Служіння з почуттям невідкладності

РОЗПОВІВ ГАНС ВАН ВУУРЕ

Одного ранку у 1962 році Поль Кушнір, наглядач філіалу Товариства Вартової башти у Нідерландах, зустрів мене в районі роттердамського порту. Сидячи напроти у тьмяно освітленому кафе і дивлячись на мене, він сказав: «Чи ти усвідомлюєш, Ганс, що, коли приймеш це призначення, ви з дружиною отримаєте квиток лише в один бік?»

«ТАК, я досить впевнений, що Сузі теж погодиться».

«Обговори все із Сузі. Повідом мене про ваше рішення якнайшвидше».

Наступного ранку він отримав відповідь: «Ми поїдемо». Отже, 26 грудня 1962 року ми обнялися з рідними та друзями в амстердамському засніженому аеропорту Схіпгол і полетіли у незайману місіонерську територію — Нідерландську Нову Гвінею (тепер Західний Іріан, Індонезія) — землю папуасів.

Чи були у нас сумніви стосовно цього нелегкого призначення? Я б не сказав. Ми з цілого серця присвятили своє життя виконанню Божої волі і надіялися, що він підтримуватиме нас. Оглядаючись на своє життя, ми бачимо, що наше довір’я до Єгови ніколи не було даремним. Але перш ніж розповісти про події в Індонезії, дозвольте мені згадати наші ранні роки.

Навчання у воєнний час

Коли у 1940 році мужній Свідок Артур Вінклер вперше відвідав мою сім’ю, мені було всього десять років. Батьки були шоковані, коли дізналися, що́ Біблія каже про фальшиві вчення загальновизнаного християнства. Оскільки в той час Нідерланди були окуповані нацистською Німеччиною і за Свідками Єгови полювали, батьки мали вирішити, чи варто зв’язуватися з цією забороненою організацією. Вони вирішили, що варто.

Пізніше мужність моєї матері та її готовність ризикувати свободою, а навіть життям, справляли на мене сильне враження. Одного разу вона проїхала на велосипеді одинадцять кілометрів і чекала у темному місці з сумкою, повною біблійних буклетів. У час, призначений для початку спеціальної кампанії, вона виїхала на найбільшій швидкості, часто сягаючи в сумку по буклети і розсипаючи їх по вулиці. Якийсь велосипедист догнав її і, перевівши дух, закричав: «Жіночко, жіночко, ви щось губите!» Ми не могли стриматись від сміху, коли мама розповідала нам цю пригоду.

Я був ще малим, але знав, чим хочу займатись у своєму житті. Під час одного зібрання в середині 1942 року, коли ведучий запитав: «Хто хоче охреститися при найближчій нагоді?», я підняв руку. Мої батьки затурбовано обмінялися поглядами, вагаючись, чи я розумію значення такого рішення. Але хоча мені було тільки 12 років, я розумів, що означало присвячення Богові.

Проповідувати від дому до дому треба було обережно, бо нацисти ходили за нами по п’ятах. Щоб не заходити у доми, мешканці яких могли нас продати, у дні, коли співчуваючі нацистам люди вивішували у своїх вікнах плакати, я їздив на велосипеді і записував їхні адреси. Одного разу якийсь чоловік помітив мене і закричав: «Молодець, хлопчику. Записуй їх, усіх записуй!» Я був енергійним, але занадто необачним! Коли у 1945 році закінчилася війна, ми раділи майбутній більшій свободі проповідувати.

Початок шляху

Закінчивши 1 листопада 1948 року школу, я отримав своє перше повночасне призначення служити піонером. Через місяць сім’ю, в якої я жив, відвідав брат Вінклер. Він, мабуть, приїхав подивитися на мене, тому що невдовзі я отримав запрошення працювати в бюро філіалу в Амстердамі.

Згодом мене попросили відвідувати збори Свідків Єгови у ролі районного наглядача. Потім, восени 1952 року, я отримав запрошення вчитися на місіонера у 21-му класі Біблійної школи Товариства Вартової башти Ґілеад у Нью-Йорку. Тому в кінці 1952 року вісім осіб з Нідерландів відплили до Америки на лайнері «Нью-Амстердам».

У кінці навчального курсу Максвелл Френд, один з інструкторів, сказав: «Ви забудете більшість того, чого навчилися тут, але ми надіємося, що три речі залишаться з вами: віра, надія та любов». У моєму розумі та серці залишилися також цінні спогади про те, як організація Єгови працює з почуттям невідкладності.

