„Майте сіль у собі”
1. Чим треба приправляти наші „слова”, і чому?
ОРГАНІЧНА або рослинна сіль є дуже важна для нашого тілесного здоров’я. Також є сіль, що є дуже важна для здоров’я зорганізованого тіла поклонників Бога. Погоджуючись з цим поглядом маємо пораду одного з найголовніших хоронителів духовного здоров’я християнського збору в першому столітті, а саме, апостола Павла. Пишучи до збору з яким ще мав особисто познайомитися, він сказав: „Слово ваше нехай буде завжди ласкаве, приправлене сіллю, щоб ви знали, як ви маєте кожному відповідати”.— Кол. 4:6.
2. Отже, яке питання виринає відносно апостолів, які перешкоджали „одному чоловікові” виганяти демонів в Ісусове ім’я?
2 Цікаво знати скільки такої „солі” приправляло слова чоловіка на оказії про яку апостол Іван згадує своєму вчителеві, Ісусові Христу. Про це читаємо: „Обізвався до Нього Іван: ,Учителю, ми бачили одного чоловіка, який з нами не ходить, що виганяє Ім’ям Твоїм демонів; і ми заборонили йому, бо він із нами не ходить’ ”.— Марка 9:38.
3, 4. (а) Чого Іван правдоподібно сподівався тоді, і чому? (б) Яку самолюбність можна було бачити в Івановому поясненні, і що це показує про його погляд відносно цих справ?
3 Це звучить так ніби Іван сподівався, що Вчитель, який навчав їх християнського шляху похвалить його за це. Іван можливо мав на думці, як Ісус був вигнав впертого демона з одного чоловіка біля Кесарії у Филіпії. Він можливо відчував, що хоронив Ісусове право призначати осіб виганяти нечисті духи або демони з їхніх безпомічних жертв. Іван можливо думав, що коли Ісус не уповноважить когось, то ніхто не мав права уживати Його сильне ім’я виганяти лукаві демони. Але причина через яку Іван старався заборонити цьому чоловікові виганяти демони відбиває самолюбство. Іван сказав, що вони діяли у запобіжних ділах „тому, що він із нами не ходить”.
4 Сказавши „з нами” показує, що Іван не лише мав Ісуса на думці, але всіх дванадцятьох апостолів. На попередній оказії Ісус був вислав цих дванадцятьох апостолів проповідувати добру новину Царства, виліковувати людей і визволяти жертви від демонів. (Мат. 10:1—8; Марка 6:7—13) Отже, Іван уважав, що апостоли були якась виключна група, команда зцілителів з титулами.
5. На керівництво Його обуреним та ревним апостолам, що Ісус сказав про того „одного чоловіка”?
5 Отже, тому так, як Іван з його співапостолами розсуджували, яке право цей „один чоловік” мав вживати ім’я їхнього Вчителя виганяти демони? Таким чином, цей чоловік просто порушував право Ісуса та Його апостолів. Проте, чи Ісус дивився на цю справу таким способом? Біблія показує, що Він не похвалював його обурених та ревних апостолів за це. „Але”, так як Марка 9:39—41 продовжає: „Не забороняйте йому, бо немає такого, що Ім’ям Моїм чудо зробив би, і зміг би небаром лихословити Мене. Хто бо не супроти нас, той за нас! І коли хто напоїть вас кухлем води в Ім’я Моє ради того, що ви Христові, поправді кажу вам; той не згубить своєї нагороди!”.
6. Вживаючи Ісусове ім’я виганяти демони, то що „той один чоловік’ робив відносно того ім’я?
6 Пощо забороняти „цьому чоловікові” виганяти демони в Ісусове ім’я? Чи ж таким чином він старався ображати Ісусове ім’я. Чи ж цим він стягав ім’я Месії в грязь, давав Йому поганий вигляд або репутацію? Він не вживав Ісусове ім’я в спосіб, яким сім синів єврейського первосвященика Скеви вживали, як якусь формулу виганяти демони, немов якісь чари. (Дії 19:13—16) Демон не сказав, „цьому чоловікові”: ,Я знаю Ісуса, а хто ти такий?’ не хотівши виходити з біснуватого. Але цей „чоловік дійсно вірив в Ісусове ім’я і міг виганяти злі духи. Таким чином він прославляв ім’я Ісуса і більше виявляв Його силу.
