Моє щасливе життя у служінні Єгові

Наступного року родині Бетелю оголосили, що в південноафриканському філіалі є потреба в добровольцях, які могли би працювати на новому ротаційному друкарському верстаті. Я зголосився і був дуже радий, коли мене схвалили. З нашого Бетелю обрали ще трьох братів: Денніса Ліча, Білла Мак-Леллена і Кена Нордена. Нас попередили, що квитки нам купують лише в одну сторону.

Я подзвонив додому і сказав: «Мамо, маю для тебе новину. Я їду в Південно-Африканську Республіку». Моя мама, спокійна за характером жінка, мала міцну віру і близькі стосунки з Єговою. Під час тієї розмови вона багато не сказала, але я знав, що вона мене повністю підтримує. Звичайно, батькам було сумно, що я їду від них так далеко, все ж вони жодного разу не дорікнули мені за таке рішення.

ВИРУШАЮ У ПІВДЕННУ АФРИКУ

Спершу ми вчотирьох поїхали у бруклінський Бетель, де три місяці вчилися виготовляти друкарські форми, набираючи текст на буквовідливній машині. Потім ми сіли на вантажний корабель, який прямував у Південно-Африканську Республіку (ПАР), до міста Кейптауна. Тоді мені тільки виповнилося 20. У Кейптауні ми сіли на вечірній поїзд, яким мали дістатись до Йоганнесбурга. Подорож тривала досить довго. Першу зупинку поїзд зробив на світанку в якомусь містечку у напівпустельньому регіоні Кару. Було спекотно, а в повітрі висів густий пил. Все виглядало настільки незвичним, що ми не могли відірвати очей від вікна. Ми хвилювалися, бо не знали, що нас чекає попереду. Тоді я і подумати не міг, що згодом повернуся сюди і дуже полюблю ці затишні, тихі містечка.

Наступні кілька років я працював на лінотипі — складній, але дуже цікавій машині. На ній я набирав і відливав рядки тексту, які потім використовувались для друку «Вартової башти» і «Пробудись!». Наш філіал друкував літературу багатьма африканськими мовами, і не тільки для ПАР, але й для багатьох інших країн Африки. Тож верстат, ради якого ми проїхали півсвіту, працював на повну.

Пізніше мене призначили служити у відділі, який організовував переклад, друк і транспортування нашої літератури. Моє життя було неймовірно насиченим, цікавим і змістовним.

ОДРУЖЕННЯ І ПЕРЕЇЗД

У 1968 році я одружився з Лорою Боуен, піонеркою, яка жила неподалік Бетелю і була друкаркою в перекладацькому відділі. У той час тих, хто одружувався, не залишали в Бетелі, тому нас призначили спеціальними піонерами. Я трохи переживав, бо провів у Бетелі 10 років і не думав ні про їжу, ні про житло. Чи ми зможемо прожити на невелику суму грошей, яку спецпіонери отримували щомісяця? Кожному спецпіонеру давали по 25 рандів (на той час 35 доларів США). Але щоб їх отримати, потрібно було виконати відповідну норму годин, зробити визначену кількість повторних відвідин і розповсюдити певну кількість літератури. Цієї суми мало якось вистачати на оренду житла, їжу, транспорт, ліки та інші витрати.

Нас призначили у маленьку групу біля міста Дурбан, що на узбережжі Індійського океану. Там жила велика індійська діаспора. Багато з цих людей були нащадками найманих працівників, які наприкінці XIX століття приїжджали з Індії на плантації цукрової тростини. З часом їхні діти і внуки освоїли інші професії, але й далі дотримувались своєї культури і готували національні страви, в тому числі смачні карі. А ще вони розмовляли англійською, тому нам було легко їм проповідувати.

У той час спецпіонери проповідували 150 годин щомісяця. Тому в перший день ми з Лорою запланували провести у служінні шість годин. Надворі була спека і сильна вологість. Ми не мали ні повторних відвідин, ні біблійних вивчень, тому всі шість годин треба було проповідувати від дому до дому. В якийсь момент мені здалось, що ми вже досить довго проповідуємо, і я глянув на годинник. Але пройшло лише 40 хвилин! Як же ми все це витримаємо?

