Єгова — моя опора змолоду

РОЗПОВІВ БАЗІЛ ЦАТОС

Був 1920 рік. Місце — мальовнича гірська область Аркадія в Пелопоннесі, Греція. Я почував себе дуже погано, бо був серйозно хворий на жахливу іспанку, яка проносилась по світі.

КОЛИ із церкви доносилися дзвони, я усвідомлював, що це повідомлення про смерть ще одної жертви. Чи я буду наступним? На щастя, я видужав, але мільйонам не пощастило. Хоч тоді мені було лише вісім років, цей жахливий час чітко врізався у мою пам’ять.

Рання зацікавленість духовними справами

Незабаром помер дідусь. Я пам’ятаю, як вдома після похорону моя мати прийшла до нас із сестрою на балкон. Намагаючись розвіяти наш смуток, вона тихо сказала: «Так діти, усі ми зістаріємось та помремо».

Хоч вона вимовила це дуже лагідно, її слова занепокоїли мене. «Як сумно! Яка ж несправедливість!» — думав я. Але ми повеселішали, коли вона додала: «Коли повернеться Господь, він воскресить мертвих і ми вже не будемо вмирати!» Які ж заспокійливі слова!

Відтоді я щиро бажав дізнатися, коли прийде цей радісний час. Я питав багатьох людей, але ніхто не міг сказати мені хоч що-небудь про це, більше того, ніхто, здавалося, навіть не цікавився обговоренням цього.

Коли мені було приблизно 12 років, одного дня батько отримав книжку від свого брата із Сполучених Штатів Америки. Вона називалася «Гарфа Божа», видана Товариством Вартової башти. Я переглянув її зміст, коли я побачив розділ «Поворот Нашого Господа», по моєму обличчю побігла посмішка. З великим захопленням я прочитав його, але розчарувався тим, що не знайшов року Його повернення. Проте книжка вказувала, що це мало відбутися в недалекому майбутньому.

Незабаром я почав ходити до середньої школи і став заглиблюватися у своє вивчення. Від часу до часу мій дядько з Америки висилав примірники «Вартової башти», яку я дуже любив читати. Також щонеділі я приходив до церковної школи, куди часто завітував єпископ і розмовляв з нами.

Одної неділі єпископ був дуже стривожений, він сказав: «У нашому місті великий наплив приїжджих, які привозять єретичні публікації». Тоді він підняв примірник «Вартової башти» та вигукнув: «Якщо хтось із вас знайде вдома такі публікації, приносьте їх до церкви, щоб я спалив їх».

Тон його голосу занепокоїв мене, а ще більше мстивий дух. Тому я не виконав його запиту. Тоді я написав до свого дядька і попросив, щоб він більше не висилав публікацій Товариства Вартової башти. Але я все ще роздумував про Христове повернення.

Духовний апетит зростає

Коли прийшли літні канікули, я дістав свій чемодан, щоб покласти туди свої речі. На його дні було три брошури Товариства Вартової башти. Перед цим я чомусь не помітив їх. Одна називалася «Де є мертві?» (англ.).

«Цікаво»,— подумав я. Незважаючи на застереження єпископа, я вирішив уважно прочитати брошури, щоб знайти помилки, які, на мою думку, були в них. Я взяв олівець і почав свій ретельний пошук. Як не дивно, але все в цих брошурах здавалося розсудливим, і кожна думка підтверджувалася віршом, так що читач міг пересвідчитись про це в Біблії.

Оскільки у нас не було Біблії, мені хотілося знати, чи випадково зацитовані вірші не були підтасовані, щоб підтримувати ідею письменників. Таким чином, я написав до свого дядька і попросив його вислати цілу Біблію. Він негайно прислав її мені. Я прочитав її від дошки до дошки двічі, і хоч там було чимало такого, чого я не зміг зрозуміти, мене дуже зацікавила книга Даниїла та Об’явлення. Я палав бажанням розуміти передречене в них, але довкола не було нікого, хто міг би допомогти мені.

У 1929 році я закінчив навчання у школі, а згодом мій дядько з Америки знову почав висилати мені примірники «Вартової башти». Вони подобались мені дедалі більше, тоді я попросив його висилати їх регулярно. Я також почав розмовляти з іншими стосовно надії на майбутнє, про яку навчався із журналів. Але тоді в моєму житті відбулися великі зміни.

Духовний зріст у Бірмі

Брати моєї матері іммігрували у Бірму (тепер М’янма), і сім’я дійшла висновку, що коли б я долучився до них, то це розширило б мій горизонт, а можливо, і дало б мені нагоду розпочати вигідну справу. Схід завжди приваблював мене, тому я захопився перспективою поїхати туди. У Бірмі я продовжував отримувати від свого дядька «Вартову башту», але сам ніколи не зустрічався з Дослідниками Біблії, як у той час називалися Свідки Єгови.

