Бог «вчинив великі діла». Як я переконався в цьому

Розповів Моріс Радж

Моя сім’я разом з тисячами інших іммігрантів тікала з місцевості, де відбулася одна з найжорстокіших атак. Багато днів ми пробиралися густими бірманськими джунглями і спали просто неба. Мені було лише дев’ять. Усі мої речі поміщалися в маленькому клунку за плечима. Але найважче чекало попереду.

БУВ 1942 рік, вирувала Друга світова війна. Ми втікали від японської армії, яка вже увійшла на територію Бірми (тепер М’янма) і захопила родовища нафти у місті Єнанджаун. На жаль, ми не встигли перетнути індійський кордон. Японські солдати наздогнали нас і змусили повернутись.

Коли я був ще маленьким, ми жили у Єнанджауні. Там батько працював у Бірманській нафтовій компанії. Після японської окупації британські літаки невпинно бомбардували нафтові родовища Єнанджауна. Одного разу нам довелося три дні сидіти в окопах, а навколо нас розривалися бомби. Зрештою наша сім’я втекла човном до містечка Сале, що на річці Іраваді, і залишалась там до кінця війни. Ми раділи, що були живі.

Болюча втрата і безцінна знахідка

У 1945 році, коли закінчилась війна, на світ з’явився мій молодший братик. Батько був уже у літньому віці, тож не міг натішитись народженням сина. На жаль, через три місяці брат помер. Невдовзі від горя помер і батько.

Аби потішити мене, друзі казали, що Бог забрав батька і братика до себе на небо. Я так хотів бути з ними! Моя сім’я ходила до католицької церкви, і там я отримав релігійне навчання. У церкві казали, що священики та черниці після смерті йдуть відразу до неба, а звичайні люди деякий час мучаться в чистилищі, щоб очиститись від гріхів. Я прагнув зустрітися з батьком і братом, тому вирішив вступити у католицьку семінарію в місті Мемйо, (тепер Пін У Львін) що приблизно за 200 кілометрів від нашого дому.

Для того щоб учитися в семінарії, треба було закінчити школу. А я ходив до школи всього два роки, адже був емігрантом. Коли почалась війна, усі школи закрили. Після війни їх знову відкрили, але коштів на навчання ми не мали. Мама мусила піклуватися про мене, моїх двох братів і ще про трьох дітей своєї сестри, котра померла.

Мій старший брат почав працювати. Мені було лише 13 років, і я мало чим міг допомогти сім’ї. Неподалік нашого містечка Сале, у місті Чау, жив мій дядько, Мануель Натан. Я подумав: «Якщо піду, то вдома на один рот буде менше»,— і перебрався до дядька.

Як виявилося, мій дядько спілкувався зі Свідками Єгови. Він охоче, але потроху розповідав мені про те, що дізнавався з Біблії. Спочатку дядько пояснив мені значення молитви «Отче наш», як її називають у церкві. Вона починається словами: «Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться Ім’я Твоє» (Матвія 6:9, 10, Огієнко).

«Отже, Бог має ім’я,— сказав дядько.— Це ім’я — Єгова». Далі він показав мені Боже ім’я в Біблії. Я дуже хотів знати більше, але не вмів добре читати, навіть рідною тамільською. У дядька Біблія та біблійна література були англійською, яку я знав погано. Незважаючи на все це, з часом я почав розуміти біблійні істини (Матвія 11:25, 26). Я побачив, що багато церковних вчень суперечать Біблії. Одного разу я промовив: «Дядьку, та це ж правда!»

У 16 років я почав ділитися своїми знаннями з іншими людьми. В той час у М’янмі було тільки 77 Свідків Єгови. Незабаром до мого дядька в Чау приїхав Свідок, на ім’я Роберт Керк. Він служив місіонером у тодішній столиці М’янми, Рангуні (тепер Янгон). Я сказав Роберту, що присвятив своє життя Єгові. Тож 24 грудня 1949 року я охрестився в річці Іраваді на знак свого присвячення Богові.

Долаю перешкоди

Невдовзі я переїхав до міста Мандалай, аби знайти підхожу роботу. Моєю метою було стати піонером (так називаються Свідки Єгови, які вирішують більшість свого вільного часу присвячувати проповідуванню). Одного дня, коли я дивився футбол, моє тіло раптом звело судомами. Лікарі поставили діагноз — епілепсія. Я мав повернутися до своєї сім’ї, яка б піклувалася про мене.

Приступи повторювалися протягом восьми років. Коли мені стало трохи краще, я зміг працювати. З огляду на мій стан здоров’я мати відмовляла мене від служіння піонером. Якось я сказав їй: «Я більше не можу чекати, я хочу бути піонером. Єгова подбає про мене!»

У 1957 році я переїхав у Янгон і розпочав піонерське служіння. На диво, протягом 50 років, аж до 2007-го, у мене не було жодного приступу. Тепер я приймаю ліки і так успішно борюся з хворобою. У 1958 році мене призначили спеціальним піонером. Я проповідував 150 годин щомісяця.

Спершу мене направили проповідувати в село Кйонша, яке лежить приблизно за 100 кілометрів на північний захід від Янгона. Там була невеличка група людей, які читали нашу біблійну літературу і хотіли знати більше. Коли ми з Робертом приїхали, зібрався натовп. Ми відповіли на їхні численні запитання і показали, як проводити зібрання, на котрих обговорюються біблійні теми. Дехто з них згодом почав проповідувати разом з нами. Мене попросили залишитися в тому селі. Через кілька місяців з маленької групи утворився ревний збір. Сьогодні в цій місцевості понад 150 Свідків.

