Я мала мету, поставлену перед собою у шестилітньому віці

РОЗПОВІЛА САНДРА КОВАН

Багато батьків вибирали кар’єру для своїх дітей, як, наприклад, музику або балет і починали навчати їх у дуже ранньому віці. Моя мама теж вибрала кар’єру для мене. Коли мені було два тижні, вона брала мене на християнські зібрання і на службу.

КОЛИ мені сповнилось чотири роки, мама думала, що я була готова самостійно проповідувати. Я до цих пір пам’ятаю свої перші спроби. Ми поїхали до великого житлового будинку на фермі і тоді, коли мама та інші чекали в автомобілі, я підійшла до одних дверей. Приємна жінка слухала, коли я пропонувала їй десять брошур. Вона віддячила за них великим куском мила. Я тримала його двома руками! Це дуже схвилювало мене!

Того самого, 1943 року, відкрили біблійну школу Товариства Вартової Башти Ґілеад для підготовки повночасних піонерів до місіонерської діяльності. Мама заохотила мене зробити місіонерське служіння метою свого життя. Друга світова війна у той час бушувала в Європі й мати говорила мені про малих дітей Свідків у Європі, яких забирали від батьків. Вона хотіла підкріпити мене, щоб я витримала будь-яке випробування.

Влітку 1946 року я охрестилася на міжнародному конгресі у Клівленді (Огайо). Хоча мені було тільки шість років, я вирішила виконати своє присвячення Єгові. Тим літом я вперше служила піонеркою. Пам’ятаю, як одного ранку я вручила 40 журналів людям, які сиділи на ринковій площі у Каліфорнії. Я впевнена, що цьому сприяв мій малий ріст і балакучість.

Ми часто проповідували близько Бет-Саріма, де хворий президент Товариства Вартової Башти, брат Рутерфорд, проводив свої зими перед смертю в 1942 році. Ми регулярно відвідували повночасних слуг у цій місцевості й вечеряли з ними. Завдяки таким радісним відвідинам я вирішила, що це дійсно був достойний спосіб життя. Тоді я зробила місіонерську службу своєю метою у житті.

Наступного року батьки розлучились, але змінена ситуація у родині не зменшила нашої духовності. Мама була піонеркою і дуже цікавилася нашим навчанням. Наш малий автомобільний причіп постійно відвідували християнські брати і сестри. Мама старалась організувати мені зустрічі з випускниками школи Ґілеад. Двоє таких випускників були Ллойд і Мелба Беррі, які відвідували нас у подорожуючій праці, чекаючи свого закордонного призначення у Японії. Вони заохочували мене — малу дівчинку, яка прагнула бути місіонером — і це справило на мене дуже велике враження.

Коли мені було десять років мама вийшла заміж за чудового брата — піонера. Він усиновив мого брата й мене не тільки на папері, але й у серці. Його любов до Єгови й запопадливість у службі були дуже заразливими.

Мама і тато спільно працювали, щоб допомогти нам обом під час важкого підліткового віку. Наш дім був духовним притулком, про який я згадую з любов’ю. Маючи малий заробіток, піонерувати та виховувати двоє дітей не було легко для них; це вимагало самовідданості. Але мама з татом покладалися на Єгову й ставили інтереси Царства на перше місце.

Я добре пам’ятаю міжнародний конгрес у Нью-Йорку 1950-го року! Тато позичив гроші в банку, і ми взяли з собою трьох пасажирів, щоб покрити витрати. Мама, тато, брат і я — всі разом сиділи на передніх сидіннях машини цілу дорогу від Сан-Дієго до Нью-Йорка, а решта сиділи на задніх. Через те, що роботодавець відмовився відпустити батька з роботи на два тижні, тато втратив роботу бо таки поїхав на конгрес. Батько запевнив нас, що Єгова постачить нам наші потреби й так сталось. Тато продав автомобіль, щоб виплатити позику, а тоді знайшов кращу роботу. Ці та інші досвіди стали в пригоді, коли через багато років я із своїм чоловіком попадала в скрутні ситуації.