7. Чому цей „один чоловік”, хоч не ходив з Ісусом та Його апостолами, таки підтримував їх?
7 Отже, цей „один чоловік”, який не ходив з Ісусом та Його апостолами не був проти них і не відвертав увагу від їхньої праці свідоцтва. Логічно, тому що він не виступав проти них, то мусів бути за ними, хоч не ходив з ними. Ми не можемо сподіватися, щоб одної хвилини він виконував чуда, якими прославляв Ісусове ім’я, а другої говорив зло на Ісуса. Це було б непослідовно, нерозсудливо, для нас думати, що таким сильним чудом, цей чоловік буде шанувати ім’я, а пізніше приватно буде говорити зло на те ім’я і виступати проти того, що носить це ім’я та проти Його апостолів. Отже, апостоли не повинні більше забороняти цьому чоловікові.
8. На підставі якого принципу цей „один чоловік” отримає свою нагороду?
8 Цей неназваний чоловік не загубить нагороди за свою роботу. Очевидно, що він був у черзі стати учнем Ісуса Христа. Його діло сходилося з тим, що Ісус був сказав про нагороду, а саме, подати спрагненому води тому, що він був учень Христа. Такий вчинок міг бути найменшою річчю, яку хтось може вчинити другій людині на полегшення, але вона показує, що це було дуже важне в очах Ісуса Христа. Це значить, що давач чашки води погоджувався з тим, що Ісус є Месія і він підтримує Христову роботу скільки може. Правило, яке Ісус пізніше дав застосовується тут: „Що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих,— те Мені ви вчинили”. (Мат. 25:40) Ісус Христос, як Цар, нагородить за це.
ДОБРОВІЛЬНО СПОТИКАЮЧИ ІНШИХ ДО ЗАГИБЕЛІ
9. Що турбує нас про шкоду цьому „одному чоловікові” через те, що Ісусові апостоли перешкоджали йому? Чому?
9 Коли апостоли пробували припинити „одного чоловіка”, щоб він більше не виганяв демонів в Ісусове ім’я, то чи ж їхні слова були приправлені сіллю або були з добрим смаком? Маємо причину сумніватися цьому. Те, що турбує нас є те: Чи той чоловік спотикнувся словами та вчинками апостолів, коли виконував гарне діло, якому їхній Вчитель противився? Це є дуже серйозна річ, бо Ісус сказав: „Хто ж спокусить одного з малих цих, що вірять, то краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити, та й кинути в море”.— Марка 9:42.
10. З чим добровільне спотикання таких „малих” порівнюється, і чому?
10 Особа, яка спотикнеться до загибелі може бути одна „з малих”, але це не зменшує серйозности тому, що спричиняє це спотикання. А чому ні? Тому, що тут включається „одного з малих цих, що вірять”. Це значить, що такий вірив, що Ісус був Месія, Син Божий. Віра таких „малих” ставить їх на дорогу до вічного життя. Отже, коли б хтось добровільно, навмисно, необдумано образив такого „малого”, і він спотикнувся б до погибелі, то це було б таке саме, як би ця людина вчинила душогубство. Це показувало б брак любови спотикненому.
11. В яких відношеннях ненавмисне спотикання когось є інше від добровільного спотикання?
11 В 1 Івана 3:15, є написано: „Кожен, хто ненавидить брата свого, той душогуб. А ви знаєте, що жоден душогуб не має вічного життя, що в нім”. Ненавмисно, без свідома, ми можемо образити когось — що саме в собі є досить серйозне — і ми надіємося, щоб це не спотикнуло когось від християнської віри. Коли довідуємось про таку образу, то на неї треба звернути належну увагу, і треба тоді направити або перепросити. Але коли особа є байдужа і не турбується духовним добробутом співвіруючого, сперечаючись, що кожна особа має сумлінні права і є вільна користати з своїх прав, то вона виявляє самолюбну і немилу зневагу до вічного життя інших, а також до їхнього споріднення з Богом. Така особа недооцінює вартість вірної особи за яку Христос помер.— Рим. 14:15.