Пізніше мене призначили роз’їзним служителем. У мої обов’язки входило відвідування зборів і окремих груп М’янми. Я долав сотні кілометрів запиленими дорогами, сидячи у кузові повної вантажівки, пробирався крізь джунглі, перепливав річки і перетинав гірські пасма. Хоча я не був сильний фізично, Єгова зміцнював мене (Филип’ян 4:13).

«Єгова тобі допоможе»

У 1962 році мене запросили служити у філіалі Свідків Єгови в Янгоні. Там Роберт навчав мене виконувати нову роботу. Зовсім несподівано уряд наказав усім місіонерам-іноземцям покинути М’янму, і через кілька тижнів вони поїхали. Наступна новина мене просто приголомшила — тепер наглядати за філіалом мав я.

Я думав: «Як я з цим упораюсь? Я ж неосвічений і не маю досвіду». Дехто зі старших одновірців помітив це і сказав мені: «Морісе, не хвилюйся. Єгова тобі допоможе. І ми підтримаємо». Ці слова дуже мене зміцнили. Через кілька місяців я зміг зібрати дані і написати щорічний звіт про нашу проповідницьку діяльність у М’янмі для «Щорічника Свідків Єгови» за 1967 рік. Я складав такі щорічні звіти упродовж наступних 38 років. Було чітко видно, що Єгова керує нашою діяльністю.

Ось приклад. Якось я подав документи на одержання громадянства у М’янмі. Але мені не вистачало 450 к’ятівa, щоб заплатити за паспорт. Довелося відкласти цю справу. Одного разу я проходив повз офіс компанії, де працював кілька років тому. Мене побачив колишній роботодавець. Він гукнув мені: «Радже, іди сюди. Ти забув забрати гроші, які належать тобі після звільнення». Сума становила 450 к’ятів.

Вийшовши з офісу, я почав міркувати, що можна зробити з тими 450 к’ятами. Враз я пригадав: якраз стільки грошей мені треба, щоб отримати паспорт,— і подумав, що, мабуть, це воля Єгови. Рішення використати гроші саме для цього було найкращим. Як громадянин М’янми, я міг залишатись у країні, вільно перетинати кордон, ввозити літературу і виконувати інші обов’язки, сприяючи проповідницькій діяльності у М’янмі.

Конгрес на півночі країни

На півночі М’янми, у містечку М’їчина, на наше проповідування відгукувалось багато людей. Тож у 1969 році ми вирішили провести конгрес у цьому місті. Але як доберуться на конгрес Свідки з півдня країни? Це було найскладніше питання, і ми молились про керівництво. Потім ми звернулись до управління головної залізниці з проханням зарезервувати для нас шість вагонів. На великий подив, наше прохання задовольнили.

І от усе було готове. Делегати конгресу мали прибути о 14:30, тож ми пішли на залізничний вокзал, щоб зустріти їх. Поки ми чекали, нам принесли телеграму від начальника вокзалу. В ній було сказано: «Ми від’єднали шість вагонів Товариства “Вартова башта”». Начальник пояснив, що поїзд не міг витягти додаткові вагони нагору.

Що ж тепер робити? Першою нашою думкою було перенести конгрес. Але тоді довелося б знову просити дозволу й оформляти документи, на що пішли б тижні. Ми почали палко молитися до Єгови, і саме в цей час до станції під’їхав потяг. Ми не могли повірити своїм очам: прибули всі шість вагонів, в яких їхали Свідки! Брати і сестри усміхалися та махали нам руками. Коли ми спитали, що сталося, один з них відповів: «Вони дійсно від’єднали шість вагонів, але не наші».

У період з 1967 до 1971 року число Свідків у М’янмі зросло до 600 осіб. У 1978 році філіал переїхав у двоповерховий будинок. Ще через 20 років Свідків вже було понад 2500. Згодом філіал розширили. І 22 січня 2000 року в нас відбулась велика подія — нову триповерхову будівлю з офісами і житловими кімнатами було присвячено Єгові. Спеціальну промову виголосив член Керівного органу Свідків Єгови, Джон Барр, який приїхав зі США.

Життя, сповнене благословень

Тепер у філіалі в Янгоні живе і працює 52 добровольці, а по всій М’янмі налічується 74 збори та групи, в яких Єгові служить близько 3500 Свідків. Я дуже щасливий, що моя мама теж стала Свідком Єгови. Вона охрестилася 1969 року, незадовго до своєї смерті.

У середині 1960-х років у нашому філіалі почала служити перекладачем місцева піонерка Доріс Ба Ей. Кілька років до того, у 1959-му, вона закінчила 32-й клас біблійної школи «Ґілеад» Товариства «Вартова башта». Ця школа готує місіонерів Свідків Єгови. Доріс була вродливою, життєрадісною і дуже любила Єгову. Я закохався в неї, і 1970 року ми одружились. Донині ми залишаємося вірними Єгові й одне одному.

Вже понад шість десятиліть я бачу, як Єгова керує проповідницькою діяльністю у М’янмі. Справді, він величний і гідний найбільшої хвали. Оглядаючись назад, я бачу, що Єгова «вчинив великі діла» (Псалом 106:21, Кул., 1998).

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 27]

У служінні (Рангун, Бірма, близько 1957 року)

[Ілюстрація на сторінці 28]

Їду на конгрес у Калемйо (Бірма, кінець 1970-х років)

[Ілюстрація на сторінці 29]

Наш новий філіал, розширений у 2000 році

[Ілюстрація на сторінці 29]

З Доріс сьогодні

[Ілюстрація на сторінці 29]

Проповідуємо від дому до дому