Чи такі почуття нормальні?

ОДИН чоловік, що втратив близьку людину, пише: «Я народився і виріс в Англії, і мене вчили не виявляти зовні своїх почуттів. Я пам’ятаю, як мій батько, військовий у відставці, казав мені крізь зуби: «Не плач!», коли я вдарився і мені було боляче. Я не можу пригадати, щоб моя мати хоч раз пригорнула до себе або поцілувала когось з нас, дітей (нас було четверо). Мені було 56 років, коли помер мій батько. Я відчував, що зазнав величезної втрати. Проте спочатку я не міг плакати».

У деяких культурах люди відкрито виражають свої почуття. Щасливі вони чи сумні — інші знатимуть про це. З другого боку, в деяких частинах світу, особливо в Північній Європі та Англії, людей, а надто чоловіків, з ранніх літ учать критися зі своїми почуттями, приглушувати емоції і бути спокійно-незворушними за всіляких обставин. Але невже не годиться виражати свою глибоку скорботу, викликану втратою дорогої людини? Що каже з цього приводу Біблія?

Біблійні персонажі, які плакали

Біблія була написана євреями, котрі жили на східному побережжі Середземного моря і були емоційними людьми. Вона містить чимало прикладів людей, що відкрито виражали свої почуття скорботи. Цар Давид оплакував утрату свого сина Амнона, якого було вбито. Він плакав «вельми ревним плачем» (2 Самуїла 13:28—39). Він горював навіть за своїм віроломним сином Авесаломом, котрий намагався незаконно захопити царський престол, що належав його батькові. Біблія оповідає: «І затремтів цар [Давид], і вийшов на горішній поверх брами, та й заплакав. А коли йшов, то так говорив: «Сину мій, Авесаломе, сину мій! Сину мій, Авесаломе! О, якби я був помер замість тебе, Авесаломе! Сину мій, сину мій!» (2 Самуїла 19:1). Давид побивався, як будь-який нормальний батько. І скільки разів батьки воліли померти замість своїх дітей! Адже ситуація, коли дитина помирає раніше батьків, виглядає такою неприродною.

А як зреагував на смерть свого друга Лазаря Ісус? Він заплакав, наближаючись до його гробу (Івана 11:30—38). Пізніше плакала Марія Магдалина, стоячи біля Ісусового гробу (Івана 20:11—16). Правда, християни, знаючи біблійну надію на воскресіння, не тужать так невтішно, як ті, чиї переконання стосовно стану, в якому перебувають мертві, не мають чіткої біблійної підстави. Але, будучи людьми з нормальними людськими почуттями, правдиві християни таки тужать і оплакують втрату любої особи, хоча й надіються на воскресіння (1 Солунян 4:13, 14).

Плакати чи ні

А як же стоїть справа з нашими сьогоднішніми реакціями? Чи вам важко або соромно виявляти свої почуття? Що ж у такому разі рекомендують різні радники? Їхні сучасні погляди нерідко просто перегукуються з прадавньою натхненою біблійною мудрістю. Вони говорять, що нам слід виказувати своє почуття скорботи, а не придушувати його. У зв’язку з цим спадають на пам’ять вірні старожитні чоловіки, як, наприклад, Йов, Давид та Єремія, чий вияв скорботних почуттів знаходимо в Біблії. Вони зовсім не приховували своїх почуттів. Тому було б немудро відокремлюватися од людей (Приповістей 18:1, Деркач). І, звичайно ж, у різних культурах скорбота виявляється по-різному, що також залежить від панівних релігійних уявленьa.

А що, коли вам хочеться виплакатися? Людина влаштована так, що їй властиво плакати. Пригадаймо собі знову, що після Лазаревої смерті Ісус «відчув жалощі в дусі і... заплакав» (Івана 11:33, 35, Хом.). Таким чином він показав, що плач — це нормальна реакція на смерть дорогої людини.

Це підтверджується у випадку однієї матері на ім’я Анна, дитину якої, Рейчел, спіткала так звана смерть у колисці. Її чоловік розповідає: «Цікаво, що ні Анна, ні я не плакали на похороні. Плакала решта присутніх». На це Анна відказала: «Так, але я вдосталь наплакалася за нас обох. Здається, з усією чіткістю я усвідомила важкість втрати за кілька тижнів по трагедії, коли була сама вдома. Я проплакала цілісінький день. Але, гадаю, це допомогло мені. Після цього я почувалася ліпше. Я мусила оплакати втрату мого малятка. І вважаю, що людині, в якої горе, обов’язково треба дати виплакатися. Хоча й інші, природна річ, кажуть: «Не плач», це фактично не помагає».

Як дехто реагує

Які ще бувають реакції в осіб, убитих горем через смерть близької людини? Візьмімо для прикладу випадок Хуаніти. Вона чудово знає, що таке пережити смерть дитини. У неї було п’ять викиднів. І ось вона знову завагітніла. А коли внаслідок автомобільної аварії вона потрапила в лікарню, то з цілком зрозумілих причин переживала. Через два тижні у неї почалися передчасні пологи. Народилася маленька Ванесса, котра важила всього 0,9 кілограма. «Я була така радісна і щаслива,— пригадує Хуаніта.— Нарешті я стала матір’ю!»

Але її щастя тривало недовго. За чотири дні Ванесса померла. Хуаніта пригадує: «Я відчувала всередині порожнечу. Від мене було забране моє материнство. Я почувала якусь недовершеність. Боляче було повернутися додому, в ту кімнатку, яку ми приготували для Ванесси, і побачити крихітні сорочечки, куплені для неї. Протягом декількох наступних місяців я відтворювала в пам’яті той день, коли вона народилася. Мені нікого не хотілося бачити».

