Зростання з організацією Єгови у Південно-Африканській Республіці

Розповів Франс Мюллер

КОЛИ ми з моїм братом Дейвідом підійшли до вечірнього поїзда, яким звичайно від’їжджали з головної залізниці міста Кейптаун, то здивувалися, побачивши табличку «Тільки для білих». Націоналістична партія виграла вибори 1948 року і запровадила політику апартеїду.

Звичайно, сегрегація вже довгий час існувала в Південно-Африканській Республіці, як це часто бувало на територіях більшості країн Африки в часи колонізації. Але тепер вона узаконювалася, і нам більше не дозволялося їхати в одному вагоні з темношкірими південноафриканцями. Через сорок п’ять років режим апартеїду було повалено.

Впродовж усього періоду узаконеного апартеїду, який ускладнював виконування нашого служіння таким способом, яким би ми хотіли це робити, я був повночасним служителем Свідків Єгови. Сьогодні мені 65 років, і я можу прослідкувати за надзвичайним зростанням організації Єгови в південній Африці, а також є дуже вдячний за привілей зростати разом з нею.

Християнська спадщина

Коли мій батько був молодим, від нього вимагалося щоранку читати моєму дідусеві Біблію. З бігом часу мій батько дуже полюбив Боже Слово. Коли народився я, а це було 1928 року, мій батько був у церковній раді Голландської реформатської церкви містечка Потґітерсрус. У тому ж році він отримав від мого дядька книжку «Гарфа Божа».

Проте батько наказав матері спалити цю книжку, сказавши, що це сектантська література. Але мати сховала її, і одного разу, коли ця книжка потрапила до батькових рук, вона відкрилася на підзаголовку «Чи Бог когось мучить?». Хоч він був упевнений, що Дослідники Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови, помилялися, цікавість перейняла його, і він почав читати. Відкласти книжки він уже не міг. Під ранок, коли він лягав спати, то сказав: «Мам, страшно сказати, але вони говорять правду».

Наступного дня батько поїхав на велосипеді за 50 кілометрів, щоб отримати від найближчого до нас Дослідника Біблії більше книжок. Він постійно зачитувався до пізньої ночі. Він навіть намагався переконати служителя Голландської реформатської церкви про біблійні істини, яких навчався сам, з надією, що церква зробить зміни. Його зусилля не дали ніяких результатів, отже, він залишив церкву і почав наполегливо проповідувати. Біблійна правда стала невід’ємною частиною його життя і найважливішим надбанням нашої сім’ї. Власне в цьому середовищі я виростав.

Потім батько став піонером, або повночасним служителем. Він їздив проповідувати старим «Фордом» моделі Т на віддалені території. Через декілька років потреби нашої зростаючої сім’ї змусили його перестати піонерувати, але він залишився дуже активним у праці проповідування. Іноді по неділях ми їздили з ним аж за 90 кілометрів, щоб проповідувати в місті Пітерсбург.

Вигідна справа

Зрештою батько відкрив маленький роздрібний магазин. Незабаром магазин побільшився удвічі і було відкрито другий. Декотрі заможні фермери приєдналися до бізнесу мого батька, і з часом усі разом керували магазином оптової торгівлі, а також шістьома магазинами роздрібної торгівлі, які знаходилися на великій відстані один від одного.

Дехто з моїх старших братів приєднався до цієї ризикованої справи і тепер у них була перспектива збагатитися. Але почала страждати наша духовність. Ми стали більш прийнятними для світських друзів і сусідів, які запрошували нас на свої вечірки. Зрозумівши небезпеку цього, батько скликав сімейну нараду та вирішив продати бізнес і переїхати до Преторії, таким чином ми могли розширити своє служіння Єгові. Батько залишив лише один магазин, за яким доглядали робітники.

Мої брати Квіс і Дейвід почали піонерувати, тим самим приєднавшись до моєї старшої сестри Ліни, а також старшого брата, який, на жаль, пізніше покинув правдиве поклоніння. В одному з місяців 1942 року наша сім’я, що складалася з десятьох осіб, провела у проповідницькій праці 1000 годин. У тому році я символізував присвячення свого життя Єгові через занурення у воду.

