Дорога Єгови — найкращий спосіб життя

ЯК РОЗПОВІВ ЕРКЕЙ КАНКАНПА

ЩЕ З дитинства моєю метою було служіння у фінляндському філіалі Свідків Єгови, або, як його називають, у Бетелі. Тому-то, коли влітку 1941 року роз’їзний наглядач запитав мене: «Які твої плани на майбутнє?» — я відповів: «Я завжди хотів працювати в Бетелі».

«Ти б краще залишив ці мрії, бо тебе ніколи не запросять туди»,— сказав він. Спершу я був сильно розчарованим, але просто вирішив усе віддати в руки Єгови. Через декілька місяців я одержав запрошення служити в Бетелі.

Я був сором’язливим 17- річним сільським хлопцем, коли в дуже холодний, ясний день у листопаді 1941 року подзвонив у двері філіалу в Хельсінкі. Незабаром мене щиро прийняв Карло Хартева, наглядач філіалу. У той час філіал здійснював нагляд за діяльністю 1135 Свідків у Фінляндії.

Християнська спадщина

Ще в 1914 році батько отримав екземпляр публікації, виданої Товариством Вартової Башти, книжку «Божественний план віків». Проте пізніше вибухнула перша світова війна, і він не зміг її прочитати.

Боротьба за національну незалежність привела до проблем у Фінляндії. Утворилися дві сильні групи — Білі та Червоні. Білі були представниками капіталістів та середньої буржуазії, тоді як Червоні представляли робітників. Батько старався бути нейтральним, залишаючись осторонь обох груп. Незважаючи на це, обидві групи занесли його до списку підозрілих осіб.

Як виявилося, батька двічі засудили на смерть: перший раз Білі, а потім Червоні. Одного разу, коли вбили якогось чоловіка, а вбивця не заарештували, десять молодих чоловіків, включаючи й батька, засудили на смерть. Один із вчителів мого батька, котрий був одним із присяжних засідателів, клопотав про його звільнення, і це прохання задовольнили. Інших дев’ятьох юнаків стратили.

У другому випадку батька знову звільнили від смертного вироку. Після цього він вирішив піти в підпілля, буквально! Він зі своїм братом зробили собі підземне сховище, в якому жили аж до закінчення війни. Щоб залишитись живими, молодший брат забезпечував їх їжею та водою.

Після закінчення війни, в 1918 році, батько одружився і побудував собі дім біля того сховища. Пізніше я дуже добре познайомився з ним, бо він служив мені майданчиком для гри. Батько розповідав мені, що він сильно молився тоді, як переховувався там, під землею. Він обіцяв Богові, що, як навчиться служити Йому, то буде те робити.

Невдовзі після весілля батько вирішив взяти з собою щось почитати під час ділової поїздки. На горищі він знайшов книжку «Божественний план віків», яку купив кілька років тому. Він розгорнув її на розділ «День Єгови» і прочитавши його приговорював сам до себе: «Це правда, це правда». Зійшовши з горища, він сказав матері: «Я знайшов правдиву релігію».

Майже зразу батько почав проповідувати те, чого навчився, спочатку родичам і сусідам. Потім він почав виступати з промовами. Незабаром інші люди по сусідству приєдналися до нього. Установивши контакт з Дослідниками Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови, батько охрестився в 1923 році. Коли ми з’явилися на світ — а нас, зрештою, було четверо — батько ніколи не занедбував навчати нас. Справді, після утворення нашого збору він вимагав, щоб ми приходили на всі зібрання.

Ранні спогади

Перше, що я пригадую,— це підготовку до конгресу в моєму зборі в 1929 році, коли мені було п’ять років. Багато людей поз’їзджалося із сусідніх зборів, і серед них був присутній представник філіалу. У ті дні було звичаєм, принаймні в Фінляндії, благословляти дітей на конгресах. Отже брат з філіалу благословив дітей точно так, як це робив Ісус під час Свого служіння. Я ніколи цього не забував (Марка 10:16).

Я також пригадую про прийняття назви Свідки Єгови в 1931 році. Батько, усвідомлюючи важливість цієї події, урочисто прочитав на зібранні повідомлення відносно нашої нової назви.