Крайня форма вияву почуттів? Іншим, можливо, важко зрозуміти, але ті, хто, подібно до Хуаніти, пережив таке лихо, пояснюють, що горювали за дитиною так само, як би горювали за тим, хто жив довше. Вони кажуть, що батьки люблять дитя ще задовго до того, як воно народиться. А між дитям та його матір’ю існує особливий зв’язок. Для матері смерть тієї дитини означає смерть окремої особистості. І власне це слід розуміти довколишнім.

Яку роль можуть відігравати почуття гніву та вини

Інша мати розповідає, які почуття оволоділи нею, коли їй повідомили, що її шестирічний син раптово помер від вродженого захворювання серця. «У мене була ціла серія реакцій: заціпеніння, невіра, почуття провини й гнів, спрямований проти мого чоловіка та лікаря за те, що вони не здавали собі справи в тому, наскільки серйозним був його стан».

Гнів, мабуть, можна назвати іншим симптомом горя. Людина може гніватися на лікарів, медсестер, почуваючи, що вони мали б зробити для померлого більше. Або ж це може бути гнів на друзів і родичів, які начебто сказали або зробили щось не те. Дехто гнівається на померлого за нехтування своїм здоров’ям. Стелла пригадує: «Пам’ятаю, я гнівалася на свого чоловіка, бо знала, що все могло б бути по-іншому. Він був дуже хворий, але ігнорував застереження лікаря». І часом на померлих гніваються через тягар, який їхня смерть поклала на плечі живих.

Дехто почуває вину за свій гнів, тобто засуджує себе за те, що гнівається. Інші у смерті дорогої людини звинувачують себе. Вони переконують себе у тому, що цього б не трапилося, якби вони змусили покійного піти до лікаря трохи раніше або подбали про візит до іншого лікаря, або ж примусили його більше дбати про своє здоров’я.

В інших почуття вини заходить ще далі, особливо якщо близька людина померла раптово, несподівано. Вони починають пригадувати собі часи, коли гнівалися на небіжчика чи вели з ним дрібні чвари. Або ж їм може здаватися, наче вони не були для померлого тим, чим мали бути.

Тривалий період жалоби у багатьох матерів підтверджує те, що говорить багато фахівців: смерть дитини залишає батьків, особливо матерів, з відчуттям важкої, безповоротної втрати.

Коли ви втрачаєте подружнього партнера

Втрата подружнього партнера — також вельми важка травма, особливо якщо обоє вели дуже активний спосіб життя і завжди були разом. Ця втрата може ознаменувати кінець звичного укладу життя — кінець спільним подорожам, роботі, відпочинку і взаємній залежності.

Юніс розповідає, що вона почувала, коли її чоловік раптово помер від серцевого приступу. «Протягом першого тижня я перебувала у стані емоційного заціпеніння, неначе мій організм перестав функціонувати. Я не відчувала ані смаку, ані запаху. Проте логічне мислення працювало якось відособлено. Оскільки я була біля чоловіка, коли лікарі старалися стабілізувати його стан, проводячи відновлення серцевої діяльності та дихання і застосовуючи медикаменти, у мене не було звичайного в таких випадках симптому заперечування. Однак були сильні почуття розпачу та безсилля, наче я спостерігала, як автомобіль котився у прірву, і нічого не могла вдіяти».

Чи вона плакала? «Звичайно, що так, особливо коли читала сотні листівок зі співчутливими словами, які надходили мені. Я плакала над кожною. Це допомогло мені скріпитися на силах і жити далі. Але зовсім не допомогло мені постійне розпитування, як я себе почуваю. Ясно, що я була нещасною».

Що допомогло Юніс пережити своє горе? «Якось підсвідомо, не здаючи собі справи, я вирішила, що треба жити далі,— каже вона.— Проте мені все ще боляче, коли пригадую, що мій чоловік, який так любив життя, більше не може ним насолоджуватися».

«Не дозволяйте іншим диктувати...»

Автори книжки «Розставання: коли і як сказати «Прощавай» (англ.) радять: «Не дозволяйте іншим диктувати, як вам діяти чи відчувати. Процес оплакування втрати у кожного проходить по-різному. Довколишні можуть думати (й одразу дати вам знати про це), що ви горюєте або занадто, або ж недостатньо. Пробачте їм і забудьте про це. Стараючись втиснути себе у рамки, витворені іншими або суспільством у цілому, ви сповільнюєте процес свого емоційного видужування».

Звісна річ, різні люди переживають своє горе по-різному. Ми не хочемо сказати, що якийсь спосіб обов’язково найліпший для усіх. Однак небезпека виникає тоді, коли наступає байдужість до всього, коли убита горем людина не в стані примиритися з реальністю ситуації. У такому разі, напевно, буде потрібно допомоги співчутливих друзів. Біблія каже: «Правдивий друг любить за всякого часу, в недолі ж він робиться братом». Тому не бійтеся звертатися за допомогою, говорити і плакати (Приповістей 17:17).

Почуття скорботи — це нормальна реакція на втрату, і немає нічого неправильного в тому, щоб це почуття було очевидним для інших. Але на відповідь чекають наступні питання: «Як мені жити зі своїм горем? Чи це нормально — мати почуття провини або гніву? Як мені давати раду таким реакціям? Що може допомогти мені пережити втрату і справитися з почуттям скорботи?» Наступна частина відповість на ці та деякі інші питання.