Чому я рано покинув школу

У 1944 році, коли була в розпалі друга світова війна, Херт Нел, роз’їзний наглядач Свідків Єгови, запитав мене, чи я збираюся стати в ряди піонерів. «Так,— відповів я,— через два роки, як тільки закінчу середню школу».

Виявивши дух багатьох тодішніх Свідків Єгови, він попередив: «Дивись, щоб Армагеддон не застав тебе за шкільною лавою». Оскільки мені не хотілося цього, я покинув школу і 1 січня 1945 року почав піонерувати.

Моїм першим призначенням було місто Ферініхінг, неподалік Йоганнесбурга, а моїми партнерами були Піт Венцель і Дені Отто. Я часто проповідував понад 200 годин у місяць. Потім Піта призначили до міста Преторії, а Дені повинен був припинити піонерування, бо мав допомагати своєму літньому батькові на фермі. Я залишився єдиним Свідком у місті Ферініхінг і доглядав за 23 домашніми біблійними вивченями.

Невдовзі я отримав листа з бюро філіалу, в якому було моє призначення до Преторії. Хоч тоді я не розумів причини на нове призначення, то пізніше усвідомив, що не було б правильно залишити на самоті недосвідченого 17-річного юнака. Я ще мав багато чого навчитися і міг би знеохотитися.

Після служіння у Преторії та набуття потрібного досвіду мені запропонували розпочати спеціальне піонерське служіння. Тоді ми з Пітом Венцелем організували практичні курси службового навчання для молоді, яка приїхала піонерувати до Преторії. Відтоді Піта призначено роз’їзним наглядачем у цій області. Пізніше він одружився з моєю сестрою Ліною, і дотепер вони служать у Південноафриканському бюро філіалу.

Серед тих, хто приїхав піонерувати до Преторії, була Мартı́ Фос, приваблива молода дівчина, вихована в сім’ї Свідків. Ми дуже сподобалися одне одному, але тоді були ще занадто молодими, щоб одружитися. Тому, коли ми отримали призначення у різні території, то підтримували зв’язок через листування.

Служіння у Бетелі та школа Ґілеад

У 1948 році мене запросили служити до бюро філіалу Товариства Вартової башти в Кейптауні. У той час для нас 17-х, що працювали в трьох орендованих кабінетах і в поблизькій невеликій друкарні, не знайшлося окремого приміщення для ночівлі. Декого з нас поселили до сімей, а інших на орендовані квартири із забезпеченим харчуванням.

Кожного робочого дня 17 членів родини дому Бетель приходили на ранкове поклоніння до роздягальні друкарні. Багатьом з нас треба було самим організовувати обіди. А після повного робочого дня ми повинні були їхати на свої квартири в різні райони Кейптауна. І власне під час одного з таких переїздів, про який уже було згадано, ми з Дейвідом здивувалися, коли побачили табличку з написом «Тільки для білих».

Коли я перший раз приїхав до бюро в Кейптауні, то зрозумів, як багато мені ще треба вчитися, тому запитав брата Філліпса, нашого наглядача філіалу: «Як мені поповнити знання?»

«Франс,— відповів він,— не турбуйся про те, як тобі поповнити знання. Тільки не відставай!» Я завжди старався це робити і зрозумів, що, крокуючи в ногу з організацією Єгови, яка постачає духовний харч і керівництво, можна зростати разом з нею.

У 1950 році мене запросили для навчання на місіонера до 16-го класу біблійної школи Товариства Вартової башти Ґілеад. У той час школа знаходилася у Південному Лансінгу (штат Нью-Йорк), коло 400 кілометрів на північ від Брукліна (Нью-Йорк). Коли я тимчасово працював у всесвітньому центрі Свідків Єгови в Брукліні, то міг бачити на власні очі саме серце видимої організації Єгови. Щира відданість тих, хто взяв на себе керівництво, сповнила мене безмежною вдячністю Єгові за його організацію.

Моє подальше служіння

Після повернення до Південно-Африканської Республіки мене було призначено роз’їзним наглядачем у північній провінції Трансвааль, де я колись виростав. Після шестирічного листування у грудні 1952 року я одружився з Марті, і вона долучилася до мене в роз’їзній праці. Ми були зворушені тим, як християнські брати цінували наші приїзди.