Наскільки я пригадую, то ходив з батьком проповідувати. Спочатку я тільки прислухувався, але, в кінці кінців, проповідував уже сам. У 1935 році, коли нас відвідав роз’їзний наглядач, я запросив усіх наших сусідів на зібрання. Я також запропонував їм брошури, яких узяло декілька чоловік.

Школа та важливе рішення

У школі нас було тільки четверо дітей, котрих батьки були Свідками, і над нами часто глузували через те, що ми не приймали участі з іншими хлопцями в нехристиянській поведінці. Хоча шкільні товариші спокушали мене курити, то я ніколи не курив. Нас також глузливо називали расселітами (Рассел був першим президентом Товариства Вартової Башти) або хартевалітами (Хартева тоді служив наглядачем фінляндського філіалу). Мені дуже радісно сказати, що деякі з тих юнаків, які глузували над нами, зрештою, стали Свідками.

Учитель заохочував мене продовжувати освіту, і одного разу я обмірковував стати інженером. Потім весною 1939 року, відбувся конгрес Свідків Єгови в Порі, який різко змінив моє життя. На тому конгресі я та молодший брат, Тюомо, присвятилися Єгові й символізували це хрещенням у воді; то було 28 травня 1939 року. Тоді ж, на початку вересня, вибухнула друга світова війна.

Обставини в Європі драматично змінилися. Відносини між Фінляндією та Радянським Союзом стали критичними. Батько наголошував на те, що Армагеддон уже близько, і заохочував нас до піонерської діяльності. Тому–то з грудня 1940 року ми з братом почали піонерувати в північній Фінляндії.

Піонерська діяльність і служіння в Бетелі

Протягом піонерської роботи більшість часу ми мешкали разом з Йоріо Калліо. Цей брат став Дослідником Біблії ще в Пенсільванії (Сполучені Штати) майже 30 років тому. Йоріо виявився надзвичайно сердечним і старався, як міг, постачати нам приємне житло. Його рідний брат, Кюйості Калліо, був президентом Фінляндії з 1937 по 1940 роки. Йоріо сказав, що докладно засвідчив своєму братові, пояснюючи, що тільки Боже Царство є єдиною надією на добрий уряд і тривалий всесвітній мир.

Згодом у мене розвинулось нестримне бажання стати членом родини Бетель. На щастя, незважаючи на попередження роз’їзного наглядача, щоб не плекати надії на таке служіння, мою заяву про служіння в Бетелі прийняли. Спочатку я виконував обов’язки розсильного, а потім мав привілей працювати на фабриці. Я працював у багатьох відділах, навіть у нашій маленькій друкарні та відділі відправок.

Дотримуючись нейтралітету

У 1942 році, коли мені сповнилося 18 років, мене призначили на військову службу. Оскільки я відмовився служити, мене піддали довгим допитам, у двох випадках з направленим на мене пістолетом. Іншими разами над мною дуже знущалися. Також під час допиту мене тримали в дуже холодній, нетопленій тюремній камері.

Зрештою, у січні 1943 року настав час для мене та інших Свідків стати перед судом. Військовий офіцер, що допитував нас, вимагав не менш ніж 10 років ув’язнення. Військовий священик хотів навіть більш суворого вироку, вимагаючи у листі «смертного вироку або відправлення цих зрадників у Росію як розвідників-парашутистів [майже на вірну смерть]; по заслузі».

Нас судили інсценованим процесом. Мене викликали до суду і винесли смертний вирок. Проте це, як виявилося, було зроблено, щоб залякати нас, бо пізніше того ж самого дня, мене знову викликали до суду і засудили до трьох з половиною років тюрми. Я подав апеляційну скаргу, і вирок зменшили до двох років.

У тюрмі бракувало їжі, і інші в’язні злісно погрожували нам. Двічі на мене нападали гомосексуалісти, але, на щастя, мені вдалося втекти. Один з них погрожував убити мене, якщо я не погоджуся з його вимогами. Та як і під час моїх випробувань, я звертався до Єгови, і Він допомагав мені. Дійсно, погроза в’язня не була пустою, бо він був вбивцем. Як його звільнили, він вчинив інше вбивство і його знову вкинули до тюрми.