Одного дня я був порушений повідомленням у «Вартовій башті» про двотомник «Світло» (англ.), в якому пояснюється біблійна книга Об’явлення. До того ж я дізнався, що за діяльністю Дослідників Біблії в Бірмі доглядав індійський філіал Товариства Вартової башти в Бомбеї. Я відразу замовив книжки «Світло» і заодно попросив, щоб з Індії прислали Дослідників Біблії для проповідування в Бірмі.

Незабаром я отримав по пошті книжки, а приблизно через тиждень мене відвідали місцеві бірманські Дослідники Біблії. З великою радістю я дізнався, що в Рангуні (сьогодні Янган), столиці Бірми, де я жив, була їх невеличка група. Вони запросили мене на свої регулярні біблійні заняття, а також взяти з ними участь у проповідуванні від дому до дому. Спочатку мені якось не хотілося, але згодом дедалі більше подобалося ділитися біблійним знанням з буддистами, індусами, мусульманами, а також з номінальними християнами.

Потім з індійського філіалу вислали двох повночасних служителів (названих піонерами) Юарта Франсіса і Рендла Хоуплі. Обидва походили з Англії, але вже декілька років служили в Індії. Вони дуже підбадьорили мене, і 1934 року я охрестився на символ свого присвячення Єгові.

Сміливе свідчення

З часом індійський філіал вислав у Бірму більше піонерів. Двоє з них, Клод Ґудмен і Рон Тіпін, коли зупинилися на залізничній станції, порозмовляли з її начальником, Сідні Ку́том. Він взяв книжки, прочитав їх і написав до своєї заміжньої сестри Дейзі де Сюза в місто Мандалай. Їй також сподобались книжки, і вона замовила ще.

Дейзі — активна католичка — була надзвичайно сміливою особою. Вона почала відвідувати своїх сусідів та розповідати їм про те, чого навчалася сама. А коли до неї прийшов парафіяльний священик, який хотів довідатись, чому її більше не видно в церкві, вона показала йому, що Біблія не підтримує понять, яких навчає він, таких, як, наприклад, вогненне пекло.

Зрештою він запитав її: «Після стількох років розповідання про вогненне пекло, як же мені тепер сказати, що такого місця немає? Ніхто вже не захоче прийти до церкви».

«Якщо ви чесний християнин,— відповіла Дейзі,— ви навчатимете їх правди, незважаючи ні на які наслідки». Потім вона додала: «Якщо ви цього не зробите, я робитиму!» І вона це робила.

Дік, Дейзі та їхні дві старші дочки охрестилися в Рангуні разом зі мною. Через три роки, 1937 року, я одружився з їхньою другою дочкою, Філліс.

Втеча до Індії

Під час другої світової війни японська армія вторглася у Бірму, а Рангун було взято 8 березня 1942 року. Іноземне цивільне населення було змушено поспішно податися в Індію. Сотні намагалися добиратися туди через джунглі, але чимало загинуло на шляху. Мені пощастило, бо я особисто знав відповідального за евакуацію офіцера, отже, зміг дістати квитки на одне з останніх торгових вантажних суден, щоб переїхати з Рангуна до Калькутти. Покидання в такому поспіху нашого дому та більшої частини маєтку було важким для всіх нас. Бірма була під окупацією японців з 1942 до 1945 року.

Коли ми приїхали в Індію, у нас виникли фінансові труднощі, а знайти роботу було не легко. Це стало для нас випробуванням віри. Я зустрівся з британським офіцером, який запропонував мені прибуткову нестройову роботу, але треба було служити у військовій установі. З підтримкою Єгови я зміг відмовитись від цієї пропозиції і, таким чином, не заплямувати християнського сумління (Ісаї 2:2—4). Наша сім’я також відчувала ласкаву руку Єгови в багатьох інших випадках.

Ми поселилися в столиці Індії, Новому Делі, де майже неможливо було знайти житло. Незважаючи на це, ми змогли знайти простору квартиру у самому центрі міста. У ній була кімната з окремим входом, і ця кімната декілька років була Залом Царства для збору Свідків Єгови в Делі. Проте через накладення 1941 року заборони на всі публікації Товариства Вартової башти в Індії ми не могли отримувати біблійну літературу.

Як було знято заборону

Одної неділі 1943 року ті, що приходили на службу у церкви міста Делі, отримали листівку, на якій красувалося 13 підписів священиків різних церков. У ній застерігалося: «МЕШКАНЦІ ДЕЛІ, ОСТЕРІГАЙТЕСЯ СВІДКІВ ЄГОВИ». Проти нас було висунуто звинувачення, що ми заборонені в Індії з політичних причин.

За схваленням бюро філіалу в Бомбеї ми швидко надрукували та розповсюдили листівки, які розкривали суть духівництва. Оскільки я був головуючим наглядачем, внизу кожної листівки з переконливим змістом було надруковано моє ім’я та адреса. Незабаром поліція затримала мене разом з Маргріт Хоффман під час розповсюдження листівок, і нас було заарештовано та ув’язнено. Проте невдовзі нас звільнили на поруки.

