламався велосипед. І хоча хлопчина мав усі шанси виграти етап, він без роздумів повернувся на перевал і віддав лідеру свій велосипед.

Пантеон слави

Виграти «Тур де Франс» більше одного разу — неабияке досягнення. Досі п’ятикратними переможцями цих велогонок були чотири спортсмени: Жак Анкетіль (Франція, 1957, 1961—1964 роки), Едді Меркс (Бельгія, 1969—1972, 1974 роки), Бернар Іноль (Франція, 1978, 1979, 1981, 1982, 1985 роки) і Міґель Індурайн (Іспанія, 1991—1995 роки). Але хто знає, скільки перемог здобув би ще бельгієць Філіпп Тюс (переможець 1913, 1914 і 1920 років), коли б не Перша світова війна, яка зупинила на кілька років проведення змагань. На жаль, з цієї війни не повернулося кілька колишніх чемпіонів.

Найбільшим велогонщиком усіх часів для багатьох є Едді Меркс, якого навіть прозвали канібалом. Меркс здобув рекордне число перемог, бувши першим на 34 етапах, і відзначився у гонках на час та в спринтерських гонках, а також на рівнинних і гірських трасах. «Він залишає нам самі решки»,— жалілися його суперники. Інші ж любителі спорту вважають найпрофесійнішим і найелегантнішим велогонщиком двократного чемпіона Фаусто Коппі.

Перемога будь-якою ціною

Під час велогонок «Тур де Франс» спортсмени частенько вдавались і вдаються до шахрайства. У 1904 році чотирьох велогонщиків, які прийшли першими, дискваліфікували за те, що вони, окрім всього іншого, зрізували кути або частину траси проїжджали машиною.

Але найбільшим бичем великих гонок залишається вживання заборонених препаратів, або допінгу. У перші роки змагань дехто з велосипедистів отримав дивні мікстури, і 1920 року у газеті «Ото» з’явилась стаття, в котрій звинувачувалося окремих медиків у тому, що вони дають спортсменам допінг. А 1924 року брати Пелісьє зізналися, що вони «їздять на динаміті», або, іншими словами, сили їм дають небезпечні препарати. Із вживанням допінгу пов’язують кілька нещасних випадків, які сталися протягом минулих десятиліть. Так 1967 року, підіймаючись на Мон-Венту, несподівано помер британський велогонщик Том Сімпсон.

У 1998 році широкого розголосу набув випадок масового вживання допінгу, який спортсменам таємно передав медперсонал. У машині масажиста певної команди було виявлено близько 400 доз допінгу, у тому числі еритропоетину. Одну команду дискваліфікували, а інша сама відмовились від змагань. Скандал, що розгорівся минулого року, зіпсував репутацію спортсмена, що став бронзовим призером велогонок. Жан-Марі Леблан, директор велогонок «Тур де Франс», у передмові до пам’ятної книжки «100-та річниця «Тур де Франс» («100 ans de Tour de France», опубліковано в газеті «Екіп») написав, що «допінг, неймовірно виснажливі етапи і гроші» загрожують цілковито зіпсувати велогонки.

Незважаючи на всі ці проблеми, спортсмени не втратили своєї любові до «Туру». Техасець Ленс Армстронг, чотириразовий чемпіон і головний претендент на звання переможця ювілейних гонок 2003 року, які максимально повторюватимуть маршрут «Туру»-1903, сказав, що «Тур де Франс» «має таке ім’я, таку історію і стиль, що жодні інші гонки не зрівняються з ним. Хоч би що трапилося, вони ніколи не втратять своєї слави». Кожен професійний гонщик мріє хоча б раз виграти «Тур де Франс».

[Примітка]

a Сьогодні довжина цих велогонок зазвичай становить 3600 кілометрів й тривають вони 20 днів.

[Схема/Карта на сторінці 23]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

Маршрут ювілейних велогонок. 5—27 липня 2003 року.

–– Гонки на час.

—— Переїзд між етапами.

• Початок етапу.

○ Кінець етапу.

• ПАРИЖ

-- ——

○ Седан

-- ——

○ Сен-Дізье

-- ——

○• Невер

○• Ліон

○ Альпе-д’Юез

○ Марсель

——

• Нарбон

○• Тулуза

-- ——

○ Кап-Декуверт

-- ——

○ Байонна

-- ——

○• Бордо

-- ——

○ Нант

——

• Вілл-д’Авре

○ ПАРИЖ

[Відомості про джерело]

[Ілюстрації на сторінці 22]

1903 рік. Моріс Ґарен, перший переможець велогонок «Тур де Франс».

1927 рік. Робітники заводу залишили роботу, щоб поспостерігати за змаганнями.

[Відомості про джерело]

[Ілюстрація на сторінці 23]

1910 рік. Октав Лапіз із запасними камерами на шиї штовхає свій велосипед у Піренеях.

[Відомості про джерело]

[Ілюстрації на сторінці 24]

1951 рік. Італієць Фаусто Коппі, дворазовий чемпіон.

1964 рік. Анкетіль і Пулідор у захопливому двобої.

[Відомості про джерело]

[Ілюстрації на сторінках 24, 25]

1991—1995 роки. Володар жовтої майки Міґель Індурайн (Іспанія) п’ять разів ставав переможцем велогонок «Тур де Франс».

1999 рік. Ленс Армстронг у гонках на час.

[Відомості про джерело]