12. Як Ісус висловив Своє обурення до того, що добровільно спотикає когось до загибелі?
12 А що ж коли християнин не турбується, коли спотикає „одного з малих цих, що вірять”, і таким способом показує, як він не оцінює вічне життя тієї особи? Тоді Ісус Христос не дуже оцінює життя того, що добровільно спотикає когось. Ісус виявив Своє обурення проти навмисних спотикачів інших. А як? Він сказав, що було б краще і безпечніше коли б такий злочинний спокусник утопився у глибокому морі, з великим млиновим жорном навколо шиї.
13. Щодо спотикання, особливо, проти чого треба стерегтися?
13 Отже ми користаємо, коли не спотикаємо осіб до погибелі, навіть наймаловажніших. Також було б добре не дозволити комусь нас спотикнути від яких ми сподівалися більше через їхні християнські заяви. Але, чи ми так оціняємо наші власні нагоди на вічне життя, що будемо старатися не спотикати самих себе? Що — спотикати самих себе? Справді, що так. А як?
14. Згідно з Ісусовим застереженням, то як можна спотикнути самих себе до загибелі?
14 Закінчивши наказувати, щоб не спотикати „малих цих, що вірять”, Ісус додав пересторогу: „І коли рука твоя спокушає тебе,— відітни її: краще тобі ввійти до життя одноруким, ніж з обома руками ввійти до геєнни, до огню невгасимого. І коли нога твоя спокушує тебе, відітни її: краще тобі ввійти до життя одноногим, ніж з обома ногами бути вкиненому до геєнни. І коли твоє око тебе спокушує,— вибери його: краще тобі однооким увійти у Царство Боже, ніж з обома очима бути вкиненому до геєнни, де ,їхній черв’як не вмирає, і не гасне огонь’! Бо посолиться кожен огнем”.— Марка 9:43, 45, 47—49.
15. Що була ця геєнна про яку Ісус говорив, і на що Він ужив її за символ?
15 У вищезгаданих випадках, Ісус звертає увагу на знищення вогнем. За Ісусового дня геєнна, або долина Гінном, про яку Він тут згадує, лежала на південь і на південнозахід від Єрусалиму. Його слова потверджують факт, що цю геєнну вживали спалювати сміття з міста, трупи кримінальників, яких ухвалили недостойними мати шановний похорон і надії воскресіння кидалося в неї. Коли труп не попадав у вогонь, але на край, гарячий від огню геєнни, то він розгнивався й його роз’їдали черв’яки. Там огонь ніколи не гасне, день та ніч, щоб зовсім спалювати все сміття, якого скидали в нього. Отже, геєнна сталася символом вічного знищення, так, як коли Ісус сказав єврейським письменникам та фарисеям: „О змії, роде гадючий, як ви втечете від засуду до геєнни?”— Мат. 23:33.
16. Яким способом укинені в геєнну не входять у життя і в царство Боже?
16 Ті, що є засуджені до геєнни, не входять у царство Боже, чи в небо володіти з Христом, чи на землі під Христовим тисячолітнім царюванням. Тих, що Бог засудить до геєнни не отримають зовсім життя, навіть коли б і мали всі свої тілесні члени. Отже, геєнна представляє неіснуючий стан, знищення Божим ворожим судом. Так, як лицемірні письменники та фарисеї за Ісусового дня спотикали самі себе до геєнни, то так посвячений, хрещений християнин сьогодні може спотикнути себе до геєнни через засуд Божий, до вічного знищення. Не забуваймо про Юду Іскаріотського.
17. Як Юда Іскаріотський спотикнувся красти?