Наприклад, одного разу, коли ми служили збору в сільській місцевості, то жили в однієї сім’ї, і господарі вибачилися за те, що не мають молока до чаю або кави. Пізніше ми довідались, що вони продали єдину дійну корову, щоб дістати грошей на бензин і завезти нас до своїх віддалених територій для проповідування фермерам. Як же ми любили таких братів!

Часами я відчував, що не надаюсь до районної праці, особливо тоді, коли мав справу з проблемами літніх осіб. Одного разу я відчував таке моральне виснаження, що сказав Марті про те, щоб вона не дивувалася, коли б нас призначили піонерами, бо мені бракує досвіду. Вона запевнила мене, що їй було б радісно служити в будь-якій галузі, лише б залишатися у повночасному служінні.

Уявіть наше здивування, коли ми приїхали до наступного збору і в кореспонденції для нас був лист із призначенням на обласну працю! Майже два роки ми їздили по Південно-Африканській Республіці та Намібії, яка тоді називалася Південно-Західною Африкою. Оскільки ще існував режим апартеїду, нам іноді було дуже важко виконувати свою працю. Часто нам не дозволяли заходити в містечка для чорних, а часами не дозволяли проводити конгреси.

Наприклад, 1960 року ми одержали дозвіл провести обласний конгрес у Соуето. Чорні брати з далеких територій вже купили квитки на поїзди та автобуси, але керівництво міста, почувши про наші плани, скасувало цей дозвіл. Ми обережно підійшли до привітного мера міста, яке лежить 20 кілометрів з іншого боку Йоганнесбурга. Він доброзичливо запропонував нам ще кращий об’єкт, і ми провели чудовий конгрес, на якому було понад 12 000 осіб!

Як же змінилися обставини за декілька минулих років! Тепер, після повалення апартеїду, ми можемо вільно зустрічатися усюди — у дільницях для чорних, білих, мулатів або індійців. Усі ми, якої б раси не були, можемо перебувати разом і втішатися своїм братством. Лише мовні відмінності впливають на те, де людина, можливо, воліла би бути.

Болісний урок

У 1947 році мій батько зробив велику помилку. Його магазин, що знаходився понад 200 кілометрів від місця, де вони жили з матір’ю, став нерентабельним з причини несумлінного керування, отже, батько поїхав туди сам, щоб безпосередньо керувати магазином. Довгий час розлуки з матір’ю став причиною того, що він піддався спокусі. Як наслідок цього, батька було виключено.

Цей факт болісно наголосив мені на те, що ревність до правди це ще не все. Усі повинні дотримуватися біблійних норм (1 Коринтян 7:5). Через багато років батька було відновлено як члена християнського збору, і він вірно служив до самої смерті в 1970 році. Моя мати була вірною до смерті в 1991 році.

Дальші благословення

У 1958 році ми з Марті побували на найбільшому з усіх конгресів Свідків Єгови — у Нью-Йорку на стадіонах «Янкі» та «Поло ґраундс». Ми відчували велику радість від того, що належимо до цієї чудової організації Єгови. Ми ніколи не забудемо нашої присутності у цьому великому натовпі більш як із 253 000 осіб у неділю пополудні. Тут ми могли на власні очі побачити, як зійшовся мирний «натовп великий... з усякого люду» (Об’явлення 7:9, 10). Марті залишилася у Нью-Йорку, щоб навчатися у школі Ґілеад, а я повернувся до обласної праці у Південно-Африканській Республіці.

У 1959 році, після того, як Марті закінчила 32-й клас школи Ґілеад, нас запросили до Південноафриканського бюро філіалу, який тоді знаходився біля міста Еландсфонтейн, що на схід від Йоганнесбурга. За минулі роки я бачив прогрес організації в різних галузях, особливо зріст у любові та взаєморозумінні. Я пересвідчився у тому, що Єгова керує своєю організацією через Ісуса Христа і послуговуватиметься тими, хто бажає служити йому.

Я повернувся до Брукліна (Нью-Йорк) 1962 року і закінчив там десятимісячний курс навчання для братів, відповідальних за працю у філіалах. Це мені стало в пригоді, бо 1967 року я був призначений наглядачем Південноафриканського філіалу. У 1976 році стали призначатися комітети філіалів, отже, тепер відповідальність за прийняття важливих рішень у Південно-Африканській Республіці лягла на плечі п’яти досвідчених християнських старійшин.