По дорозі з Нью-Йорка ми відвідали Ферму Царства. Тоді я вперше побачила школу Ґілеад. Пам’ятаю, як я стояла в одному класі й говорила до себе, «мені ще нема й 11 років. Я ніколи не попаду сюди. Армагеддон прийде раніше». Але ці відвідини ще більше заохотили мене зробити школу Ґілеад своєю метою.

На шляху до мети

Я піонерувала під час усіх літніх канікул від першого класу школи, і через два тижні після випуску в червні 1957 року, стала регулярним піонером.

Зібрання на обласному конгресі для тих, хто цікавився школою Ґілеад, яке відбулося у Лос-Анджелесі на конгресі в 1957 році, було для мене особливим. Коли я заходила у намет для зібрання, я зустрілася з Білом, молодим братом, якого знала з шести років. Останнього року він служив там, де була велика потреба — в Луїзіані. Ми були здивовані, коли довідалися, що обоє дуже цікавимося місіонерським служінням. Через шість місяців ми вирішили зробити це спільною справою. Ми написали Товариству, просячи призначення, і місяць перед весіллям нас призначили служити в Ромней (Західна Віргінія).

Ми переселилися по дорозі на конгрес в Нью-Йорку 1958 року. Під час конгресу ми прибули на зібрання тих, хто цікавиться школою Ґілеад. Сотні людей були присутні. Дивлячись на ту велику групу, ми відчували, що не було великої надії на запрошення до школи Ґілеад. Проте ми подали попередню заяву, хоча були одружені тільки 11 тижнів. Наступного року на обласному конгресі в Філадельфії ми подали другу заяву.

Біл і я в Ромнею навчилися покладатись на Єгову, що Він допоможе нам переборювати скрутні ситуації. Ромней — це містечко, в якому жило 2000 мешканців. Роботу знайти було неможливо. Ми жили у саморобному причепі розрахованому на погоду в Каліфорнії. Не було проточної води, ні тепла, ні холодильника. У причепі було так холодно, що треба було проламати лід у відрі, щоб зачерпати води. Брати допомагали нам як могли, ділилися тим, що вполювали. Ми їли м’ясо оленів, єнотів, білок. Часто ми думали, що весь день не будемо мати що їсти, але, коли поверталися додому із служби, то знаходили кілька яблук або трохи сиру перед дверима.

Дев’ять місяців ми боролися з труднощами, маючи дуже мало грошей, яких час від часу було все менше й менше. Нарешті, ми вирішили, що було б краще переселитися в Балтімор, штат Меріленд, де Біл міг би знайти роботу. Коли ми сказали братам про наше рішення, вони аж плакали, а ми теж. Тому ми вирішили потерпіти ще трохи.

Незабаром один Свідок, директор великого магазину самообслуговування у Вестерпорті, штат Меріленд, на відстані близько 60 кілометрів (40 миль) запропонував Білові неповночасну роботу. Цього самого місяця один з наших учнів Біблії запропонував нам гарний умебльований дім з великою вугільною піччю. У цей час текст з Малахії 3:10 став моїм улюбленим віршем. Єгова вилив нам благословення над усяке сподівання.

Нарешті школа Ґілеад!

Один з найбільш хвилюючих днів нашого життя був день у листопаді 1959 року, коли ми одержали запрошення до школи Ґілеад. Нас запросили до 35 класу, останнього на Фермі Царства. Коли я стояла в тому самому класі, який я відвідала ще дитиною, мене переповнювали теплі, радісні почуття, які неможливо передати словами.

Школа Ґілеад була духовним оазисом. Це було як п’ять місяців життя в новому світі. Дуже рідко в житті ми довго чекали на щось, а тоді знаходили його кращим, ніж сподівалися. Таким сподіванням була школа Ґілеад.

Нас призначили служити в Індії, але нам відмовили дати візи. Отже після року чекання в Нью-Йорку Товариство Вартової Башти призначило нас до Марокко, у Північній Африці.

Місіонери в Марокко

Ми провели 24 радісні роки в Марокко, закохавшись у людей, як тільки приїхали. Ми вивчили французьку та іспанську мови, які допомогли нам спілкуватися з людьми багатьох національностей, які жили там. У більшості випадків тільки люди, які приїхали з інших країн, реагували на звістку Царства.