17 Цей Юда Іскаріотський був скарбник для Ісуса та Його дванадцятьох апостолів. З часом він почав жадати те, що скидали в грошову скриньку. Отже, він запихав руку до скриньки і крав те, що бачив пожадливим оком. Таким чином він дозволив окові та руці спокусити його красти, навіть від самого Месії Єгови. П’ять днів перед смертю Ісуса на банкеті, якого справили у Віфанії (недалеко Єрусалиму) на честь Ісуса, Юда лицемірно висловився ніби на добро публічної добродійності. Про це читаємо: „А це він сказав не тому, що про вбогих журився, а тому, що був злодій: він мав скриньку на гроші,— і крав те, що вкидали”.— Ів. 12:6.
18. Наостанку, до чого Юда дозволив своїм тілесним членам спотикнути себе, і як?
18 Наостанку, шукаючи ще більшого грошового прибутку, Юда дозволив своїм ногам понести його до первосвящеників і начальників храму, щоб торгуватися і зрадити свого Господа Ісуса за тридцять срібняків. (Луки 22:1—6) Тоді, щоб отримати свою заплату, ноги понесли Юду до озброєних вояків, щоб заарештувати Ісуса у Гефсиманському саду вночі Пасхи. (Луки 22:47, 48; Марка 14:10, 11, 43—46; Мат. 26:14—16, 47—50; 27:3—5) Після свого зрадницького акту Юда мав задоволення, хоч на короткий час, подивитися своїми жадібними очима на тих тридцять срібняків, яких тримав у своїх власних руках. Юда тепер ніяк не міг розв’язати те, що був накоїв оком, рукою та ногою. Він дозволив тим тілесним членам спотикнути його в непростимий гріх. (Мат. 27:4) Без надії, він відібрав собі життя. Хоч його поторощене тіло можливо не було вкинуте в буквальну геєнну біля Єрусалиму, то його „душа” (життя) була знищена у тому, що геєнна символізувала. (Дії 1:16—19; Мат. 10:28) З доброї причини Ісус назвав його „Син погибелі”.— Ів. 17:12.
19. Що Ісус мав на думці, коли сказав, що „всі будуть посолені огнем”?
19 Ісус закінчив Свою дискусію з учнями, щоб вони не дозволяли руці, нозі, ані окові спотикнути їх у геєнну, кажучи: „Бо посолиться кожен огнем”. (Марка 9:49) Тобто, усіх, що дозволять тілесним членам спотикнути їх до безповоротної загибелі „посолиться вогнем”. Вогонь, яким їх посолиться є той самий „вогонь” про якого Ісус закінчив говорити, вогонь геєнни. А що станеться з тим, якого так посолиться? Не те саме, що стається, коли б хтось був посолений сіллю. Це значило б знищення. Коли стародавні міста Содом і Гоморра були покроплені або „посолені” вогнем з неба недалеко Мертвого (або Солоного) моря, то вони були знищені. (Луки 17:28, 29) Бог Єгова тримається цього правила, коли має справу з тими, які мусять лише себе винити за їхнє спотикання, так як Він дотримує непорушну „угоду солі”.— 3 Мойс. 2:13; 4 Мойс. 18:19; 2 Хрон. 13:5.
20. Щоб зберегти себе від „посолення вогнем”, то як треба позбуватися спокушаючої руки, ноги або ока?
20 Як нам відрізувати спокусливу руку чи ногу або відкидати спокусливе око, щоб зберегтися від „посолення вогнем?” Зробити так буквально не відбере спонуку або імпулсь до неправильних бажань, які виявляються через природну руку, ногу або око. Цей процес відкидання треба проводити символічно. Павло показав, як можна наслідувати Ісусову пораду, кажучи: „Отож, умертвіть [що?] ваші земні члени: розпусту, нечисть, пристрасть, лиху пожадливість та зажерливість, що вона є ідолослуження, бо гнів Божий приходить за них на неслухняних”.— Кол. 3:5, 6.
21. Як виконується цей вмертвляючий процес?