Безсумнівно, тому що Свідки Єгови відомі як надійні люди, незабаром я став в’язнем, який заслужив певних привілеїв своєю зразковою поведінкою. Мене призначили роздавати харчові пайки в’язням і дозволили вільно ходити по всіх будинках тюрми. Тому-то не тільки в мене було достатньо їжі, але я мав можливість добре доглядати моїх християнських братів. Один брат навіть прибавив собі кілька кілограмів у тюрмі, що буває дуже рідко, беручи до уваги нестачу харчів.

У вересні 1944 року мене звільнили з тюрми в той же самий день, що й брата Хартева. Моє звільнення означало для мене повернутися до служіння в Бетелі. Я подумав: «Тяжко працювати в Бетелі по 16 годин кожного дня є набагато краще ніж жити в тюрмі». І з того часу я ніколи не уникав роботи!

Різні привілеї служіння

Пізніше, у 1944 році, я зустрів Марґіт, вродливу молоду піонерку, що відповіла взаємністю на мої почуття, і 9 лютого 1946 року ми одружилися. Протягом першого року нашого одруження я служив у Бетелі, в той час як Марґіт працювала у Хельсінкі піонеркою. Потім у січні 1947 року, нас призначили відвідувати збори, і я служив районним наглядачем.

Під час роз’їзної діяльності ми часто перебували в домах інших сімей, навіть мешкали в одній кімнаті з ними. Ми знали, що вони ділилися з нами найкращим з того, що мали, і тому ніколи не нарікали. У ті дні район був дуже малий, і в деяких зборах зовсім не було охрещених Свідків.

У 1948 році нас запросили повернутися до служіння в Бетелі. Два роки пізніше Воллес Ендрес прибув до Фінляндії із Сполучених Штатів, і незабаром його призначили наглядачем філіалу. Він щиро заохочував нас продовжувати вивчення англійської мови, що ми й зробили. Отже, нас прийняли в 19- ий місіонерський клас біблійної школи Вартової Башти Ґілеад, який почався в Саут- Лансингу (Ньо-Йорк) з лютого 1952 року.

Після випуску нас призначили знову до Фінляндії. Проте перед тим, як ми залишили Сполучені Штати, мене навчили працювати на друкарському верстаті в міжнародному головному центрі Свідків Єгови в Брукліні (Нью-Йорк).

Вернувшись у Фінляндію нас призначили до роз’їзної діяльності, але в 1955 році знову запросили на служіння у фінляндський філіал. У тому ж році я став наглядачем фабрики, а два роки пізніше, у 1957 році,— наглядачем філіалу. З 1976 року я служив координатором комітету філіалу в Фінляндії.

На щастя, як батько, так і мати залишилися вірними Єгові до їхньої смерті. З часом понад сто батькових родичів стало Свідками. До цих пір брат та сестри з їхніми родинами — усі служать Єгові, одна з сестер служить піонеркою.

Багате, винагороджуюче життя

Протягом років було все більше й більше праці, яка, будучи Божою працею, виявилася справді багатою і винагороджуючою (1 Коринтян 3:6- 9). Але моє життя ні в якому разі не було легким або приємним. Були проблеми й тяжкі випробовування. Змолоду я усвідомлював, що повинен вчитися самодисципліни. Ми не можемо завжди робити точно так, як нам хочеться. Мене часто поправляли, і поступово я навчився правильного способу життя.

Наприклад, випробування та нестачі під час війни, навчили мене жити без розкошів. Я навчився розпізнавати, чи ця річ справді є необхідною, чи ні. Я все ще питаю себе, чи мені дійсно потрібне це або те. І потім, як вирішу, що воно неважливе для мене, то не купляю.

Керівництво Єгови через Його організацію було очевидним. З великим задоволенням протягом моїх років у фінляндському філіалі, я бачив ріст Свідків Єгови з 1135 до понад 18 000! Справді, Єгова поблагословив мою працю, тому що це праця не наша, а Його (1 Коринтян 3:6, 7). З юних літ я вибрав дорогу Єгови, і вона, дійсно, виявилася найкращим способом життя.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Еркей Канканпа з дружиною Марґітою сьогодні.