Одна жінка, з якою я студіювала Біблію, була танцюристкою іспанського «фламенко», яка працювала в кабаре в Касабланці. Коли вона навчилася біблійних принципів, то залишила власника кабаре, з яким жила, і вернулася в Іспанію. Там вона проповідувала всім своїм родичам і дехто з них прийняв біблійну правду. Після того, вона вернулася до Касабланки, де залишилася вірною Богові аж до смерті в 1990 році.

Протягом перших кількох років у Марокко ми були свідками збільшення кількості вісників Царства. Проте коли іноземцям стало трудно знаходити роботу і одержувати дозвіл на проживання, Свідки виїхали до Європи. Декотрі з тих, кого ми навчали правди, живуть у Новій Зеландії, Канаді, США, Болгарії, Росії і Франції, і декотрі служать повночасно.

Несподівано в квітні 1973 року нашу діяльність проповідування в Марроко заборонили. Якою ж тривогою це було! Вечором у четвер у Залі Царства, ми радісно розмовляли з братами, аж поки не вимкнули світло, щоб дати нам знати, що вже час іти додому. Ми не знали, що вже не побачимо тих сяючих очей від відкритого християнського спілкування. В умовах заборони наші зібрання й окружні конгреси відбувалися малими групами в приватних домах. На обласні конгреси Свідки подорожували у Францію або Іспанію.

Коли кількість Свідків зменшилась, і в Марокко залишилось лише кілька Свідків, ми стали ще більш дружніми. Отже коли Товариство Вартової Башти зрештою, вирішило закрити філіал і призначити нас у інше місце, ми всі дуже плакали.

До Центральної Африки

Наше нове призначення — Центральна Африканська Республіка. Яка ж велика зміна у порівнянні з Північною Африкою! Тоді як клімат у Марокко був подібний до південної Каліфорнії, зараз ми знаходилися в гарячих, вологих тропіках.

Виникали нові проблеми, які треба було подолати. Наприклад, я мусила контролювати свій страх перед плазунами. Три рази ящірка впала мені на голову, коли я заходила в двері. Одного разу під час студії Біблії, щур задумав приєднатися до нас! Хоч я хотіла вихопитись звідти й втекти, то все-таки опанувала себе. Я стежила за Паном Шуром тримаючи сумку з книжками й піднявши ноги аж поки він не вирішив піти собі. Я зрозуміла, що можна звикнути до будь-чого, якщо будете оволодівати собою.

Після шістьох місяців, по радіо оголосили заборону нашої діяльності. Зали Царства були закриті й місіонерів попросили залишити країну. Тільки ми з ще одною парою могли залишитися в філіалі ще три роки. Одної неділі вранці під час обговорення «Вартової Башти», озброєні поліцаї взяли нас до відділення. Жінок і дітей відпустили, але затримали 23 братів, включаючи мого чоловіка Біла. Після шістьох днів його відпустили, щоб пакувати свої речі; через три дні, згідно з урядовим наказом, ми залишили країну в травні 1989 року. Це був ще один слізний від’їзд, коли в аеропорт зібралось багато люблячих братів, щоб попрощатися з нами.

У кінці кінців — Сьєрра-Леоне

Наше теперішнє призначення — Сьєрра-Леоне, в Західній Африці, прекрасна країна з чудовими білими піщаними пляжами. Люди дуже дружні, а служба радісна. У кожному домі нас просили сідати, часом в тіні дерева манго, або пальми з кокосами. Люди люблять говорити про Бога й мати власну Біблію, щоб також читати.

Біл і я, працювали в домі Бетель у Фрітауні. Я служу секретаркою в приймальні й наглядаю за передплатами й звітами зборів. Після 16 років служіння в країнах, де наша проповідницька діяльність заборонена, дуже чудово жити в країні, де робота дозволена й процвітає.

У червні 1991 року закінчились 30 років місіонерської служби. Справді, мама поставила перед нами корисну мету! Якщо вона ще жила б, я знову сказала б їй «Дякую!» Я все-таки ще можу говорити: «Дякую, батьку!»

[Ілюстрація на сторінці 28]

Конгрес у Нью-Йорку 1958 року.

[Ілюстрація на сторінці 29]

35th​—July, 1960

[Ілюстрація на сторінці 30]

Біл і Сандра Кован 1991 року.