Дуже скоро ми навчились добре планувати час. Кожного дня ми готували бутерброди і термос з кавою або супом. Коли відчували, що втомились, то паркували наш маленький «Фольксваген» в тіні якогось дерева і відпочивали. Іноді навколо нас збиралося багато гарненьких індійських дітей, які з цікавістю нас розглядали. Через кілька днів ми зрозуміли, що найважчими у служінні були перші дві-три години, а потім час швидко злітав.

Нам було надзвичайно приємно ділитися біблійною правдою з людьми у цій території. Вони були ввічливими, гостинним і боялися Бога. Багато з тих, хто сповідував індуїзм, щиро відгукнулися на нашу звістку. Їм дуже подобалось дізнаватись про Єгову, Ісуса, Біблію, майбутній новий світ і надію на воскресіння. Через рік ми вже мали 20 біблійних вивчень. Кожного дня хтось із зацікавлених запрошував нас до себе на обід. Ми були такі щасливі!

Та дуже скоро нас знову чекали зміни. Нас попросили виконувати районне служіння вздовж узбережжя прекрасного Індійського океану. Ми відвідували збори, співпрацювали з вісниками і підбадьорювали їх. Під час кожного візиту ми зупинялися в якоїсь сім’ї. Господарі ставились до нас як до рідних, і нам було приємно проводити час з їхніми дітьми і бавитися з домашніми тваринами. Так пробігли два прекрасних роки. А потім нам несподівано подзвонили з філіалу: «Ми хочемо, щоб ви повернулися в Бетель». Я відповів: «Знаєте, нам тут дуже подобається!» Та насправді ми були готові служити, хоч би де нас призначили.

НАЗАД У БЕТЕЛЬ

Коли я приїхав у Бетель, мене призначили у відділ служіння, де я мав честь тісно співпрацювати з багатьма зрілими і досвідченими братами. У той час філіал, отримавши від районного наглядача звіт про візит в якийсь збір, відсилав цьому збору лист. У листі брати підбадьорювали збір і, якщо було потрібно, давали поради. Тому в наших секретарів було дуже багато роботи. Вони перекладали звіти, написані різними африканськими мовами, як-от коса чи зулу, на англійську, а потім листи від філіалу — з англійської на мови зборів. Я був дуже вдячний цим невтомним перекладачам за їхню працю і за те, що вони допомагали мені краще розуміти, з якими труднощами стикаються наші чорношкірі брати і сестри.

У ті роки в ПАР діяла політика апартеїду. Люди різних расових груп мали жити окремо у виділених для них районах і не могли спілкуватися одне з одним. Тож наші темношкірі брати були відокремлені одні від одних — вони розмовляли, проповідували і проводили зібрання лише своїми мовами.

Я знав мало чорношкірих африканців, тому що весь час служив у території, де розмовляли англійською. Але тепер у мене з’явилась можливість ближче познайомитись з їхнім життям, культурою і традиціями. Я дізнався, з якими труднощами стикалися брати і сестри через місцеві звичаї і релігійні погляди. Вони відважно відмовлялися від небіблійних традицій і трималися осторонь спіритизму, навіть якщо доводилось зносити жорстокі переслідування від родичів і односельчан. А в селах люди часто жили у злиднях. Багато з них зовсім або майже не ходили до школи, але дуже поважали Біблію.

Крім того, я мав можливість працювати над кількома юридичними справами, пов’язаними зі свободою віросповідання і позицією нейтралітету. Деяких юних Свідків Єгови виключали зі шкіл, тому що вони відмовлялися брати участь у молитвах і співі релігійних гімнів. Попри випробування вони залишалися мужніми і відданими. Це дуже зміцнювало мою віру.