Після цього мене чекала велика прикрість. Половину нашої голландської групи — в тому числі і мене — було призначено їхати назад у Нідерланди. Хоча мені і було прикро, я не втратив рівноваги. Я тільки надіявся, що, перш ніж отримаю закордонне призначення, я не буду змушений чекати, як Мойсей, 40 років (Дії 7:23—30).

Дорога подруга

Коли Фріц Гартстанґ, мій близький друг, довідався про мої плани на одруження, він признався: «Я не думаю, що є краща кандидатура». Батько Сузі, Кезі Стуве, був провідником Опору нацистам під час другої світової війни. Але коли у 1946 році він зустрівся зі Свідками Єгови, то з готовністю прийняв біблійні істини. Невдовзі він та троє з його шістьох дітей — Сузі, Маріан та Кеннет — охрестилися. Першого травня 1947 року ці діти разом розпочали повночасне піонерське служіння. У 1948 році Кезі продав своє підприємство і теж почав піонерування. Пізніше він зауважив: «Ті роки були найщасливішими у моєму житті!»

Я познайомився із Сузі у 1949 році, коли її запросили працювати у бюро філіалу в Амстердамі. Однак наступного року вона та її сестра Маріан поїхали вчитися у 16-му класі школи Ґілеад і відправилися у своє місіонерське призначення — Індонезію. У лютому 1957 року, провівши п’ять років у місіонерському служінні у тій країні, Сузі повернулася до Нідерландів, щоб вийти за мене заміж. У цей час я служив районним наглядачем, і за роки нашого спільного життя вона багато разів проявляла готовність жертвувати особистими справами заради служіння Царству.

Після весілля ми продовжували відвідувати збори у різних частинах Нідерландів. Роки, які Сузі провела у важкому місіонерському призначенні, добре приготували її до наших подорожей на велосипедах з одного збору до іншого. Саме тоді, у 1962 році, коли ми були у районній праці, брат Кушнір відшукав мене в Роттердамі і запропонував переїхати до Західного Іріану, що в Індонезії.

Місіонерське служіння в Індонезії

Ми прибули до міста Манокварі — в абсолютно інший світ! Моторошні нічні звуки, жара, пилюка. З внутрішніх районів країни туди приходили папуаси, які з одежі носили тільки пов’язки на стегнах і постійно мали з собою мачете. Їм страшенно подобалося ходити за нами і торкати нашу білу шкіру. До всього цього треба було звикати.

Через кілька тижнів після нашого прибуття священик прочитав з церковної кафедри лист перестороги перед Свідками Єгови і по примірнику цього листа роздали усім присутнім. По місцевому радіо теж було зачитано цей лист. Після цього нас відвідали три священики і вимагали, щоб ми переїхали вглиб країни і працювали, як вони висловилися, серед «язичників». Папуаський офіцер поліції, що мав високе звання, також наполягав, щоб ми виїхали, а член таємної поліції сказав нам, що нас хочуть вбити.

Однак не всі були проти нас. Політичний радник папуасів, голландець за національністю, який збирався невдовзі повертатися в Нідерланди, познайомив нас із кількома папуаськими ватажками. Він сказав їм: «Свідки Єгови несуть вам кращу християнську релігію від тої, яку ви знаєте. Тому вам слід вітати їх».

Пізніше один урядовець підійшов до Сузі на вулиці і зашепотів: «Нам повідомили, що ви розпочали тут нове діло, і тому ми не можемо дозволити вам залишатися. Але, гм... якщо б ви тільки мали церкву». Натяк! Ми швиденько зруйнували у своєму будинку стіни, поставили лавки, трибуну і повісили при вході вивіску: «Зал Царства». Тоді ми запросили того службовця в гості. Він усміхнувся, закивав головою і зробив рукою знак, який означав: «Розумно».

Через півтора року після нашого приїзду, 26 червня 1964 року, охрестилися перші 12 папуасів, з якими ми вивчали Біблію. Невдовзі охрестилося ще 10, і на наші зібрання приходило в середньому по 40 осіб. На допомогу нам прислали двох індонезійських піонерів. Коли у Манокварі вже було закладено збір, у грудні 1964 року індонезійський філіал Товариства дав нам інше проповідницьке призначення.

Ще до того, як ми переїхали, голова урядового Відділу зв’язку з громадськістю сказав нам наодинці: «Мені шкода, що ви від’їжджаєте. Кожного тижня священики благали мене вислати вас геть, бо, казали вони, ви пожинаєте їхні плоди. Але я відповідав їм: «Ні, вони скоріше удобрюють ваші дерева». Він додав: «Куди б ви не поїхали — боріться. Ви переможете!»

У серці державного перевороту

Одної вересневої ночі 1965 року, в той час, коли ми служили у столиці, Джакарті, повстанці-комуністи вбили багатьох воєначальників, зробили пожежу у Джакарті і почали всенародну боротьбу, що закінчилася скиненням президента країни, Сукарно. Близько 400 000 осіб втратило життя!

