Багате, повне життя у служінні Єгові
РОЗПОВІВ ЛЕО КАЛЛІО
Йшов 1914 рік. У пригороді фінляндського міста Турку стояв тихий літній вечір. Раптом тишу струсонула новина про початок великої війни. Невдовзі на вулицю висипали охочі обговорити значення подій. Поважні обличчя дорослих розпалювали цікавість у нас, дітях. Мені тоді було дев’ять років, і я пам’ятаю, як мирні дитячі забави обернулися на воєнні ігри.
ХОЧА Фінляндія не брала участі у першій світовій війні (1914—1918), країну спустошила громадянська війна 1918 року. Родичі та колишні друзі піднімали руку одні на одних через відмінності в політичних поглядах. Наша сім’я із семи членів теж стала об’єктом такої ненависті. Через те що наш батько прямо висловлював свої погляди, його арештували і засудили до семи років тюрми. Пізніше його звільнили, але здоров’я він вже втратив.
У той жахливий час наша сім’я багато натерпілася через голод і хвороби. Померли три мої молодші сестри. Коли татів брат, який жив у місті Тампере, почув про наші біди, він запросив тата, маму і нас, двох останніх дітей, жити з ним.
Через кілька років, ще в Тампере, я зустрів чарівну дівчину, на ім’я Силві. У неї було подібне життя. Коли її батько загинув під час громадянської війни, близький друг їхньої сім’ї, Каарло (Калле) Весанто з міста Порі, взяв її разом з матір’ю та сестрою до себе. Він допоміг матері Силві влаштуватися на роботу, а дівчатам — у школу. Через деякий час Силві переїхала працювати в Тампере, де ми і зустрілися.
Вечір, що змінив моє життя
У 1928 році Силві стала моєю нареченою, і одного разу ми поїхали до Порі відвідати Калле Весанто та його сім’ю. Жодна інша подія не вплинула на моє життя так, як ця поїздка. Калле був власником і наїзником рисистих коней, але залишив цю справу. Разом з дружиною вони стали ревними вісниками доброї новини Божого Царства. «Щорічник Свідків Єгови за 1990 рік» (англ.) описує, як він замовив, щоб на зовнішній стіні його двоповерхового дому написали гасло: «Мільйони, які тепер живуть, ніколи не помруть». Букви були настільки великі, що напис могли читати люди, які проїжджали у швидких поїздах.
Того вечора ми з Калле проговорили аж до ранку. «Чому? Чому? Чому?» — я запитував, і Калле відповідав. Буквально за ніч я навчився основних біблійних істин. Мені захотілося записати всі вірші з Біблії, які підтверджували різні вчення. Повернувшись додому, я придбав блокнот і виписав у нього всі ці вірші. Оскільки я ще не знав Біблії, мені доводилося користуватись цим блокнотом, щоби свідчити співпрацівникам на будові. Викриваючи вчення фальшивої релігії, я часто повторював слова Калле: «Вас дійсно обманювали!»
Калле дав мені адресу будинку в Тампере, де проводила зібрання група приблизно із 30 Дослідників Біблії. Я приходив туди і сидів у кутку коло дверей поряд з братом Андерсоном, власником будинку. Приходив я нерегулярно, але допомогла молитва. Одного разу, коли в мене з’явилися серйозні проблеми на роботі, я молився: «Боже, прошу, допоможи мені справитися з цими труднощами, а я обіцяю приходити на кожне зібрання». Але мої справи тільки погіршилися. Тоді я усвідомив, що ставлю Єгові умови, тому змінив свою молитву: «Що би не сталося, я обіцяю приходити на кожне зібрання». Тоді мої прикрощі закінчилися, і я почав регулярно відвідувати зібрання (1 Івана 5:14).
Наше служіння в ті ранні роки
У 1929 році ми з Силві одружилися, а в 1934 разом символізували своє присвячення Єгові водним хрещенням. У ті дні ми брали в служіння грамофон з платівками і ввічливо пропонували людям послухати безкоштовні біблійні лекції. Люди часто запрошували нас і, прослухавши записану промову, брали участь у розмові та приймали літературу.
З дозволу представників влади ми з допомогою підсилювачів відтворювали ті біблійні лекції в парку. А в передмістях гучномовці прикріплювалися на даху або на димарі. Деколи ми включали їх коло озера, де збиралося багато мешканців міста. У таких випадках ми просто брали підсилювачі на човен і повільно пливли вздовж берега. По неділях, озброєні нашими цінними підсилювачами та великою кількістю літератури, ми виїжджали проповідувати в села.