З важким випробуванням стикнулися також брати й сестри у маленькій африканській країні, яка тоді називалась Свазіленд. Коли помер король Собхуз II, усім жителям наказали його оплакувати. Жінки мали коротко підстригтись, а чоловіки поголити голови. Багатьох братів і сестер переслідували за те, що вони відмовлялись це робити, оскільки такі дії були пов’язані з поклонінням предкам. Все ж вони залишалися вірними Єгові, і це дуже зігрівало наші серця. Ми багато чого навчилися від наших африканських братів і сестер, які подали чудовий приклад вірності, відданості і терпеливості.

ЗНОВУ ПОВЕРТАЮСЬ У ДРУКАРНЮ

У 1981 році мене призначили працювати в друкарні і допомагати в комп’ютеризації друку. Це був надзвичайно цікавий час, бо методи друку кардинально змінювалися. Один торговельний представник дозволив філіалу безкоштовно покористуватися машиною для фотонабору. Невдовзі ми замінили дев’ять наших лінотипів на п’ять фотонабірних машин. Також встановили новий офсетний друкарський верстат. Завдяки таким змінам ми стали друкувати ще більше літератури!

Поява комп’ютерів дозволила нам використовувати нові методи набору тексту за допомогою програми MEPS (Багатомовної електронної видавничої системи). Який же це був стрибок у порівнянні з незграбним і повільним лінотипом, заради якого четверо канадських бетелівців приїхало в ПАР (Ісаї 60:17). На той час ми всі вже були одружені на чудових сестрах-піонерках, які дуже любили Єгову. Я і Білл служили в Бетелі, а Кен і Денніс мали дітей і жили недалеко від нас.

Роботи у Бетелі ставало все більше і більше. Наш філіал перекладав біблійну літературу на чимраз більшу кількість мов, потім друкував і доставляв її в інші філіали. Через це виникла потреба у новому комплексі споруд для Бетелю, який побудували у мальовничій місцевості на захід від Йоганнесбурга. Присвячення відбулось у 1987 році. Мені було так приємно багато років служити у комітеті філіалу і бути причетним до такого грандіозного розширення.

ЩЕ ОДНА ЗМІНА

У 2001 році мене запросили служити у щойно сформованому комітеті філіалу у США. Для нас з Лорою це було повною несподіванкою. Звичайно, важко було покидати ПАР і залишати улюблену роботу і друзів. Та водночас ми дуже хотіли стати частиною родини Бетелю у США.

Все ж ми переживали, що тепер, у Нью-Йорку, будемо далеко від Лориної мами, яка вже була старенькою і потребувала допомоги. Але три молодші сестри Лори запропонували піклуватися про маму і підтримувати її фінансово. Вони сказали: «Ми не можемо служити повночасно, але якщо дбатимемо про маму, тоді ви зможете продовжувати своє служіння». І ми їм за це дуже вдячні!

Такий самий охочий дух виявив мій старший брат з дружиною. Вони погодилися турбуватись про мою овдовілу маму. На той час мама вже понад 20 років жила разом з ними в Торонто. Невдовзі після нашого переїзду до Нью-Йорка вона померла. І ми дуже вдячні їм за любов і турботу, з якою вони доглядали за мамою до її смерті. Якщо у тебе є рідні, які готові змінити своє життя, щоб доглядати стареньких батьків,— це справжнє благословення!

У США я деякий час мав справу з виготовленням публікацій, але цей процес був набагато сучаснішим і простішим. А зараз я служу у відділі постачання. Я дуже тішуся, що вже 20 років є частиною величезної родини Бетелю, яка налічує приблизно 5000 бетелівців і коло 2000 доїзних служителів.

Шістдесят років тому я і подумати не міг, що служитиму тут. Всі ці роки Лора вірно мене підтримує. У нас було дуже насичене і цікаве життя! Нам приємно згадувати всі наші завдання і всіх тих чудових людей, з якими працювали чи познайомилися, відвідуючи різні філіали по всьому світі. Тепер мені за 80, і я вже працюю менше, бо є багато здібних молодих братів, які можуть виконувати мою роботу.

У Псалмі 33:12 сказано: «Щасливий народ, чий Бог — Єгова». І це щира правда! Я такий вдячний Єгові, що можу служити йому з його щасливим народом!