Життя під апартеїдом

Закони апартеїду вплинули на працю нашого філіалу. Коли 1952 року було побудовано еландсфонтейнський Бетель, закон поставив вимогу, щоб збудувати додатковий будинок з тильної сторони для чорних і кольорових братів. Закон також вимагав, щоб вони харчувалися окремо від білих у так званих африканських кімнатах. Пізніше для них було організовано харчування у приміщенні кухні дому Бетель. Коли ми прибули до дому Бетель 1959 року, тоді якраз існував такий розпорядок харчування. Я відчував внутрішнє обурення проти цього расового розділення.

З часом уряд заборонив нашим чорним братам жити в приміщенні, яке знаходилося за центральним будинком Бетелю. Ці брати повинні були жити в містечку для чорних, приблизно за 20 кілометрів від нас. Дехто жив у найнятих домах, а інші в гуртожитку для неодружених чоловіків. Ця неприємна ситуація тривала багато років.

Розширення Бетелю

Тим часом існувала крайня потреба в розширенні еландсфонтейнського Бетелю. Після триразового розширення ми досягнули межі нашої земельної ділянки. Керівний орган вказав на те, що ми повинні шукати нової ділянки в районі, де б місцева влада дозволила нам будувати комплекс Бетелю, у якому могли б жити також наші чорні брати. Щоранку родина Бетель молилася про те, щоб Єгова якимсь чином уможливив здійснення цього.

Яким же радісним був той день, коли ми нарешті знайшли відповідну ділянку на околиці Крюгерсдорпа, на схід від Йоганнесбурга! Проте нам знову було поставлено вимогу звести окремий будинок для чорних братів. Ми погодилися, але все ж таки не змогли отримати дозволу на поселення там більш як 20 чорних братів. На щастя, у середині 80-х років ситуація почала змінюватися. Уряд послабив суворі закони апартеїду, і вже більше чорних, кольорових та індійських братів було запрошено до нашого Бетелю.

Тепер ми маємо радісну, об’єднану родину Бетелю, в якій брати, незалежно від раси чи кольору шкіри, можуть жити в будь-якому будинку. Також після багатьох років докладання зусиль ми нарешті отримали офіційне релігійне визнання. Було засновано місцеве легальне товариство, зареєстроване під назвою «Свідки Єгови Південно-Африканської Республіки». Сьогодні в нас є власні службовці в справах реєстрації шлюбів, а в житлових районах для чорношкірих Зали Царства з’являються, як гриби після дощу.

Які ж успіхи зробила організація Єгови відтоді, як мене було запрошено до Кейптаунського бюро філіалу! Від маленької родини із 17 осіб без дому Бетель наша родина Бетелю тепер зросла більше як до 460 осіб, і ми маємо сучасний комплекс Бетелю, обладнаний комп’ютерами, ротаційними машинами, а також чудовий дім Бетель! Так, я мав привілей зростати з організацією Єгови в Південно-Африканській Республіці. Ми зросли від близько 400 вісників Царства на початку мого служіння коло 50 років тому майже до 55 000 сьогодні!

Я вдячний Єгові за те, що вже 40 років разом зі мною служить така вірна дружина. «Моя чаша... аж переливається!» (Псалом 23:5, Деркач). Ми з Марті вдячні за те, що знаходимось у керованій духом Єгови організації, і сповнені рішучості служити Єгові в його домі, Бетелі, та крокувати в ногу з його прогресивною організацією.

[Карти на сторінці 19]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

АНГОЛА

НАМІБІЯ

ЗАЇР

ЗАМБІЯ

ЗІМБАБВЕ

БОТСВАНА

СВАЗІЛЕНД

ЛЕСОТО

ПІВДЕННО-АФРИКАНСЬКА РЕСПУБЛІКА

Преторія

Йоганнесбург

Кейптаун

Порт-Елізабет

АТЛАНТИЧНИЙ ОКЕАН

ІНДІЙСЬКИЙ ОКЕАН

МОЗАМБІКСЬКА ПРОТОКА

[Ілюстрація на сторінці 20]

Піт Венцель і Франс Мюллер (зліва) у піонерській праці. 1945 р.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Франс і Марті Мюллер.