Зміна і випробування віри
У 1938 році я розпочав повночасне піонерське служіння, далі працюючи мулярем. Наступної весни з філіалу Товариства прийшла пропозиція працювати роз’їзним служителем, сьогодні це районний наглядач. Відважитися на це не було легко, оскільки мені подобалося працювати з нашим збором в Тампере. До того ж ми мали власний дім, синові Арто сповнилося шість років і невдовзі йому треба було йти до школи, а Силві подобалася її робота помічника продавця. Однак, порадившись із сім’єю, я прийняв цей привілей служіння Царству (Матвія 6:33).
Тоді почався інший важкий період. У день 30 листопада 1939 року радянські війська ввійшли у Фінляндію і розпочалася війна. Ця війна, яку називали Зимовою війною, тривала до березня 1940 року, коли Фінляндія погодилася на мирний договір. Здавалося, що сама природа почала воювати, бо це була найхолодніша за моєї пам’яті зима. Я їздив велосипедом від одного збору до іншого, тоді як на термометрі було понад 30 градусів морозу за Цельсієм!
У 1940 році діяльність Свідків Єгови у Фінляндії було заборонено. Починаючи з того часу, багатьох фінських Свідків забирали до в’язниць і тримали в нелюдських умовах. На щастя, я мав можливість служити зборам протягом другої світової війни з 1939 по 1945 рік. Через це часто по кілька місяців я не бачив Силві та Арто. Крім того, постійно існувала небезпека арешту за виконання нелегальної роботи.
Мабуть, це було дивне видовище, коли я їхав на своєму велосипеді, навантаженому чемоданом, сумкою літератури і грамофоном з платівками. Я возив зі собою грамофон ще й тому, щоб у випадку арешту довести, що я не є російським парашутистом-шпигуном. Можна було сказати, що, коли б я був парашутистом, мої платівки поламалися б під час стрибка.
Але одного разу, коли я відвідував околицю, в якій поперджувалося про шпигуна, сім’я Свідків таки прийняла мене за нього. Темного зимового вечора я постукав, але вони боялися відкрити. Ту ніч я провів у стодолі, закопавшись у сіно, щоб не замерзнути. Наступного ранку непорозуміння з’ясувалося і варто згадати, що решту часу члени тої родини були особливо гостинними до мене!
У ті воєнні роки ми з братом Йоганесом Коскіненом обслуговували збори Середньої та Північної Фінляндії. Кожен з нас мав величезну територію довжиною в 600 кілометрів. Треба було відвідувати стільки зборів, що на кожний з них у нас було тільки два-три дні. Поїзди вічно спізнювалися, автобуси ходили рідко і були такі переповнені, що ми чудом добиралися до місця призначення.
Порятунок з небезпеки
Одного разу, ще на початку Зимової війни, я поїхав до філіалу в Хельсінкі і взяв чотири важкі коробки забороненої літератури, щоб відвезти її поїздом у збори. На станції Ріхімякі залунала повітряна тривога. Солдати з поїзда накинули на себе маскхалати, а пасажирам наказали негайно покинути поїзд і бігти в поле, подалі від станції.
Я попросив солдатів взяти мої коробки, сказавши, що це дуже важливо. Четверо з них взяли по коробці, і ми пробігли десь 200 метрів по засніженому полі. Тоді всі лягли на землю і хтось закричав до мене: «Ей ви, в цивільному, не смійте рухатись! Якщо бомбардувальники помітять, вони цілитимуться в нас». Але цікавість заставила мене обережно повернути голову — в небі я нарахував 28 літаків!
Раптом земля здригнулася від вибухів. І хоча станція уціліла, поїзд, на якому ми прибули, розбомбили. Яке ж видовище являли собою зруйновані вагони та покручені рейки! Наступного ранку я продовжував подорож зі своїми коробками, а солдати поїхали іншим поїздом. Після війни один з них став Свідком і розповів мені, як солдати розмовляли про дивака в цивільному з його коробками.
Через деякий час в поїзді по дорозі до збору в Рованіємі, що в Північній Фінляндії, заарештували брата Коскінена. Його посадили у в’язницю, де з ним погано обходилися. Коли настала моя черга обслуговувати той збір, я домовився зійти з поїзда на маленькій станції Коіву. Звідти сестра Гелмі Палларі відправила мене далі у молочному вагоні. Відвідини збору в Рованіємі були успішними. Але по дорозі додому з’явилися проблеми.