21 Щоб „умертвляти”, то нам дійсно треба мати самоконтролю над нашими буквальними тілесними членами тут на землі. Наприклад, ми мусимо стримувати наші очі, щоб не читати порнографічної літератури, не дивитися на брудні та неморальні кінофільми, чи телевізійні програми, щоб не вживати руки для крадіжі або неморальних практик або задовольняти бажання і ногами непристойно танцювати чи входити в ,дружбу цього світу’ у спокусливий стан. Ми мусимо духовно вбивати любов до „світських речей”, тобто, „пожадливість тілесну й пожадливість очам і пиху життєву”.— 1 Ів. 2:15—17; Прип. 6:16—19.
„СІЛЬ”, ЯКУ ТРЕБА МАТИ У СОБІ
22, 23. (а) Наостанку, до якого солення Ісус відносився? (б) Яку сіль Ісус наказував Своїм апостолам мати у собі, і чому Він наказував їм про це?
22 Ісус не скінчив Свою дискусію про сіль у несприятливий спосіб. (Марка 9:33—49) Він продовжав: „Сіль — добра річ. Коли ж сіль несолоною стане,— чим поправити її? Майте сіль у собі, майте мир між собою”.— Марка 9:50.
23 Буквальна сіль є добра переважно для приправи. „Чи без солі їдять несмачне”, питає Йов (6:6), або „Чи є смак у білкові яйця?” Справді, що сіль робить їжу смачнішою. Але коли сіль, яку вживали за Ісусового дня, губила свою силу, то вже не була корисна для варення або приправи харчів. Таку сіль було неможливо очистити, щоб знову вживати. Тому Ісус дуже відповідно вжив сіль у Своїй притчі. Він сказав Своїм дванадцятьом апостолам: „Майте сіль у собі”. Але, чому Ісус наказував їм мати сіль? Це тому, що коли вони сперечалися між собою в дорозі до Капернауму, то виявляли, що їм бракувало цієї символічної солі.
24. Що є та зображальна, або символічна „сіль”?
24 Така сіль представляла характерну рису нашої особистості, яка помагає нам поводитися зі смаком, коли діємо з іншими. Маючи таку сіль, наші слова стаються приємніші і над ними легше розмірковувати та наслідувати. Через цю рису з такими приємно товаришувати.— Прип. 16:21, 23.
25. Як навіть їсти буквальну сіль разом буде корисним?
25 Їсти сіль разом, як у випадку господаря і його гостя, витворює приємне почуття та гарне споріднення. Роботодавці навіть уживали сіль за платню робітникам за їхні служби. (Ездри 4:14) Про те, що мати таку символічну сіль за рису нашої особистості є добра і дорога річ, апостол Павло нагадував, коли писав: „Поводьтеся мудро з чужими, використовуючи час. Слово ваше нехай буде завжди ласкаве, приправлене сіллю, щоб ви знали, як ви маєте кожному відповідати”. (Кол. 4:5, 6) Також зверніть увагу на Приповістку 15:1.
26. Коли будемо мати зображальну „сіль” у собі, то це поможе нам дотримувати яку Ісусову останню науку Своїм апостолам, і з якими наслідками для самих себе, як Його учнів?
26 Мати „сіль” у собі і приправляти нею наше слово поможе нам коритися тому, що Ісус навчав, коли закінчував Свою дискусію з Своїми дванадцятьма апостолами: „Майте мир між собою”. (Марка 9:50) Коли будемо поводитися тактовно, уважно і делікатно з людьми, говорячи здорові та успокоюючі слова, то певно будемо висувати мирне споріднення один з другим, як Христові учні. Тоді, будемо бачити, що Божий дух є з нами, тому що „плід духа: (є) любов, радість, мир”. (Гал. 5:22) Також, „мудрість, що зверху вона, насамперед чиста, потім спокійна”. (Як. 3:17) Отже, коли слухаємо Ісусового навчання про мир, то виявляємо велику мудрість. Це є знак правдивого християнського учня серед змагаючогося, роз’єднаного, розпадаючого світу. Ця мудрість тримає нас разом з’єднано, як Божих зорганізованих людей під Христом.
[Ілюстрація на сторінці 10]
Щоб ,мати сіль у собі’ значить посідати характерну рису, що помагає нам поводитися гарно з іншими