Якось, коли ми проповідували, з сусідньої вулиці доносилися звуки стрілянини і пожежі. Наступного дня ми почули, що військові збираються зруйнувати приміщення, що належали комуністам. Господарі виглядали переляканими, коли ми підходили до них, але, почувши нашу біблійну вістку, вони заспокоювалися і запрошували нас увійти. Вони почувалися безпечно, коли ми були з ними. Той час навчив нас усіх покладатися на Єгову і залишатися спокійними у важких обставинах.

Ще одна поразка протистояння

Наприкінці 1966 року ми переїхали у місто Амбон, що лежить на півдні мальовничих Молуккських островів. Серед привітних, компанійських місцевих жителів ми знайшли велике зацікавлення духовними справами. Наш маленький збір швидко збільшився, і кількість присутніх на зібраннях досягла сотні. Тому церковні діячі загальновизнаного християнства прийшли до голови Відділу у справах релігій з тим, щоб нас вигнали з Амбона. Але на столі у голови Відділу вони побачили книжки Товариства Вартової башти, виставлені напоказ! Коли їм не вдалося вплинути на цього начальника, вони звернулися до урядових осіб Міністерства у справах релігій у Джакарті, добиваючись того, щоб нас вигнали не лише з Амбона, але також з усієї Індонезії.

Цього разу вони, здається, мали успіх, тому що день 1 лютого 1968 року був призначений як дата нашого вигнання. Однак наші християнські брати в Джакарті звернулися до високопоставленого мусульманського службовця з Міністерства у справах релігій, і він допоміг відмінити рішення. Крім того, змінилися попередні порядки і було дано дозвіл на в’їзд в країну більшої кількості місіонерів.

Таким чином, наступних десять років на фоні гір, лісів та озер Північної Суматри ми працювали разом з місіонерами з Австралії, Австрії, Німеччини, Сполучених Штатів Америки, Філіппін та Швеції. Праця проповідування процвітала, особливий успіх був серед представників головної етнічної групи регіону — батаків.

Проте релігійні інтригани зрештою добилися заборони нашої проповідницької праці у грудні 1976 року, і наступного року більшість місіонерів роз’їхалися по інших призначеннях. Зрештою у 1979 році настала і наша черга залишати країну.

До Південної Америки

На той час нам вже було під 50, і ми задумувалися, чи зможемо пристосуватися у ще одній країні. «Чи приймати нам нове призначення, чи краще осістись де-небудь?» — питала Сузі.

«Сузі,— відповів я,— куди б не запрошував нас Єгова, він завжди опікувався нами. Хто знає, які ще благословення чекають нас попереду?» Отже, ми поїхали у нове призначення — південноамериканську країну Сурінам. Через два місяці ми вже знову були у роз’їзній праці і швидко стали почуватися як дома.

Оглядаючись на більш як 45 років, проведених нами у повночасному служінні, ми з Сузі усвідомлюємо, наскільки важливою у місіонерській праці була для нас підтримка батьків. У 1969 році, коли після шести років я знову побачився з батьками, тато сказав мені наодинці: «Якщо станеться так, що мама помре першою, тобі не потрібно повертатися додому. Залишайся у своєму призначенні. Я справлюся сам. Але якщо станеться навпаки, тобі треба буде питати в неї». Мама сказала те ж саме.

Подібний неегоїстичний склад розуму мали батьки Сузі. Один час Сузі не була вдома 17 років, але у своїх листах вони ні разу не написали сумного слова. Звичайно, якщо б наші батьки не мали ніякої допомоги, ми були б змушені повернутися додому. Але справа в тому, що наші батьки ставилися до місіонерської праці так само, як і ми, і до самої смерті служили Єгові з таким же почуттям невідкладності, яке прищепили в наших серцях. (Порівняйте 1 Самуїла 1:26—28).

Нас також підбадьорювали листи вірних друзів. Деякі з них не пропустили місяця, щоб не написати нам у нашому більше як 30-літньому місіонерському служінні! Але понад усе ми пам’ятаємо про нашого дорогого небесного Отця Єгову, який знає, як підтримувати своїх служителів на землі. Тому, підходячи тепер до завершення подій, якого ми з нетерпінням чекали, ми з Сузі прагнемо «скорого приходу Божого дня» і продовжуємо служити Єгові з почуттям невідкладності (2 Петра 3:12).

[Ілюстрація на сторінці 26]

Одружені в 1957 році.

[Ілюстрація на сторінці 29]

Як чудово — шестеро молодих піонерів!