Ми з товаришем ішли на залізничну станцію, коли наткнулися на двох військових, які перевіряли документи у всіх перехожих. «Не дивися на них, тільки прямо перед собою»,— сказав я. Ми пройшли між ними, ніби їх не існувало. Тоді вони погналися за нами. Зрештою на залізничній станції мені вдалося загубитися в натовпі і сісти на поїзд, який вже рушав з місця. В ті дні у роз’їзному служінні не бракувало пригод!
Одного разу мене арештували і забрали на призовну комісію. Хотіли відправити на фронт. Та перш ніж офіцер зібрався порозмовляти зі мною, задзвонив телефон. Я почув, як на тому кінці хтось кричав: «Кінець кінцем, якої біди ви шлете нам таких кволих, нікудишніх вояків? Ми тільки те й робимо, що відсилаємо їх назад. Нам потрібні люди, які можуть працювати!» На щастя, при мені було медичне посвідчення, в якому описувалися мої проблеми зі здоров’ям. Коли я показав цей папір, мене відпустили і я продовжував своє служіння зборам!
Допомога на суді
Війна ще шаленіла, коли арештували мого друга Агті Лаесте. Про це мені повідомила його дружина. Приїхавши, серед його документів я знайшов дозвіл від місцевої поліцейської дільниці відтворювати у публічних парках міста записи промов. Цей документ ми взяли з собою на суд. Після того як зачитали обвинувальний акт, я передав документ брату Лаесте. Суддя наказав солдатові внести грамофон та кілька записаних біблійних промов, щоби суд заслухав їх. Прослухавши всі платівки, суддя сказав, що не знаходить у почутому нічого поганого.
Тоді Агті, його дружину та мене попросили вийти на коридор і зачекати рішення суду. Там ми і стояли в нетерпінні. Нарешті почувся голос: «Обвинувачений, зайдіть, будь ласка, в зал судового засідання». Брата Лаесте оправдали! Наші серця були сповнені вдячності Єгові, коли ми поверталися до роботи: брат і сестра Лаесте до служіння в місцевому зборі, а я до свого роз’їзного служіння.
Війна закінчується. Наше служіння продовжується
Після закінчення війни заборону з нашої діяльності зняли і братів повідпускали з тюрем. За роки, проведені мною у служінні, на мене справила велике враження роль, яку відігравали у справах Царства і підтримці своїх чоловіків християнські сестри. Особливо я був вдячний за жертви та підтримку Силві. З її допомогою я міг 33 роки без перерви залишатися у роз’їзному служінні і після цього служити спеціальним піонером.
Ми з Силві заохочували Арто після закінчення школи розпочинати піонерування, вчити англійську мову і поступати у Біблійну школу Товариства Вартової башти Ґілеад у Сполучених Штатах Америки. Він закінчив школу Ґілеад у 1953 році. Після цього одружився з сестрою, на ім’я Еева, і разом вони брали участь у різних формах повночасного служіння, в тому числі в районній праці, в Бетелі та спеціальними піонерами. У 1988 році вони переїхали до Тампере, міста, де ми жили, щоб допомагати нам із Силві і служити спеціальними піонерами.
Наше з Силві життя було багатим на благословення, і хоча в нас вже далеко не ті сили, ми маємо багато підбадьорливих спогадів. Надзвичайно приємно думати про ріст, який відбувся на наших очах. Коли в 1939 році я почав відвідувати збори, у Фінляндії було 865 вісників, а сьогодні їх понад 18 000!
Навряд чи я уявляв собі у 1938 році, коли почав повночасне служіння, що через 55 років я все ще залишатимуся в нім. Незважаючи на похилий вік, ми і далі з допомогою Єгови чекаємо на обіцяну нагороду. Ми покладаємося на слова псалмоспівця: «Добрий Господь, Його милість навіки, а вірність Його — з роду в рід!» (Псалом 100:5).
[Ілюстрація на сторінці 21]
Лео та Силві Калліо символізували своє присвячення Єгові у 1934 році.
[Ілюстрація на сторінці 23]
Недавня фотографія Лео та Силві, зроблена незадовго до 60-ліття їхнього присвяченого служіння.