Згодом під час свого служіння Маргріт зайшла в дім сера Срівастави, відомого міністра кабінету віце-короля Індії. Сер Срівастава гостинно прийняв її, і в розмові з ним вона сказала, що нашу літературу безпідставно заборонили в Індії. Цього дня Маргріт також довелося зустрітися із членом парламенту штату Мадрас. Він приїхав у місто на з’їзд парламенту. У розмові з ним вона згадала про несправедливість накладення заборони на нашу літературу, і він пообіціяв підняти це питання на наступній офіційній зустрічі.

У той час я працював у місцевій лікарні фізіотерапевтом. Якось сталося, що сер Срівастава отримав пошкодження і мене було направлено лікарнею дослідити, чи йому може допомогти фізіотерапія. Я побачив, що сер Срівастава є доброзичливою особою, і в дружній розмові невимушено згадав, що ми з міс Хоффман були звільнені з в’язниці на поруки. Я витлумачив, що через тиск з боку духівництва було накладено заборону на нашу біблійну літературу з політичних причин, але ми цілковито аполітичні. Потім я сказав, що представник нашого філіалу Едвін Скіннер подавав прохання для проведення інтерв’ю, щоб вияснити нашу позицію, але йому відмовили в цьому.

Через декілька днів сер Срівастава сказав мені: «Містер Дженкінс, [державний чиновник, який погано ставився до нашої діяльності] через декілька днів подасть у відставку, і його посаду займе сер Франсіс М’юді. Нехай містер Скіннер підійде, і я познайомлю його із сером Франсісом».

Згідно з обіцянкою сер Срівастава організував зустріч. Під час неї сер Франсіс М’юді сказав до брата Скіннера: «Я вам нічого не обіцяю, але постараюсь переглянути справу». Оскільки через декілька днів мала початися робота парламенту, брат Скіннер залишився, щоб дізнатися про результат. Залишившись вірним своєму слову, член парламенту з Мадраса встав і запитав: «Чи це правда, що публікації Товариства Вартової башти заборонені з політичних причин?»

«Ні, заборону було накладено задля запобіжних причин,— відповів сер Франсіс М’юді,— але урядом уже вирішено зняти заборону».

Якою ж захопливою була мить, коли ми почули цю новину! Через тиждень у відділ філіалу в Бомбеї прийшов лист, в якому було підтвердження про скасування заборони.

Назад у розорену війною Бірму

Після другої світової війни у Бірму повернулася британська влада, і через декілька місяців десятеро з нас, Свідків, приїхали назад у Рангун. Ми з радістю знову зустрілися з декількома місцевими Свідками. Країна була в жалюгідному стані. Служби міста, в тому числі електропостачання та громадський транспорт, не діяли. Отже, ми купили від військових «джип» та послуговувалися ним для доброї справи — підвозили людей на зібрання, організовані нами незабаром після повернення.

Один зацікавлений пожертвував земельну ділянку, і з допомогою доброзичливих людей цієї місцевості ми побудували просторий Зал Царства. Його було побудовано з міцних бамбукових стовпів, зчіплених бамбукових стін, а дах з пальмового листя. Власне тут у квітні 1947 року Натан Г. Норр та Мілтон Дж. Геншель виголошували промови під час свого візиту в Рангун. У той час у Бірмі нараховувалось 19 Свідків. Але на публічну промову брата Норра, виголошену в «Нью Екселшієр Сіетер», прийшло 287 осіб!

Ми оселяємося в Австралії

Четвертого січня 1948 року Бірма здобула незалежність від Великобританії і більшість європейців вирішили, що для них краще виїхати з країни. Після обговорення з молитвою ми з Філліс вирішили забрати свою дочку та іммігрувати до Австралії. Ми оселились у столиці Західної Австралії, місті Перт.

Виїзд з Бірми — цього разу назавжди — був для нас дуже сумною подією. Часами ми чули про наших тамтешніх дорогих братів і раділи, що праця проповідування про Царство в цій країні постійно просувається вперед.

Починаючи від 1978 року, чотири роки ми із задоволенням служили всім грецьким зборам у головних містах Австралії. Треба було долати великі відстані, бо від західного до східного узбережжя цієї великої країни понад 4200 кілометрів. Згодом дуже контрастний клімат, який змінюється від штату до штату, призвів до погіршення нашого здоров’я. Отже, ми знову почали жити в Перті, де я все ще є старійшиною в одному із 44 зборів цього міста.

З роками мій зір послабшав і мені стало важко читати. Але, незважаючи на проблеми зі здоров’ям, наші серця залишаються молодими. Ми разом з нетерпінням чекаємо щасливого дня, коли всі, що бояться Єгову, побачать сонячне світло його схвалення і буде «лікування в промінях Його,— і [ми] вийдемо та поскакаємо, мов ті ситі телята!» (Малахії 4:2)a.

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 24]

Моя сім’я з братами Геншелем та Норром у Бірмі (М’янма) 1947 року.

[Ілюстрація на сторінці 25]

Базіл Цатос зі своєю дружиною Філліс в Австралії.